До Росії в межах обмінів повернули трохи більше від 6 тисяч військовополонених – така статистика українського проєкту «Хочу жить» за 2022–2025 роки. 52% з них були обміняні у 2025 році. Перевагу при складанні списків на обмін міноборони Росії віддавало етнічним росіянам. Про це інформує проєкт Радіо Свобода «Сибір.Реалії».
«Етнічний склад обміняних росіян помітно відрізняється від складу полонених. Якщо серед військовополонених 66% – етнічні росіяни, то серед обміняних їхня частка зростає до 83%. З російських регіонів частіше за інших за обміном повертали жителів Москви і Московської області, Краснодарського і Пермського країв, Ростовської області. Рідше – уродженців Чувашії, Удмуртії, Калмикії і Сахалінської області», – підрахували автори проєкту «Хочу жить».
Рідні військовополонених із числа корінних народів РФ цю статистику підтверджують.
«Два роки чекаємо з полону»
Сім'я Мергена Маркова з алтайського села Беляші чекає його з полону з вересня 2024 року.
«Мергена спочатку оголосили зниклим безвісти, а ще нам дзвонили невідомі і говорили: «Ваш Мерген загинув». Ми не вірили. Тому що називали інший район, а ми знали, що він у Покровському зник (Донеччина), – говорить родич Маркова Аднай (імена співрозмовників змінені з міркувань їхньої безпеки – ред.). – Шукали і через два місяці підтвердили, що він саме в полоні. Українські волонтери дзвонили, ми з ним трохи навіть поговорили. Писали запит у міноборони [Росії], там визнали, нарешті, що він живий, що в полоні. Але з того часу нічого і не зробили. Є підозра, що це дискримінація. У нас у знайомих уже двох синів із полону повернули, останнього – у травні. Це обидві російські сім'ї. А нашого – ніяк».
Марков родом із села Беляші, розташованого в долині річки Джазатор, яку оточують відроги Південно-Чуйського гірського хребта. Село стоїть біля злиття річок Джазатор і Акалахі, від яких бере початок річка Аргут. На півдні від села, за гірськими хребтами, розташоване плато Укок.
«У нас тут живуть і росіяни, і алтайці. Але алтай-кижі (так називають себе самі алтайці з півдня республіки Алтай, у перекладі – алтайська людина: телеути і теленгіти) в основному в селах. Місця у нас красиві. Ми самі наше село теж Джазатор називаємо, як долину. У ясну погоду прямо з села видно пік Іїкту (головна вершина Південно-Чуйського хребта висотою 3940 метрів). Туристів буває багато. Але йдуть в основному «дикі», тому що тут ні готелів великих, ні каналізації. Може, і на краще. Але сміття викидати нікуди. Ми ж на висоті в тисячу шістсот (1656 метрів). Туристи його тут кидають, а вивозити дорого. Ось і тонемо в ньому рік за роком», – говорить місцева жителька Сарги.
Алтай-кіжи говорять в основному ойротською або південноалтайською мовою. Але останнім часом, за словами самих же алтайців, рідну мову стали забувати.
«Мерген – теленгіт за нацією (теленгіти тільки у 2000 році були визнані корінним нечисленним народом Росії), він ще добре знає мову. Йому майже 40 уже мало бути, – прикидає Аднай – Тобто ні, забув порахувати два дні народження в полоні – 41 рік у тому листопаді був. Він ще застав часи шкіл-інтернатів, там учили алтайської».
За словами місцевих, у «кращі часи» в Беляшах проживало до 1500 осіб, а зараз менше від тисячі (1292 жителі – за результатами перепису 2016 року).
«У радянські часи у нас три колгоспи тут було, лікарня, бібліотека. І школа, і спеціальний інтернат, тому що багато місцевих скотарів кочували, а дітей залишали. Навіть аеропорт свій був! – перераховує Саргы. – Зараз усе позакривали. Тому і йдуть чоловіки на «СВО», роботи немає. Мерген, наприклад, тому записався в добровольці. У 137-й штурмовий батальйон. Із місцевих збирали, назвали «Урал». Рядовим був».
До початку війни Марков, колишній браконьєр, допомагав екологам Всесвітнього фонду дикої природи (WWF) у збереженні популяції снігового барса. Але в червні 2023 генпрокуратура РФ оголосила фонд небажаною організацією.
«Посварився з дружиною і біс попутав»
Сім'я хакаса Рената Сунчугашева із Абакана говорить, що на війну він потрапив через дурість, після сварки з дружиною.
«Він потім сто разів пошкодував, навіть сім'ї потім дзвонив і вибачення просив. Вони з Тариною [дружиною] посварилися. Вона йому образливе наговорила: мовляв, мало заробляєш, «не мужик». Він смикнувся, у найближчий військкомат Абакана пішов і записався. На ранок отямився, а пізно вже, назад дороги немає. Оформили його в частину №42038, – говорить родичка Сунчугашевих Тайра. – Йому вже майже 45 років, здоров'я немає – а його все одно записали! І посилали в «м'ясні штурми». Командир прямо на очах у них стріляв у товаришів по службі [які відмовлялися йти в штурм]. Ренат майже одразу втік із частини. Так і так помирати. Тиждень поблукав у Донецькій області, а коли туди зайшли українці – здався в полон. Йому було і це вже не страшно, хоч командир і залякував тортурами, якщо потраплять у полон. Але обійшлося без тортур, як він устиг розповісти».
З серпня 2025 року Сунчугашев перебуває в Україні в статусі військовополоненого. Його земляк Олексій Сіданков чекає, коли його нарешті включать у списки на обмін, ще довше. З листопада 2024 року.
«Він служив у 810-й бригаді морпіхів, рядовим. У листопаді 2024 року їх кинули в Курську область, відбивати серпневий прорив ЗСУ. Там-то Льоша і потрапив у полон, – говорить його друг Денис. – Уже два дні народження там зустрів. Скільки ще? До кінця війни чекати? Рідним, наче б, на умови [в полоні] не скаржився – на ставлення, голод, але хотілося б до сім'ї, звичайно. А от у себе [в частині] скаржився. І я не про те, що йому позивний дали «Хакас» і обзивалися. Я про погрози від командира. «Пустити в розхід», наприклад!»
«Може вже не пощастити»
Рідні іншого полоненого, за їхніми словами, уже пошкодували, що довгоочікуваний обмін відбувся. 36-річний удмурт Дмитро Айпалов із Можги був узятий у полон у серпні 2024 року при наступі української армії в Курській області. Його обміняли в березні 2026 року.
«У травні він тільки додому доїхав, – говорить його родичка Світлана. – Майже два роки минуло. Раді, звичайно. Сильно довго чекали. Зв'язку належного немає. Він каже, у полоні було нормально. Зате зараз йому в червні треба в частину з'явитися. Будуть назад на фронт відправляти. Може вже не пощастити».
Айпалов прикріплений до частини №08275. У 2023 році він завербувався у 200-ту мотострілецьку бригаду з колонії, де відбував термін за торгівлю наркотиками.
«Ми помічали весь цей час, що представники корінних народів Сибіру та інших національних меншин, коли потрапляють у полон, мають набагато менше шансів бути обміняними, ніж етнічні росіяни, – говорить Марія В'юшкова, бурятська дослідниця, експертка з етнічного складу загиблих з російського боку на війні в Україні. – Раніше це було скоріше інтуїтивне відчуття, засноване на тих новинах та історіях, які ми отримували. Зараз ці цифри це підтверджують. Чому це так? Можна сказати, що це дискримінація за етнічною ознакою: представники етнічних меншин вважаються менш цінними. Але мені здається, що ще тут справа в політичній видимості, у тому, які політичні наслідки будуть, якщо конкретну людину не обміняти – це теж питання того, наскільки помітна її історія. Тобто, з одного боку, люди не титульної національності дійсно звикають до того, що вони громадяни другого сорту. З іншого – у них набагато менше шансів бути почутими. Вони заздалегідь думають: «Ми нікому не потрібні, нам все одно ніхто не допоможе». І, загалом-то, це частково відображає реальність. Тому я не знаю, що тут відіграє більшу роль: те, як до них ставляться, чи те, що у них об'єктивно менше можливостей домогтися розголосу і реакції влади».
Автори статистики з проєкту «Хочу жить» зазначають, що їм відомо про загибель або зникнення безвісти мінімум 237 колишніх військовополонених, повторно відправлених на фронт.
«Четверо російських солдатів на даний момент перебувають у полоні вдруге, – пишуть автори проєкту «Хочу жить». – Число росіян, які здалися в полон, зростає з року в рік. За неповний 2025 рік у полон потрапило більше російських військовослужбовців, ніж за 2022 і 2023 роки разом узяті. У середньому щотижня від 60 до 90 військовослужбовців ЗС РФ здаються в полон, а в серпні 2024 року їхня кількість досягла 350 осіб на тиждень. З червня 2023 року російські солдати стабільно опиняються в полоні частіше, ніж українські військовослужбовці в російському».
За підрахунками проєкту, найбільше число російських полонених узято в Покровському і Бахмутському районах Донецької області, у Курській області, а також у Пологівському районі Запорізької області.
«У 2025 році значно зросло число військовополонених іноземних найманців. Щотижня приблизно 2–3 російських солдатів, які здаються в полон, виявляються громадянами третіх країн. У 2025 році в полон потрапило більше іноземців, ніж за всі попередні роки разом узяті. Зараз майже 7% усіх військовополонених в Україні – це іноземні найманці з 40 країн світу, – зазначають автори підрахунку. – 83% типових російських військовополонених – рядовий склад. 13% – сержанти і старшини. 1,4% – прапорщики і мічмани. Майже 3% – молодші і старші офіцери».
Наймолодшому на момент полону, за даними проєкту – 18 років, найстаршому – 65 років. Приблизно 76% – контрактники, включаючи завербованих у тюрмах і колоніях у ПВК «Вагнер». Мобілізованих серед полонених – 19%, ще майже 5% – солдати строкової служби.
«Про недобровільну участь у війні повідомили 24% полонених – їх або обманули, або примусили йти на війну, – наводять дані в «Хочу жить». – 40% усіх російських військовополонених мають судимості: за крадіжки сиділи – 35,1% російських військових, узятих у полон, за наркотики – 18,5%, за грабіж і розбій – 16,3%, за тяжкі тілесні злочини – 8,3%, за вбивства – 7,2%. Лише 7% усіх військовополонених училися в університеті і мають вищу освіту. 44% закінчили коледж або ПТУ, а 30% не закінчили навіть школу. Кілька десятків військовополонених не відвідували школу зовсім».
Частка полонених, які до війни були безробітними, оцінюється проєктом у 38%. Ще 18% працювали на будівництві, 11% – водіями, 7% – слюсарями, зварювальниками та електромонтажниками. 6% – в охороні, а ще 6% – на держслужбі.
«46% мають дітей. У 8% троє і більше дітей, але це не стало підставою для звільнення з армії, – зазначають у проєкті. – Сотні чоловік потрапили в полон із хворобами, такими як ВІЛ/СНІД, гепатит В і С, туберкульоз, цукровий діабет, а також психічні захворювання, такі як шизофренія».
На даний момент в Україні залишаються тисячі військовополонених армії РФ, серед них, за даними «Хочу жить», досі є ті, хто потрапив у полон у перші дні вторгнення, курські строковики (солдати строкової служби, які потрапили в полон у серпні 2024 року при прориві ЗСУ на російському кордоні в Курській області), поранені і хворі. Російська сторона вже четвертий рік відмовляється повернути їх додому в межах обміну «всіх на всіх».
