«В очах Бога ми всі – люди». Як біженців-ромів приймали у країнах Європи?

Холодного березня 2022-го черги на кордонах України простягалися на десятки кілометрів. Переповненими евакуаційними потягами, машинами і просто пішки з дітьми на руках з країни, охопленою масштабною війною, прямували люди до межі, за якою на них не летітимуть ракети. Вокзали та пункти перетину заполонили українці. Сусідні країни тепло їх приймали. Та чи всіх?

За даними української влади, від початку повномасштабної війни з країни виїхало майже сто тисяч ромів. Ці люди стали біженцями за кордоном. Чимало з них шукало прихистку в Угорщині, Чехії й Молдові, та знайти його змогли не всі. Радіо Свобода завітало у ці країни, щоб дізнатися, як вони прийняли людей, які, як і решта українців, рятувалися від війни.

Тісно, та чи затишно?

Молдова – це одна з країн Європи, яка прийняла найбільше українських біженців на душу населення. За даними молдовської влади, кількість біженців у країні на початку 2023 року складала майже чотири відсотки від населення самої Молдови.

Ромських біженців тут здебільшого селять в окремі притулки. Влада Молдови пояснює це тим, що нібито не хотіли розділяти великі ромські родини. Але проблема полягає в тому, як запевняють міжнародні правозахисні організації, притулки, де більшість біженців – роми, дуже часто просто не придатні до життя. Ми відправилися в один з таких притулків у Кишиневі, щоб дізнатися, як тут облаштувалися ромські біженці з України.

У притулку ми знайомимось із Луміною з Миколаєва. У кімнаті, поділеній навпіл шафою, живуть дві родини, в одній з частин мешкає сім’я Луміни, їх у Кишеневі – п’ятеро. У Луміни троє малолітніх дітей. Разом із жінкою у Молдову приїхав і її чоловік. Поки ми розмовляємо, жінка розчісує волосся донці, а її син Ібрагім підбігає до нас, щоб розповісти, як вони виїжджали з України. Луміна допомагає йому пригадати:

– Сідали, кажи, на поїзд…

– А з поїзда, на маршрутку, а з маршрутки потім на…

– З маршрутки на автобус… і приїхали сюди… а чого ми поїхали з України?

– Від війни!

– Від війни. Ти ж чув, як ракети літали? Як ми встали в 4-й ранку? Сину, пам'ятаєш?

«Годують нас, не ображають, слава Богу. Правда, холодно. Терпимо, шо робити?» – розповідає Луміна про умови в притулку. Тим часом інша її донька намагається увімкнути електроприлад у розетку внизу стіни, але в неї не виходить. Тепер вже мати робить спробу і виявляє, що розетка просто вивалюється зі стіни разом із кабелем. Та зрештою стараннями Луміни і її сусідки Айше, яка з родиною живе в іншій частині кімнати, розетка повертається всередину стіни.

Зараз – час для перекусу. Луміна всаджує трьох дітей за стіл і кладе печиво кожному в тарілку, після чого заливає його окропом. А ми продовжуємо розмову.

«Ми школу не шукали, нам сказали викладачі у дитячій, що Ібрагіма заберуть на «підучку» (додаткові уроки – ред.)» – каже Луміна. Син не у захваті від її слів, та мати продовжує: «Дадуть йому друкований зошит, і буде він писати».

«Ой, плани, правда, хочеться, щоб скоріше закінчилася війна, щоб я поїхала в Україну, додому, і щоб було усе добре. Більше нічого не хочу. Чесно, не хочу нічого», – каже Луміна.

Раніше у будівлі, де живуть ромські біженці у Кишеневі, навчались студенти медицини та фармакології. Природньо, що спочатку тут не було навіть душових кабін: це навчальний корпус – це просто не передбачено. Практично одразу після того, як біженці почали прибувати до Молдови, тут з’явився автономний душ за сприяння фонду ООН UNICEF, він – на вулиці. Вже згодом душові кабінки почали з’являтися і всередині.

Зараз душ у самій будівлі не працює. Тому всі йдуть митися на вулицю. Для 16-річної Аліни, яка не може ходити, це – непросте завдання. Донедавна біля притулку навіть не було пандуса, розповідає її бабуся Лідія. «Я плакала і просила, щоб зробили бодай маленькі сходи, щоб я могла хоча б скотити дівчинку на візку», – каже вона.

Зрештою пандус у гуртожитку таки встановили.

Донька Лідії теж має інвалідність. Вона – незряча. В родині працювати може лише друга онука бабусі Лідії. Сьогодні вона саме повернулася із нічної зміни і відсипається. Сім’я з чотирьох людей мешкає в одній кімнаті, де стоять тільки три ліжка.

«Бачите, яка маленька кімната для нас чотирьох. Для нас вона маленька. Мені навіть складно тут розвернути візок для Аліни», – розповідає Лідія.

У таких умовах сім’я, де дві людини з інвалідністю, мешкає вже півтора року. Серед їхніх сусідів –лише роми. Лідія просила переселити її родину в більш сприятливі умови, але їй відмовили.

«І адвокатів просила, і людей, щоб допомогли, щоб нам хоч трохи більшу кімнату дали. А нам кажуть: бабусю, немає таких. Дзвонила на гарячу лінію, яка опікується житлом, не раз, там теж відповідають: немає, дуже багато народу. Той заїде, той виїде».

Та чи справді молдовські заклади настільки заповнені, що не мають змоги прийняти ромських біженців? Ми вирішити дослідити, а які ж умови в інших притулках і хто там мешкає?

Ми відправились в інший притулок у Кишиневі. Він також не був житловою будівлею до 2022 року – раніше тут був кінотеатр. Але його облаштували для комфортного життя. І тут навіть є вільні кімнати.

«В нас три поверхи. Але зараз всі поїхали, тому кімнати здебільшого порожні», – розповідає адміністраторка притулку Анна Бусуйок.

Цей заклад відрізняється від того, що ми побачили в попередніх притулках, де мешкають роми. До прикладу, тут душ всередині, а не на вулиці. Душові кабіни є на кожному поверсі.

Серед мешканців – лише етнічні українці. Представників ромської нацменшини тут немає. Нам показують тільки одну кімнату, в якій раніше жила ромська родина. Зараз у цьому закладі напівпорожньо. Але, попри це, сюди не селять ромів з притулку, де вони з моменту втечі від великої війни тісняться великими сім’ями. У старих кімнатах і з душовими на вулиці.

Минулоріч міжнародні організації, зокрема, Human Rights Watch, теж вказували на навмисну сегрегацію ромських біженців за етнічною ознакою. І критикували через це молдовську владу.

«На тлі поширеного дискримінаційного ставлення до ромів державні органи влади дозволяли, а в деяких випадках і наказували співробітникам і волонтерам відмовляти ромським біженцям у наданні житла у державних установах», – йдеться у доповіді Human Rights Watch.

Молдовська сторона до критики поставилася гостро. Звинувачення у дискримінації влада повністю відкидає. «Я не знаю, які аргументи авторів доповіді, але позиція уряду полягає в 100% недискримінації – до всіх людей ставляться однаково: щодо транспорту, проживання, медичної та фінансової допомоги... Сім'ї у них великі. Роми самі казали: «Ми хочемо бути всі тут, в одній кімнаті, а якщо поїдемо в інші центри, то нам доведеться жити окремо», – зазначив у коментарі молдовській службі Радіо Свобода минулого року тодішній голова єдиного кризового центру Молдови Едріан Ефрос.

Конфлікт з біженцями у селі неподалік Кишенева

Зі столиці ми прямуємо у село Костєшть, що приблизно у 20 кілометрах від Кишинева. У лютому 2023 року там сталася неприємна історія: 12 ромських біженців викинули з цього притулку. 10 дітей і двоє ромських жінок опинилися просто на вулиці у мороз. І з притулку їх викидав особисто заступник голови цього села.

На відео, яке виклала ромська правозахисниця Єлена Сірбу, видно, як заступник голови села Костєшть хапає ромського неповнолітнього хлопця за комір і кричить на нього.

Ми знаходимо будівлю, де стався конфлікт. Ми прийшли сюди, щоб поспілкуватися із біженцями, які могли бачити, що сталося, але, на жаль, не знаходимо охочих згадувати той інцидент. Інші ж запевняють, що не надто обізнані.

У місцевій поліції твердять: конфлікт розпочався через те, що біженці пошкодили майно. Зокрема, розібрали меблі в кімнаті.

«Мер викликав інших своїх колег, віцемера та співробітників мерії, щоб ті допомогли прибрати сміття з кімнати. У момент, коли вони виносили сміття, втрутилися підлітки із групи цих біженців. Стали перед віцемером, не даючи йому пройти. Віцемер його відсунув, підліток намагався також штовхнути співробітника. У цей момент ми втрутилися», – розповів нам директор поліції села Думітру Сінігур.

На відео, яке потрапило у соцмережі, втручання поліції немає. Голова поліції села наполягає, що відео навмисно так змонтували. Проте правоохоронець все ж визнає – поведінка заступника голови села була неприйнятною: «Навіть за ці дещо агресивні дії ми оштрафували віцемера. Ми склали протокол за порушення громадського порядку, він повівся не дуже пристойно. Проте дії підлітків, біженців-ромів, були ще агресивнішими у цій ситуації».

Активістка Єлена Сірбу каже, що біженці розібрали ліжко, адже одна із жінок була вагітна і не могла піднятися на другий ярус ліжка, яке було у притулку. На момент прибуття поліції конфлікт вже переріс у сутичку між неповнолітніми біженцями і заступником голови села.

«З відеоролика, який я опублікувала на своїй особистій сторінці, виразно видно, як ці діти зазнали насильства – вербального та фізичного. Поліція трималася осторонь. У лютому, коли все ще холодно, люди не готові переїжджати в інше місце. Цим мамам з дітьми було дуже складно, бо, не маючи грошей чи інших ресурсів, їм довелося піти», – розповіла нам активістка.

Вона додає, що після того, як біженців вигнали з притулку, правозахисникам вдалося одній матері отримати житло в іншому центрі, в іншому районі, а інша родина вирішила повернутися в Україну.

«Потрібно зрозуміти, що Україна зараз тримає груди за нас. Якби вони (військові РФ – ред.) потрапили до Одеси, то за кілька годин були б у нас у Кишиневі, якби Україна не трималася. І це теж треба розуміти», – каже нам голова села Василє Борта.

Очільник села запевняє – прихильно ставиться до українських громадян. Утім, на його переконання, того лютневого дня першими напали саме біженці. Це, начебто, спричинило і конфлікт, і виселення.

«Спочатку вони стрибали на віцемера. Вони накинулися на нього. Це вони не зняли. Потім, коли поліція їх розвела, потім вони почали знімати і викладати... Я їм сказав: хочете тут жити, а якщо ні – збирайте речі і йдіть. Я знаю, що є права людини, але треба виконувати наші вимоги. Ти приїхав до мене додому, а не я – до тебе, еге ж?» – каже голова села.

Скандал із виселенням ромів у селі Костєшті – не єдиний конфлікт, який ставався у притулках Молдови, каже активістка Єлена Сірбу. На її думку, багатьох з них можна було б уникнути, якби обидві сторони були готові до діалогу: «Адміністратори центрів тимчасового розміщення не інформують ромів про умови, про права та обов'язки. І, схоже, передусім через відсутність цієї комунікації виникають непорозуміння та конфлікти... Дуже важливим є діалог. Коли ми говоримо з людиною, яка трохи темніша, носить інший одяг або сповідує іншу релігію, це означає, що ми лише повинні прийняти людину такою, якою вона є».

А як діалог складається в інших країнах Європи? Як ромську нацменшину з України прийняла, до прикладу, Угорщина, яка свого часу так щедро роздавала громадянство закарпатцям, серед яких – чимало ромів? Прямуємо у Будапешт.

«Ми для них – проблема»

«Все сталося за секунду. Мені шкода, що нам тепер доводиться отак шукати, де нам жити», – зі сльозами на очах у березні 2022 року казала ромська біженка із Закарпаття на вокзалі у Будапешті, куди вона прибула, тікаючи від ракет, які посипалися на Україну. Із журналістами вона говорить угорською.

Наприкінці лютого–початку березня 2022-го перші ромські біженці почали прибувати на вокзал Келеті у Будапешті. Для багатьох з них Угорщина – найочевидніший вибір країни для прихистку. У закарпатських ромів тут живуть родичі, та й угорська мова для багатьох з них – чи не єдина, яку вони знають.

Щоб пригадати ті дні, ми вирушаємо на зустріч активістів мережі ромських організацій «Егаліпе» в закладі на березі Дунаю, де в них – тімбілдінг. Усі вони працюють, щоб допомагати ромам в Угорщині, зокрема й біженцям з України. Тут ми зустрічаємось із Ержебет Емеше Надь, яка першою зустрічала українських ромів на кордоні.

«За моїм досвідом, роми вже на кордоні стикалися з дискримінацією, коли приїжджали. Я маю на увазі, що до них ставилися інакше. Ми чекали біженців в Угорщині з бутербродами, водою, різними речами для дітей, такими як підгузки, одяг. Роми стояли позаду, вони були не першими, не в середині черги, вони були в кінці. Приїжджаючи на вокзали, часто сиділи по два-три дні без ковдр, без нічого, щоб зігрітися», – згадує Ержебет.

За словами правозахисниці, ромським біженцям з України в перші місяці повномасштабної війни вкрай важко було знайти житло: «Я найбільше відчула це, коли прибули ромські біженці, а також – неромські біженці, і всі намагалися знайти притулок для неромів. Коли ми побачили, що вони не дбають про ромів, і запитали, що відбувається, ми отримали відповідь, що вони не хочуть приймати ромів, тому що вони створюють проблеми. Ми для них – проблема».

Тепер ми прямуємо до притулку у Будапешті, де зараз живуть українські ромьскі біженці. У Будапешті – друга година дня. І зараз жінки у притулку готують обід.

«Я печу картоплю. З м'ясом на паличці, шашлик», – розповідає одна з біженок. Кухню у гуртожитку облаштували не одразу. Зараз, як і раніше, біженцям привозять їжу як гуманітарну допомогу, але, як зізнається жінка, сім'ї тут надають перевагу готувати самостійно: «Нам так більше подобається. Кожен готує, що захоче».

«Ми інколи отримуємо теплу їжу з гуманітарної допомоги. І ми вдячні за це, але ми не звикли до такої їжі. Ми звикли готувати самі... Імміграційна поліція дає нам 36 тисяч форинтів на наші базові потреби. Іншої підтримки немає. Тож нам доводиться жити на те, що заробляє мій чоловік. А цього вистачає хіба на те, щоб приготувати собі поїсти», – розповідає нам угорською біженка Аніта.

Їй – 19 років. Коли Росія почала вторгнення в Україну, жінка була вагітна. Первістка вона народила вже в Угорщині.

«Була ситуація, коли ми пішли оформляти грошову підтримку. Якийсь чоловік дуже жорстко і різко запитав нас: «Навіщо ви сюди прийшли?» Він сказав дещо погане, чого я не хочу повторювати. Були люди, які дивилися на нас і на українців зверхньо, казали щось на кшталт: «Їдьте додому, нехай вас там розстріляють!..» Але також були моменти, коли… я йшла із коляскою з дитиною, і люди казали: «Яка гарна дитина! Скільки їй років?». Але я не розумію, чому багато негідних людей так жорстоко ставляться до нас, українців. В очах Божих нема угорців, циганів, ромів, чехів, в очах Бога ми всі – люди».

Аніта розповідає, що живе у Будапешті від травня 2022-го. В одній кімнаті їх – дев’ятеро людей. «Це єдине, що тут погано для нас, бо ми не можемо жити власним життям. Ми тут ніби під замком. Нам важко так жити. Ми до такого не звикли... Ми плануємо назбирати трохи грошей, щоб, коли ми повернемося додому, якщо нам це вдасться, побудувати будинок, маленьку кімнатку, де ми зможемо жити втрьох. Я, мій син і мій чоловік», – каже жінка.

Угорські паспорти як перешкода

Будівля парламенту Угорщини є однією з найвідоміших туристичних пам'яток Будапешту. 13 років тому у цьому неоготичному палаці на березі Дунаю відбувалися події, які багато у чому визначили долю ромських біженців сьогодні.

Тоді парламент Угорщини, більшість у якому становили представники партії Віктора Орбана «Фідес», ухвалив закон, який значно спростив процедуру отримання угорського громадянства. Це означало, що відтоді, щоб отримати угорський паспорт, було достатньо довести своє угорське походження і знати угорську мову принаймні на початковому рівні.

Такою можливістю скористалися багато громадян України, зокрема із Закарпаття. За оцінкою української військової прокуратури, угорські паспорти могли отримати до 300 тисяч закарпатських українців. І велика частина з них – це роми. Сьогодні вони – формально громадяни Угорщини, але тікають від війни в Україні.

Паспорти, які до повномасштабного вторгнення Росії відкривали більше можливостей для ромів, після початку бойових дій зіграли з ними злий жарт. Деякі роми з двома паспортами втратили можливість отримати житло як біженці.

«Ми пережили це з організаціями, які надають допомогу біженцям. Якимось чином їм вдається зробити так, що лише нероми можуть скористатися їхньою допомогою. Наприклад, вони кажуть, що не будуть приймати людей з подвійним громадянством. Є організація, що надає допомогу з розміщення, яка так вчинила... Тож було відносно легко сказати, що вони не прийматимуть людей із подвійним громадянством, таким чином виключаючи ромів», – розповіла нам координаторка програми біженців у Будапештському методологічному центрі соціальної політики та його установах Баббет Татар.

Ми звернулися до однієї з таких організацій, а саме до Служби милосердя Ордена Мальти, і запитали, а чому там відмовляли ромським родинам у наданні житла. І ось що там відповіли: «Програма надання житла фінансується з фондів Європейського союзу, і громадяни Угорщини (або ЄС) не можуть брати участь у ній. Служба милосердя допомагає українцям з подвійним громадянством за рахунок власних коштів, це тримісячна фінансова підтримка, яку одержувачі можуть використовувати як завгодно».

Більшістю біженців з подвійним громадянством були саме роми, тож саме їм відмовляли в наданні житла. Однак, правозахисники переконані – ромам відмовляють у прихистку не лише з формальних причин.

«В Угорщині існує дискримінація ромів на системному рівні. І це, звичайно, стосується тих ромів, які зараз тікають з України. І незалежно від того, є вони громадянами Угорщини чи ні. З початку війни Угорський Гельсінський комітет провів багато моніторингових місій по всій країні у місцях проживання людей, які тікають з України... І початковий підхід у багатьох людей полягав у тому, що якщо роми приїжджають, то вони насправді не тікають від війни, вони просто хочуть отримати виплати, що є дуже дивним стереотипом щодо ромів», – зазначає старший юридичний радник в угорському Гельсінському комітеті Жольт Сзекереш.

Школи не готові до ромських біженців чи навпаки?

Царина освіти. Траплялося, що ромські діти із Закарпаття не могли потрапити на навчання в угорські школи, твердять правозахисники.

«Ми отримували повідомлення про те, що ромських дітей не приймають до шкіл, що школи кажуть, що «ми не можемо їх прийняти». Нібито вони запізнилися з кінцевим терміном реєстрації, наприклад. Але потім, коли ми зв’язувалися зі школою чи волонтерами, тобто з’являвся сторонній контроль, тоді проблеми негайно вирішувалися. Школи казали: «О, ми знайшли вільні місця. Так, діти можуть приходити і записуватися», – каже Жольт Сзекереш.

А втім, існує й інша проблема з навчанням ромських дітей з України, кажуть фахівці – низький рівень попередньо здобутої освіти.

«Якою би не була угорська шкільна система, якщо я спробую порівняти її з угорськими школами у Закарпатті і тими знаннями, які учні там отримали, то це порівнювати просто несправедливо. І дітям, які приходять із цих шкіл, важко. Вони практично неписьменні. Вони не вміють читати, рахувати», – розповідає нам виконавчий директор фундації «Глобальна людська гідність» Габор Дароці, з яким ми зустрічаємось на тому ж тімбілдінгу «Егаліпе» на березі Дунаю.

Аби підтягнути рівень учнів угорських шкіл з України, в деяких притулках почали проводити додаткові уроки.

«У нас є три програми репетиторства на тиждень у двох притулках, де ми намагаємося компенсувати недоліки освіти з викладачами за підтримки фундації «Глобальна людська гідність» та іншими. Мої колеги також відвідали школи, встановили контакт із вчителями там, сказали їм, що вони тут, і можуть допомогти», – розповідає Баббет Татар.

Проте навіть тоді, коли знання дітей відповідають рівню угорських шкіл, не всюди були готові прийняти ромських учнів з України.

«Минулого року була одна мама, яка сказала мені: «Дивися, росіяни ненавидять нас за те, що ми – українці. Українці ненавидять нас за те, що ми – угорці, а угорці нас ненавидять ще й за те, що ми – роми». Так що ж їм робити і до кого звертатися?» – риторично запитує Габор Дароці.

«Люди не хочуть, щоб роми жили з ними в гарному районі Праги»

Ромці із Закарпаття Крістіні вдалося знайти притулок у Чехії. За понад рік життя у Празі вона змінила вже кілька місць роботи. Зараз вона працює у продуктовій ятці: торгує овочами і фруктами. На сьогодні вона вже доволі добре опанувала чеську.

Українка – одна з небагатьох ромських біженок, хто зміг знайти приватне житло у Празі. Тут вона разом із дітьми, сестрою та мамою, разом – десятеро людей. Уся родина мешкала в одному приміщенні більше ніж рік. Весь час за житло платив чеський уряд. Але нещодавно у біженців почалися проблеми.

«Бачите, уже третій тиждень нема електрики, взагалі не йде нічого. Нічого варити не можемо... Продукти з холодильника всі викинула. От бачите, все профукала, все викинула», – розповідає нам жінка, коли запрошує до себе додому.

З якої причини вимкнули світло – біженка не знає. Але, каже, проблеми з електрикою у квартирі почалися незадовго до того, як уряд Чехії змінив правила виплат на житло для біженців. Гроші тепер дають не власникові помешкання напряму, а біженцю. І той вже розраховується з власником.

«А тепер дзвоню йому, власнику, красиво говорю з ним. Кажу, немає електрики. [А він] каже: «так, за вас я маю 20 тисяч [крон] заплатити, бо вам постійно було холодно, вашій мамі», – розповідає жінка.

Тепер власник погрожує виселити ромську родину. За словами Крістіни, нібито через те, що вони споживають забагато електрики. Орендодавець каже, що тепер має борг. Але відмовляється надати платіжки, щоб держава компенсувала витрати на комунальні послуги.

Соціальна працівниця Лусіє Чехова з правозахисної організації Romodrom вирішила втрутитися в ситуацію і зателефонувала орендодавцю, щоб спитати, чому ромську родину хочуть виселити.

Лусіє: Що стосується якихось фінансових питань – ми, як неприбуткова організація, можемо їй з цим допомогти – щодо електроенергії тощо. Чи могли би ми якось її підтримати в цьому?

Орендодавець: Я вже повідомив пані Крістіні про завершення оренди, їй потрібно буде виселитися.

Лусіє: Я так розумію, що там не було якихось серйозних порушень щодо договору оренди?

Орендодавець: Ні, жодних порушень не було. Просто решта орендаторів їх цькувала за те, що вони роми. Вони просто не хотіли жити разом у будинку з ромами. Там були і кримінальні звинувачення тощо, такі речі коштують грошей... Більше нікому цим займатися. В нас на це немає ні часу, ні грошей.

До їхньої розмови приєднується Крістіна: «Я розумію, розумію. Але і ви зрозумійте мою ситуацію, через що я зараз проходжу. Я вже третій тиждень без електроенергії. Я виїду через тиждень, і тоді ви мене побачите! Тому що я і моя сім'я, мої діти, – ми не якісь там собаки! Вам буде соромно через це!»

«Ми чуємо від орендодавця, що сусіди скаржаться на шум у місцях загального користування будинку, на дітей, які, знаєте, занадто багато бігають або не вітаються. Ну тобто – дрібниці. Згодом ми чуємо від орендодавця: «по-суті, це створює мені більше проблем», тому що люди не хочуть, щоб роми жили з ними в гарному районі Праги, в гарному будинку», – пояснює Радіо Свобода соцпрацівниця Лусіє Чехова.

Крістіна каже, що повертатися у гуртожиток для біженців для неї і дітей – не варіант. Вона жила у двох притулках Праги, і ось як вона згадує про один з них: «Там дуже було багато людей, дуже-дуже багато. Я переживала, постійно плакала, депресії мала... Там теж був такий, для ромських людей гуртожиток. Тільки роми там були. Там не було українців, тільки роми там були».

Як ми з’ясували, у Чехії, подібно до Молдови, ромських біженців часто селять окремо від решти. Правозахисники пояснюють, відокремлення ромів від решти біженців значно ускладнює допомогу їм і ставить їх у гіршу ситуацію, ніж решту українців.

«Сепарація біженців часто означає, що на практиці деякі діти можуть потрапити у школу, а інші – ні. Дехто живе поруч із автобусною зупинкою, інфраструктурою, щоб дістатися на роботу, мають кращі можливості. А інші – живуть у гуртожитку серед лісу, в п’яти кілометрах від села, де автобус зупиняється лише раз на день, і лише в одному напрямку», – пояснює соцпрацівниця Лусіє Чехова.

«Повертайтеся назад!»

Крістіна каже: у перші ж дні великої війни зрозуміла – їй з дітьми не раді ніде: «Тут на вокзалі дуже багато було поліцейських, волонтерів, дуже багато людей. Був завалений вокзал. Ми приїхали, подивився на нас той поліцейський і каже: «Ви мусите повертатися, йти назад». Запитую, чому? А поліцейський питає: «Ви вже були тут?». Я і кажу: «Ні, ми тут ще не були, ніколи, тільки зараз перший раз. Тут маємо паспорти, перевірте»... Мої діти були в катастрофі – 12 годин їхати і ввечері приїхати, а нам тут кажуть «Повертайтеся назад!»

Усе та ж весна 2022-го. Вокзал у Празі, вщерть заповнений ромськими біженцями з України. І вони тут уже не перший день. Тоді як решту українців оперативно розподіляють до тимчасових помешкань, роми, фактично, живуть на вокзалі. Роберт Ганка у ті дні волонтерив у Празі і був очевидцем тих подій.

«На жаль, все відбувалося таким чином, що вони всі приїжджали одним потягом. Білих біженців відводили рятувальники. А роми залишалися тут», – згадує він.

Багато ромів, які прибували на головний вокзал Праги як біженці, нібито насправді мали угорські паспорти і хотіли незаконно отримати соцвиплати. Таку заяву у травні минулого року зробив міністр внутрішніх справ Чехії. В результаті ромів почали додатково перевіряти.

Тоді ж чеська влада навіть запропонувала оплатити проїзд до Угорщини ось таким ромським біженцям із подвійним громадянством. У країну, в якій їх теж, як бачимо, неохоче приймали.

«Найбільшою проблемою було те, що почали думати, нібито у ромів подвійне громадянство – угорсько-українське. Тож їх не хотіли оформляти як біженців одразу, а тому тримали тут 10 днів, щоб з’ясувати, чи нема у них угорських паспортів. Декого забирали у центри тимчасового розміщення. Вони це називали в’язницями. Там були ґрати і паркани з колючим дротом. Тож вони звідти поверталися, не хотіли там лишатися. І через те, що вони залишали це проживання, вважалося, що вони не мають більше права на інші пільги», – розповідає Роберт Ганка.

Ми з’ясували, що біженців розміщували у приміщеннях, які раніше використовувалися, зокрема, як місце затримання нелегальних іммігрантів. Тут справді є високі паркани, а от ґрати на вікнах зняли раніше, запевнили нас в управлінні місць розміщення біженців міністерства внутрішніх справ Чехії.

Дещо згодом чеські правоохоронці визнали, що перебільшили масштаби проблеми. Перевірки влітку 2022 року показали, що серед 5,5 тисяч ромських біженців з України лише 150 осіб мали подвійне громадянство.

«Я можу визнати свої помилки. І те, як я висловлювався тоді, звичайно, можна було би сформулювати і краще. З іншого боку, потрібно зрозуміти ситуацію, яка тут виникла. Почала приїжджати до Чехії велика кількість ромських мігрантів, і в наших центрах допомоги почали виникати ситуації, коли з’ясовувалося, що ці люди навіть не говорять українською. Вони говорили угорською. У деяких випадках вони стверджували, що в них немає жодного документа, який би підтверджував їхню особу. В деяких – вони підтверджували свою особу угорським паспортом. Проте я визнаю, що це не стосувалося всіх. Деякі з них приїжджали з України», – каже в інтерв'ю Радіо Свобода міністр внутрішніх справ Чехії Віт Ракушан.

Поведінку чеської влади засудила національна координаторка з питань біженців Клара Шимачкова-Лауренчикова. В інтерв'ю Радіо Свобода вона зазначила: «Я знаю, що лише невелика кількість українських ромів, які приїхали до Праги, мали угорське громадянство. Це був якийсь стереотип і упереджене ставлення людей у Празі, у Брно, які не змогли запропонувати реальні рівні можливості для ромів з України під час реєстрації. Цю практику ми більше не маємо повторювати. І я критикувала такі дії конкретних людей у Празі та в Брно».

Через таку, так би мовити, «помилку» чеської влади тисячі ромських біженців були змушені жити на вокзалі або у тимчасових центрах розміщення. Волонтери кажуть, що в результаті багато ромських біженців просто поїхали з Чехії, не дочекавшись вердикту влади.

Сотні тисяч ромів, які виїхали за кордон від початку повномасштабної російської агресії – це майже чверть усіх ромів, що проживали в Україні. Через понад півтора року великої війни, не знайшовши притулку у безпечних країнах Європи, вони почали повертатися до України, де досі триває війна.