Доступність посилання

ТОП новини

«Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все» – свідчення Василя Гарбуза з Київщини


Примусовий збір зерна в селі Кандель, 1932-1933 роки

Розповідати про Голодомор, розкуркулення, депортації та інші радянські репресії на Заході було не набагато легше, ніж в СРСР, бо хоча ніхто не і не переслідував за це, та ці злочини задавалися настільки приголомшливими, що в них важко було повірити. Для дослідників було складно знайти доказову базу, адже більшість архівів залишалися закритими в СРСР. Тому особливу цінність мали усні свідчення, які погодилися надати ті нечисленні українці, які пережили Голодомор і потрапили на Захід.

Перша конференція про Голодомор відбувалася у 50-ту річницю трагедії, навесні 1983 року в Монреалі. Запис на волонтерських засадах робили українські дослідники, які майже через 40 років після цього оцифрували його і виставили у
загальний доступ на платформі YouTube.

Василь Гарбуз народився 1 травня 1924 року у селі Порадівка, Лисянського (нині Васильківського району) Київської області.

У розмові з канадсько-українським істориком Марком Царинником він розповів, що його батько Степан Поваженко та мати Одарка Гарбуз були «споконвіку селяни». Родина, в якій було восьмеро дітей, починала власне господарство з того, що кожен від батьків до шлюбу отримав по півтори десятини землі. Пізніше, за часів УНР родина отримала ще 5 гектарів, тож загальне їхнє господарство складало 8 гектарів. За словами Василя Гурбуза, обоє батьків були дуже працьовитими, і до колективізації родина жила добре.

Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все. І як куркуль він остався без ніякого права

«Це добре життя скінчилося нам 1929 року. Поділили селян на бідних, середняків і куркулів. Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все. І як куркуль він остався без ніякого права. Коли це сталося, він зібрав старших дітей з родини і допоміг їм виїхати з села. Нас осталося четверо і ще мати, і батько. Як він уже нічогісінько не мав, то він мусив іти десь на заробітки, і з мамою вони якось давали нам раду. Був якийсь лісничий, який йому допомагав, він там працював, а потім і перед тим у нього переховувався», – розповідає Василь Гарбуз.

За його словами, родина з чотирма дітьми виживала лише за рахунок того, що якісь запаси їжі вдалося приховати від конфіскації, а також тому що люди один одного підтримували, допомагали знайомі батька.

Василь Гарбуз каже, що найсильнішим спогадом його дитинства був постійний голод – разом зі своїм старшим братом, який ще був малий, він лише сидів в хаті і чекав, коли батьки принесуть шматочок хліба – не з чистого зерна, з домішками, але батькам якось вдавалося цей хліб дітям здобути. Інколи матері вдавалося зварити якоїсь юшки – жодного молока, чи м’яса, чи іншої їжі діти не мали.

Розкуркулення відбилося на всьому селі

«Це розкуркулення відбилося не лише на моєму батькові, воно відбилося на всьому селі, – каже Гарбуз. – Розкуркулювати приходили найбідніші люди з села, які отримали партійний наказ «десь із вершка», і вони приходили все забирати. Вони почали вивозити «куркулів» на Сибір. Так вивезли чверть села».

Коли батькові сказали, що його вивозять на Сибір, то батько і мати втекли з дому

«Десь 50 домів таки вивезли. А мої батьки врятувалися так, що коли батькові сказали, що його вивозять на Сибір, то батько і мати втекли з дому. Коли приїхали з підводою нас забирати, то не осталося нічого. А вони чи з пересердя, чи з помсти, бо в батька хата була гарна, вони її забрали, нас переселили в іншу хату, а в батьківській хаті став жити голова колгоспу», – каже Гарбуз.

Колективізацію проводили селяни, які найменше розбиралися в організації сільськогосподарських робіт, тож, як каже Гарбуз, забравши всю худобу від господарів, вони з’ясували, що годувати її нічим і нікому.

Забране у селян збіжжя. Колективізація і розкуркулення. 1930 рік
Забране у селян збіжжя. Колективізація і розкуркулення. 1930 рік

«Як забрали всю худобу, і господаря не стало на селі, то і собак не стало, бо вони стали непотрібні. Собак не стало не тільки в нас, але і в тих, хто розкуркулював», – пригадує Гарбуз.

Безпритульних собак через це розвелося дуже багато, і влада організувала службу з їхнього знищення. Потім влада вирішила, що в господарстві непотрібні і коні – замість них мали бути трактори.

«Коней випустили. Були вони випущені взимку. Їсти їм було нічого і вони падали – це було взимку 1932 року. Корів залишилося дуже мало, бо їх «забрала бюрократія». У тих селян, яких визначили як бідних, то в них корівка лишилася, і з того перебивалося тоді все село – бідняки продавали, чи на базар носили. І цим село, не ціле, але вижило», – каже Гарбуз.

Ще якийсь час ті, що розкуркулювали, прожили на пограбованих ресурсах, але не вміючи їх поповнити, помирали першими під час Голодомору, розповідає Гарбуз.

Мама повернулася з плачем – сказала, що не дав нічого, а сам їсть цесарок, аж сало тече по ліктях

«У нас були цесарки і кури. В нас їх забрали. І коли ми були голодні, мама пішла до одного попросити, щоб він нам дав хоч що-небудь з того, то мама повернулася з плачем – сказала, що не дав нічого, а сам їсть цесарок, аж сало тече по ліктях. Але фактично він, може, і серед найперших помер у 1933 році», – каже Гарбуз.

Голодні діти збирають морожену картоплю на колгоспоному полі. Україна 1933 рік
Голодні діти збирають морожену картоплю на колгоспоному полі. Україна 1933 рік

Щоб діти вижили, мати віддала їх у найми. Старшого брата – до сусіднього села, а дев’ятирічний Василь мав пасти корову «голови колгоспу», який жив у хаті іншого «розкуркуленого» господаря.

Та хата стояла на роздоріжжі і попри неї кожного четверга люди йшли на базар «пухлі, голодні та холодні», в надії, що вони щось роздобудуть поїсти, «може щось продадуть, може щось куплять».

Голодна людина – це є велика мука, бо перед тим, як спухне, людина переживає великі болі

«У 1933 році їх було багато на тій дорозі вже у середу. А в четвер багато людей по дорозі йшли і падали, хто як ішов, той так і впав. Голодна людина – це є велика мука, бо перед тим, як спухне, людина переживає великі болі. А потім людина стає пухлою, набирається водою, і з того всього вже сили не має – падає і далі вже йти не може», – пригадує Гарбуз сцени зі свого дитинства.

За те, що той завгосп виморив коней, бо «не партія виморила коней, а він виморив коней, на нього була нагінка». Він мав компенсувати державі втрату майна, то платив молоком та іншими харчами. Це означало, що і для Василя було менше їжі. Єдине, що він отримував за свою роботу, було молоко вранці на сніданок – давала дружина завгоспа. Решту дня він мав собі шукати їжу самостійно – шукати десь на полі.

Одного разу вона мене впіймала, що це я то роблю, і хотіла сапою вбити

«Я потім побачив, що то не вийде, бо я опух. Я тоді почав вставати вночі та їсти сметанку з ряжанки, яку вона готувала на продаж. Вранці вона мені давала трохи ряжанки, а про ту, що я з’їв, вона казала, що то котик вибирає. Пізніше – що то злодій збирає. Я собі нишком мовчав і вибирав завжди одну шкірочку з ряжанки, і мені та ряжанка попадалася на ранок. Потім вона перенесла ту ряжанку в погріб, і я добрався і до того погребу. Привів корову до води, а я – в погріб. З’їм одну шкірочку і біжу за коровою. Одного разу вона мене впіймала, що це я то роблю, і хотіла сапою вбити», – розповідає Гарбуз. Йому тоді вдалося втекти, і врешті домовитися зі своїм господарем, щоб той його краще годував.

Голодні діти в пошуках їжі. Україна 1932-1933 роки
Голодні діти в пошуках їжі. Україна 1932-1933 роки

Старший брат Василя, якого мати віддавала у найми у сусіднє село, в цей час повернувся додому спухлий. Зі сльозами на очах літній чоловік згадує, як брат просив його піти на базар і знайти йому щось поїсти.

На другий день його вже не було. А в якій моиглі його було поховано, не знаю ні я, ні батьки, ні сестри

«Я коли відвідав його на другий день, то він уже був мертвий. Царство йому небесне. Тоді їздили підводи, забирали всіх, і його забрали. На другий день його вже не було. А в якій могилі його було поховано, не знаю ні я, ні батьки, ні сестри», – каже Василь Гарбуз.

Навесні 1934 року, коли Василь повернувся до господаря, то вже мусив не пасти корову, а шукати їжу для неї: «По межах, чи десь інде, а з коровою вони вже йшли сіяти в поле. Бо не було вже ні коней, ні тракторів – нічого не осталося».

Навіть після того, як у селян перестали вилучати всі продукти, їсти було нічого, згадує чоловік. Господар, у якого він пас корову, годував його після історії з ряжанкою краще, але він жив у нього лише влітку – на зиму він відправляв дитину назад до батьків, де вони голодували.

«Його найбільша провина була у тому, що він був в армії УНР»

Коли закінчився голод, радянська влада не забула про «куркуля» Степана Поваженка, який вижив попри всі намагання його вбити разом з родиною. Пригадала вона і про те, що селянин майже 20 років тому воював проти неї у лавах війська УНР.

У 1936 році батька забрали на Сибір. І ми знову осталися без нічого

«У 1936 році батька забрали на Сибір. І ми знову осталися без нічого. Його найбільша провина була у тому, що він був в армії УНР, воював разом з Петлюрою. Коли його судили, один вчитель, який і мене вчив, їздив на суд як свідок, що він з ним разом воював», ­– згадує Гарбуз. Пізніше його мати ще пригадала тому свідкові, що він сам служив офіцером у царській армії. Після чого той вчитель втік до іншого села.

Як каже Гарбуз, попри те, що батька засудили на 10 років без права листування, якимось чином мати ще могла з ним листуватися – для цього треба було ходити пішки п’ять кілометрів до іншого села. Останню вістку від батька мати отримала тоді, коли вже два місяці йшла війна з Німеччиною. Більше родина про батька, який був «десь у Сибіру», по той бік лінії фронту, вже не чула.

Самого Василя Гарбуза вже німці підлітком вивезли на примусові роботи до Німеччини, і він також не мав зв’язку з родиною.

Як каже Василь Гарбуз, з його села на Київщині, де було 200 господарств, до Сибіру як куркулів вивезли 50 сімей – не менше, як 250 осіб. А після Голодомору залишилися в живих близько третини села. «Як ми бігали пасти корів, то було багато пустого поля і пустих хатів – все було винищине», – говорить Василь Гарбуз, який помер через три роки після цієї розмови, у 1986 році.

За даними Музею Голодомору, які збиралися набагато пізніше, в селі Порадівка на Київщині від голоду померло щонайменше 88 осіб, імена яких були встановлені. Прізвищ Поваженко, чи Грабуз у цьому списку немає, тобто смерть брата Василя Гарбуза залишилася неврахованою.

  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

Залиште свій коментар (він буде опублікований після модерації):

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG