120 років тому: Росія замість «маленької переможної війни» з Японією отримала поразку і революцію

120 років тому, 9 лютого 1904 року, почалася Російсько-японська війна. Японський напад не став несподіванкою для росіян, позаяк Петербург свідомо йшов на конфронтацію з Токіо, тож було зрозуміло, що справа рухається до війни. А надто серед російських можновладців була така думка, що «маленька переможна війна» допоможе вирішити цілу низку соціально-економічних і політичних проблем, які на той момент накопичилися в Російській імперії. Але сталося з точністю до навпаки. Війна була не «маленька», а масштабна і тривала понад півтора роки. Замість перемоги Росія зазнала поразки. Після Цусімської морської битви слово «Цусіма» стало синонімом нищівного розгрому. А замість вирішення внутрішніх проблем російська влада отримала революцію 1905–1907 років і вимушена була піти на поступки суспільним вимогам.

Більше про причини та наслідки російсько-японської війни у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» говорили з істориком Кирилом Галушком.

– Міністр внутрішніх справ Російської імперії В’ячеслава Плеве сказав, що для вирішення внутрішніх проблем потрібна «маленька переможна війна». Але ж в уряді були люди, які виступали проти війни, зокрема міністри оборони і закордонних справ. Чому, попри те, що профільні в даному питанні урядовці були за мирне розв’язання суперечностей між двома імперіями, справа все-таки дійшла до війни?

– Тоді спрацювало багато різних чинників. Достеменно невідомо, чи дійсно Плеве таке говорив.

Але, в принципі, так міг сказати тодішній російський урядовець, який розумів внутрішньополітичну ситуацію. Адже вони мали історичний досвід: після великої програшної війни доводиться робити великі реформи, а коли щось маленьке – перемогли персів чи побили турок, то воно підіймає лояльність народу до монархії та бойовий дух армії.

Але російські можновладці хибно уявляли Японію в ролі зручного хлопчика для биття. Вони недооцінили японську модернізацію. Тривалий час Японія була зачинена країна. Але після Революції чи, точніше, Реставрації Мейджі (1868–1889) там почалися надпотужні модернізаційні реформи, які не мають собі рівних в історії ХІХ–ХХ століть. Відтак Японія швидко перетворилася на потужну промислову і військову державу.

Варто згадати ще й особистісний чинник – «японський городовий». Це вислів, яким заміняють лайку, але ж він має передісторію.

В 1891 році спадкоємець російського престолу, майбутній Микола ІІ, з друзями мандрував світом із розважально-пізнавальною метою. Поводився він нечемно з точки зору японських звичаїв – і японський поліцейський вдарив його шаблею у піхвах, не завдавши великої шкоди. Але це стало предметом анекдотів. Ставши через 5 років царем, Микола ІІ зберіг негативний образ японців і до війни інакше, як «макаки», їх не називав.

Зрештою, в нього була ідея фікс – зовнішньополітична експансія Росії доби його царювання. Тоді на мапах, за якими вчили у школі, було зображено «надбання правління Олександра ІІ, Олександра ІІІ...» І він малював у власній уяві «надбання правління Миколи ІІ» – «Велику азійську програму» з виходом до теплих морів.

З цією метою, як елемент, побудували Транссибірську залізницю. До того контингент російських військ у Сибіру й на Далекому Сході навряд чи перевищував 20 тисяч осіб. Перекидати і постачати їх за декілька тисяч кілометрів було важко – тому проклали залізницю до Владивостока через територію Маньчжурії, що потребувало перед тим домовитися з Китаєм. Маньчжурія істотно скорочувала шлях, якби той ішов суто російською територією.

Ці території були взяті в оренду в Китаю, але під дуже потужним тиском. Скажімо, в Порт-Артур прийшла російська ескадра і примусила китайців здати місто в оренду. Там почалося будівництво військово-морської бази і фортеці, яка витримає японську облогу, але потім здасться.

Комунікації сприяли подальшій експансії. Залізниця, яку довели до Порт-Артура, полегшувала перекидання військ. Її пропускна спроможність була невеликою, але все-таки – це не возами везти. Очевидно, Микола ІІ вважав, що рано чи пізно війна почнеться. Тобто ви абсолютно праві – російська влада знала про японські плани.

– Бо японці їх не приховували і кілька разів прозоро натякали росіянам, мовляв, ви тут якось скромніше себе поводьте. Тобто це були дві імперіалістичні держави, які не поділили сфери експансії.

– Маємо розуміти, що територія між Монголією, Приморським краєм і Кореєю – це був трикутник трьох імперій, з яких одна все більш слабшала, а дві інші посилювалися. І по суті ці території переділялися.

Після виграшної японсько-китайської війни (1894–1895) Японія контролювала Корею і Південну Маньчжурію. Але тоді Росія за підтримки Франції і Німеччини змусила Японію відступити. Японці пішли на поступки, але не пробачили росіянам таке втручання.

Але на початку 1900-х років Росія, через невдалу дипломатичну діяльність Миколи ІІ, опинилася в певній ізоляції. Було очевидно, що цар не отримає підтримку великих держав. А сама Росія на Тихому океані була ще у відносно слабкій позиції. Тож у Японії вирішили не зволікати та скористатися моментом – і розпочати війну. І майже одразу виявилося технічне програвання Російської імперії перед Японською. Тобто расизм і шовінізм, який демонструвала російська верхівка стосовно невеликої і далекої «країни макак», зумовив поразку.

Замість «маленької переможної» Росія отримала велику програну війну. Кількість мобілізованих з обох боків сягнула десь по мільйона людей, і на піку конфлікту в битві під Мукденом зійшлося приблизно пів мільйона! Тобто «невеличкою війною» це не назвеш. Але технічно-інфраструктурна слабкість Росії вже від початку зумовила її програш.

Між іншим, поразка Росії у війні з Японією стала однією з причин початку Першої світової війни (1914–1918). Якби Росія переможно постала на Тихому океані й показала, наскільки вона «крута» – це змусило би Німеччину та Австро-Угорщину нарощувати військову потугу. А так вони побачили: Росія у військовому плані слабка, то краще не давати їй зайвого часу на модернізацію.

– Якщо я правильно зрозумів, зверхність і пихатість російської верхівки завадила їй адекватно оцінити потенціал Японії.

– Безперечно. Зверхність, пихатість і розбіжність позицій. Не забуваймо, що останнє слово було за імператором, який щодо японців був затятий. Тож, коли виникали розбіжності між різними угрупованнями політичної верхівки, остаточне рішення було за Миколою ІІ.

– Бойовий потенціал японців став неприємною несподіванкою для росіян. А як у світі реагували, що маленька Японія перемогла величезну Росію?

– Передусім, це був певний шок! Тому що роль Японії на Тихому океані треба було переосмислити.

Через 2 роки після цієї війни до франко-російської Антанти приєдналася Британія, яка перед Першою світовою війною притягнула до альянсу Японію. Німці тут проґавили, а японці скористалися можливістю розширити свою імперію, в легкий спосіб захопивши німецькі колонії на Тихому океані. Через 10 років після Російсько-японської війни Росія та Японія стали союзниками в рамках антинімецького блоку.

У світі поставилися так, що велика Росія хотіла побити маленьку Японію. Зазвичай, світова громадська думка схильна бути на боці слабшого. Перед цим так само було під час Англо-бурської війни (1899–1902). Війна Британської імперії проти двох бурських республік на Півдні Африки спричинила хвилю невдоволення у світі проти імперіалізму британців, хоча війну почали бури. Тому у світі загалом підтримали Японію, яка вже була конституційною монархією з виборами і політичними партіями. Натомість Росія була абсолютною монархією – царською деспотією. Відповідно це було «показове пороття» – таке саме, як і Кримська війна (1853–1856). Тільки зробили це не великі держави, а маленька Японія. Натомість Росія вступила у свою першу революцію.

– Власне, наскільки ця революція була результатом поразки? Якби не невдала війна з Японією, то ця революція була би чи ні?

– За радянської доби Перша російська революція була глорифікована, але недооцінена. Мовляв, оскільки її не очолювала партія більшовиків, яка лише близько 2 роки як існувала, то маси не були організовані і не мали «належного керівництва»...

– Але загальний політичний страйк за тих умов – це ж не абищо!

– Так, це був масштаб, коли протести набули системного характеру. Тому влада зрозуміла, що йдеться не про низку бунтів, а про високий рівень суспільного невдоволення, який означав розчарування у владі і втрату легітимності режиму абсолютної монархії.

На прикладі наших Майданів ми знаємо, що існує певний ефект доміно, коли багато людей в різних місцях починають діяти спільно. А якщо градус суспільного невдоволення великий, то воно перекидається на армію, що найгірше для режиму. Адже армія в масі своїй складається з мобілізованих селян і робітників. І якщо нелояльна армія, то владі тоді треба йти на поступки – дарувати свободи і вигадувати ще якісь речі, а не покладатися лише на репресії.

Абсолютна монархія, яка легітимізувала себе перемогами і розширенням територій, виявилася неспроможною.

– Отже, наскільки невдала війна спричинила масові заворушення?

– Це був сірник, кинутий на вже добре підготований хмиз. Невдоволення зріло перед тим щонайменше років п’ять. У Російській імперії змінювалися соціальна структура й економічна модель. Майже одночасно постали робітниче, селянське і національне питання. Виникла якісно нова ситуація, якої не було ще 100 років тому.

Скажімо, якщо пригадати просування Російської імперії на Південному Кавказі, то там відносно спокійно проходила кооптація місцевих еліт в загальноімперську, відбувалися асиміляційні процеси.

Натомість на межі ХІХ–ХХ століть модерні національні рухи й еліти вже втрачають ту лояльність, яка досі була до Петербургу і династії Романових. В їхніх головах починають зріти національні проєкти і сепаратизм. А він чудово зріє, коли бачиш, що метрополія слабка.

– Все-таки тоді були серйозні заворушення в Петербурзі, Москві та в інших питомо російських містах. Якщо екстраполювати тодішні події на тепер, коли Росія веде невдалу загарбницьку війну проти незалежної України, то таке враження, що в Миколи ІІ піддані були адекватніші, ніж у президента Путіна...

– Безперечно. І, насамперед, із тієї причини, що вони піддавалися набагато меншій інформаційній обробці, ніж сучасні росіяни. Тоді телевізора не було, інтернету не було, а 80% населення неписьменні – газет не читають. Натомість для спалахів бунтів ще існували елементи Пугачовщини. Як була неадекватність щодо Японії на зовнішньополітичному рівні, так була і неадекватність щодо роботи з масами всередині, особливо в столичних містах, як показала Кривава неділя.

– Кривава неділя – це коли в січні 1905 року в Петербурзі розстріляли маніфестацію робітників, які йшли до царя.

– Так. Причому це була абсолютно мирна демонстрація. Але на прикладі подій у Мінську в 2020 році знаємо, що спочатку влада випробовує максимально ґвалтівний спосіб придушення суспільного невдоволення...

Отже, абсолютно мирні люди були розстріляні армійським нарядом і розбіглися. Для них це був шок, бо вони йшли до останнього авторитету, до «батюшки царя», зі своїми вимогами. Миколі ІІ достатньо було вийти на балкон, помахати ручкою і сказати: хлопці, все буде добре, я розберуся. Замість цього вийшло «мочилово».

У відповідь почалися бунти, які набирали обертів і переростали в революцію. В результаті, Миколі ІІ довелося дарувати підданим громадянські свободи.

– Маніфест 17 жовтня 1905 року.

– Так. Фактично Росія стає конституційною монархією. Відбуваються перші вибори до Державної думи. Але конфлікт народного волевиявлення з вірою царя у свою богообраність, що розпочався в 1905 році, запрограмував 1917 рік. Тому що після 1905 року монархія Романових втратила соціальну базу – царю не було на кого опертися.

– Під час Російсько-японської війни в Україні відбувалися здебільшого аграрні заворушення – селянські повстання. Наскільки війна впливала на цей процес?

– Вона лише його стимулювала. Селянські заворушення почалися ще до цієї війни, причому на території, яка найдовше перебувала під владою царів – Полтавська, Чернігівська і Харківська губернії.

Саме тоді починається кар’єра Миколи Міхновського, який, будучи адвокатом, захищав ініціаторів і учасників селянських бунтів.

Тоді селяни почали піддаватися пропаганді нечисленних, але вже існуючих українських партій, які після царського маніфесту 1905 року стали легальними. Звісно, що ця агітація була не за «Бога, царя і вітчизну», а за Україну.