270 років тому, у 1752 році, на території теперішньої Кіровоградської області почали селитися переселенці з Балкан. Відтак постала Нова Сербія. А наступного року на території теперішньої Луганщини виникло ще одне схоже утворення – Слов’яносербія. Ці дві територіально-адміністративні одиниці проіснували недовго, і в 1764 році були інкорпоровані до Новоросійської губернії.

Утім, коли російські пропагандисти слідом за їхнім президентом повторюють, що на південноукраїнських землях «завжди була «Новоросія», то ігнорують очевидні факти. Принаймні до «Новоросії» були Нова Сербія і Слов’яносербія, а до того теж щось було. Тому існування тієї чи іншої територіально-адміністративної одиниці – це не аж такий вичерпний аргумент.

Більше про історію сербських за назвою, але за змістом набагато строкатіших утворень «Історична Свобода» говорила з істориком Сергієм Водотикою.

– А що на цих землях було до появи переселенців із Балкан?

– До того це були володіння запорожців. Це були Інгулецька та Кальміуська паланки Вольностей Війська Запорозького Низового. І надання земель за рахунок запорожців, звичайно, відразу заклало причину для конфліктів.

Якщо казати про Південну Україну чи, як її інколи не зовсім коректно називають, «Дике поле», то колонізація українцями цих просторів почалася з часів Запорожжя. На думку частини істориків, українська колонізація за часів Запорожжя була мирна і в цілому успішно просувалася.

– Ви кажете, «мирна» колонізація. Але ж це було неспокійне прикордоння – фронтир, як часто люблять порівнювати з Америкою.

– Фронтир був. Але коли казати про збройне протистояння українців із кримськими татарами, то, думаю, його традиційно перебільшують. Тому що ці відносини не вичерпувалися війною. Головний аспект полягав, як мені здається, в тому, що йшла конкурентна боротьба за ці простори. Кримські татари бачили це в одному ключі – економічному, соціальному, політичному, – а козаки бачили з іншому. І в часи Нової Січі (1734-1775) йшла успішна колонізація. У цьому сенсі українці є народ колонізаторів, і тут нема чого соромитися.

Отже, до Нової Сербії і Слов’яносербії це були запорозькі землі. Там були хутори, зимівники і слободи. І якщо немає документальних звісток про конфлікти з новоприбулими у Слов’яносербії, то щодо Нової Сербії таких документів чимало.

– Отже, володіння запорожців поступово колонізуються українцями, які з півночі на південь спускаються, якщо уявити карту. А як і в кого виникла ідея це освоєння посилити чи замінити на інших людей?

– Треба чітко розуміти: коли ми кажемо успішність імперської колонізації, то багато в чому її успішність була зумовлена тим, що ця імперська колонізація була на ґрунті запорозької. Імперська в значній мірі була її продовженням – і матеріальним, і соціальним, і економічним, і так далі.

Що стосується запрошення сербів чи то вихідців із Балкан, то ця ідея виникла ще в ХVІІ столітті.

– Коли це ще була Річ Посполита?

– Ні, йдеться про Московське царство, про царя Олексія Михайловича. Він проводив м’яку європеїзацію, на відміну від царя Петра І. Одним з напрямків цієї вестернізації Московщини була модернізація війська. Були заведені полки іноземного строю.

– Але ж то на німецький, а не на балканський манір були полки.

– Німцями в Росії та в Україні звали всіх західноєвропейців: «німий», тобто «не по-нашому говорить».

– Але Балкани – це слов’яни. Вони більш-менш говорять...

– Тоді суттєвої різниці це не складало. Для Московії це були вихідці з Заходу. Інша справа, що вони ніби були ближче релігійно, конфесійно. Це важливо. Це були перші спроби, які потім продовжив Петро І.

Тоді Балкани – це частина великого кордону, знову ж таки фронтиру, про що ви казали.

– Балканський фронтир – між Австрією і Османською імперією.

– Так-так. Там жили граничари – серби, хорвати. І для специфічних потреб степової чи азійсько-європейської війни були винайдені специфічні роди військ, які зарекомендували себе добре. Перший – це угорський витвір – гусари. Ця легка кавалерія була потрібна російській армії. Бо козацтво, яке було у складі російської кавалерії, то це був все ж таки іррегулярний рід війська, який не повністю задовольняв. Другий – це легка піхота – пандури. У Новій Сербії один полк первісно був гусарський, а другий – пандурський. Це військовий аспект.

Ще один аспект – конфесійний. Росія з часів Петра І пробувала грати роль патрона для всіх православних. Для тих православних, які мешкали на території і Туреччини, а також території Австрійської імперії чи потім Австро-Угорської. Ця карта постійно розігрувалася Російською імперією і потім вже СРСР. Історики, хто мене слухає, пригадують, що за ті часи в радянських університетах була «Історія південних і західних слов’ян». Не було історії білорусів, а південних і західних слов’ян існували. І ми це бачимо сьогодні в спробах Росії опікуватися Сербією.

І нарешті це контроль. Бо українська колонізація не зовсім влаштовувала Російську імперію. Відтак вона хотіла її відкоригувати з точки зору напрямку, керованості процесами, врахування інтересів поміщиків і так далі.

– А все-таки, ініціатива звідки йшла? Від самих балканців чи з Санкт-Петербургу?

– Йшла безпосередньо від сербських офіцерів.

А в чому були зацікавлені серби? Справа в тому, що балканський фронтир змінювався. На ньому Австрійська імперія посилювала свої позиції, намагалася дисциплінувати граничар і покласти кінець їхнім вольностям – можна так сказати, а можна сказати, що й елементам анархії. І після чергової реорганізації частина верхівки граничар не схотіла жити в нових умовах. До речі, приблизно те ж саме було і з Запорожжям. Отже, ці граничари-офіцери хотіли «продовження банкету». Мовляв, у Російській імперії грошей та земель багато, і можна буде там реалізувати свої кар’єрні та економічні амбіції. І вони в значній мірі не помилися. Сьогодні модний такий мем – «табакерка»…

– Це коли змовники російського імператора Павла І вдарили по голові табакеркою...

– Так. Так от, серед них був один серб, родом саме зі Слов’яносербії – Депрерадович. Він був командиром гвардійського полку.

– Але це було ще через пів століття. А от тоді, в середині ХVІІІ століття, як було багато переселенців?

– Точних цифр немає, але можна оцінити десь до 4-5 тисяч.

– Це і Нова Сербія, і Слов’яносербія?

– Так. Головна риса, яку принесли з собою серби, граничари – це деяке презирство до землеробської праці, пиха і гординя.

– Чотири-п’ять тисяч – це обох статей чи тільки дорослих чоловіків?

– Мається на увазі обох статей. Але переважна більшість, десь 70%, це були чоловіки. Бо значна частина граничар переїхала сюди без родин, без жінок і потім брали шлюби з місцевими. І це один з факторів того, що вони швидко асимілювалися.

Якщо казати про їхній внесок, то це розвиток тваринництва, це кавалерійські традиції. До речі, найбільший спадок цих поселенців, принаймні на Херсонщині, де я жив, залишили болгари – болгарський перець, баклажани. Бо, скажімо, коли серб-граничар брав зобов’язання привести 2 тисячі вояків, взяв під цю справу гроші, які вже прогуляв, взяв землю. А тут йому треба звітувати, і він записував «сербами» всіх: українців, турків, євреїв, болгар… Або принаймні слов’янами. Болгари, на відміну від сербів, були трударями.

– Тобто більш схильними до землеробства?

– Так. І саме в тій галузі овочівництва, яка українцям гірше давалася, бо вони йшли з півночі.

– Ви сказали, що більшість переселенців – це молоді чоловіки, без жінок. Очевидно, що в них виникав інтерес до місцевих жінок. І це їх спонукало не відгороджуватися, а шукати контакти з місцевим населенням. Як складалися відносини між українцями і балканськими переселенцями?

– Джерела не фіксують чогось особливого. Думаю, звичайні – як між чоловіками і жінками.

– Звісно. Але стикаються два світи – український і балканський. Як вони між собою? Часто між кимось добрі стосунки, а між кимось конфліктні.

– Якщо поб’ються два п’яні українці, то це бійка. А якщо поб’ються українець і вірменин, то це вже буде етнічний конфлікт. Думаю, що в цьому випадку етномаркерів не було. Не думаю, що ставлення граничар до жінок, сім’ї сильно відрізнялося від ставлення гоголівського Тараса Бульби. А щодо світогляду граничар, то вони, як і козацтво, розглядали селянську працю як щось другорядне.

– Тобто у них тут з козаками була спільність, що працювати на землі – це якби не надто шляхетно?

– Так. Тому козацтво шукало собі шляхетства в Речі Посполитій, тому Богдан Хмельницький подекуди краще знаходив собі мову з Тугай-беєм, з кримськими татарами, ніж з українськими селянами.

Ось зафіксовано таку народну пісню:

Ой сербине, сербиночку,

Годі сербувати,

Бери серп та йди в степ

Пшениченьку жати.

Сербин того ж не злюбив,

Тільки вусом закрутив.

У сербина чужа хата,

Бо й сам сербин, як гармата.

Худобоньки тільки в нього –

серп та плахточка картата.

За сербином добре жити,

Що нічого не робити.

«Чужа хата», бо селили їх часто в хати до місцевих.

– Можна інтерпретувати це так, що українці до балканських переселенців ставилися не дуже доброзичливо через те, що вони не хотіли на землі гарувати.

– Можливо, і так. А, можливо, що це заздрощі були. Адже сербам надавали пільги, надавали землю, давали гроші. Причому як тим, хто служив, так і «заступаючим», хто був у запасі. Надавали право безмитно торгувати, займатися промислами, ремеслом, пособляли будувати їхні поселення.

До речі, про дати. Не зовсім коректно подавати дату ліквідації, принаймні Слов’яносербії 1764 роком. Мені здається, це треба продовжити до 1783 року. Справа в тому, що ці області мали багато специфічних ознак, одна з яких – особливий соціально-правовий статус населення. Отже, військові поселенські полки існували до 1783 року. І в цьому сенсі продовжувалася традиція цих територій. А в 1783 році вони були ліквідовані і стали звичайні полки. Спочатку їх звали легкокінні, а потім на їхній базі постали гусарські полки. І тут серби доклали своїх зусиль в тому, що в легкій кінноті Російської імперії було поєднання традицій степової азійської війни і традиції дисципліни європейських армій.

Гусарські полки формувалися саме з українців. Практично вся кавалерія. І навіть Фрідріх Енгельс, який був воєнним оглядачем (про це рідко кажуть), коли аналізував російську армію, казав, що вся російська кавалерія – з українців.

– Ви зазначили, що були передумови для того, щоб ці балканські переселенці швидко асимілювалися. Їх небагато було, без жінок приїздили, мали шлюб з місцевими жінками, і через це асимілювалися. А який вони по собі лишили спадок? Можна на Кіровоградщині чи на Луганщині зараз побачити якісь такі балканські відголоски? Є місто Слов’яносербськ на Луганщині, але, крім назви, лишилося щось балканське?

– Лишилося переважно у виді деяких церков. Архітектори визнають, що це сербська традиція. Деінде залишилися могили на кладовищах сербські. Бо сербські хрести відрізняються. Залишилася пам'ять історична, топоніми, але не більше.

Кажуть, що серед тих переселенців чимало було романомовних волохів. Під волохами розумілися і предки румун, молдован, і влахи – це горяни. До речі, в реєстрах Війська Запорозького вони також є.

– У першому реєстрі кінця ХVІ століття зовсім небагато.

– А в реєстрі 1649 року сербів і мунтянів досить багатенько. Тобто традиції були. І навіть військами, які зайняли Запорозьку Січ, командував генерал сербського походження Текелі.

– До речі, цей генерал Текелі теж був із цих переселенців Нової Сербії чи Слов’яносербії?

– Ні. Він окремо від них, з’явився сам по собі.