Україна і 100-річчя коренізації: як більшовики гралися в дружбу народів?

100 років тому, у другій половині квітня 1923 року, у Москві на ХІІ з’їзді Російської комуністичної партії (більшовиків) ухвалили рішення про політику коренізації. Коренізація була визнана офіційним курсом більшовицької партії в національному питанні. Це передбачало, по-перше, залучення місцевих національних кадрів на керівні посади різного рівня, по-друге, розвиток місцевих мов, їхнє широке впровадження. Для деяких неписьменних мов тоді навіть склали абетки, мови національних меншин активно впроваджували в освіту. Дивлячись на те, що в Росії відбувається зараз, коренізація видається чимось дуже екзотичним. Але насправді там були періоди і без великодержавного російського імперського угару.

В Україні політика коренізації набула форми українізації і призвела до широкого розвитку української освіти і культури, ба навіть до ствердження українства в радянській Україні.

Про те, як це відбувалося, у проєкті Радіо Свобода «Історична свобода» ми говорили з дослідником цієї теми, істориком Геннадієм Єфіменком.

– Насамперед хотів би відзначити, що термін «коренізація» на ХІІ з’їзді РКП(б) не вживався. Там йшлося про націоналізацію, а поняття «коренізація» закріпилося за цією політикою вже пізніше.

«Націоналізація» вже означала одержавлення промисловості, підприємств, тобто вже була забита ніша цим терміном. Тому щодо національної політики термін «націоналізація» не прижився, і далі вже був термін «коренізація».

А от термін «українізація» був задовго до 1923 року. Досвід України був використаний при запровадженні політики коренізації в рамках контрольованих Кремлем територій. Тоді це ще не був Радянський Союз. Ви правильно помітили, що РКП(б)...

– Так, ще не ВКП(б), не всесоюзна.

– Це вже вирішили – Союз створити. І питання про перейменування партії в 1923 році двічі обговорювали. Спочатку на пленумі РКП(б) у лютому, а потім на квітневому з’їзді вирішили, що поки недоречно перейменовувати партію. Аргумент був той, що Радянського Союзу формально ще немає, тому не варто перейменовувати партію. Вирішили перейменувати в майбутньому.

До 1925 року українізація, як і коренізація загалом, йшла доволі мляво. Ці роки ще називають періодом «декретної українізації», тобто на словах, у декретах, а не в реаліях.

– Ми з істориком Станіславом Кульчицьким говорили про українізацію. За його словами, коренізація – ідея Леніна, тому більшовики, серед яких той мав великий авторитет, її підтримали.

Але все-таки, 1923 рік: Ленін сильно хворий, його на з’їзді немає. Натомість серед делегатів 60,8% росіян, 11,3% – євреїв, 7,1% латишів та естонців, а українців лише 4,7%. Основна маса – росіяни. І тут вони ухвалюють рішення про коренізацію, мовляв, ми тепер розвиваємо інші народи, навіть маленькі народності, вкладаємо достатньо великі ресурси в розвиток їхньої культури. Невже це не викликало серед делегатів спротиву? Наприклад, коли впроваджували НЕП, то суперечки були. Ленін мусив особисто переконувати незгодних. Невже коренізацію сприйняли без нарікань і суперечок?

– Насамперед, був досвід в Україні, на основі якого базувалися. В Україні провідниками цього курсу, коли поєднали радянізацію з українізацією, були Михайло Фрунзе і Християн Раковський, які аж ніяк не українці. Фактично, вони скеровували на цей курс національної політики, а Ленін надав цьому величезної підтримки своїм авторитетом. Справді, для більшості більшовиків це зайшло на з’їзді саме завдяки тому, що було «освячено» авторитетом Леніна.

– НЕП теж був «освячений» авторитетом Леніна. Але деякі більшовики пручалися.

– Від виникнення ідеї НЕПу до її затвердження минуло дуже мало часу. Люди ще не були готові. А тут набагато більше часу і досвід України. Зрештою, право націй на самовизначення – це ж одне з гасел більшовицької «революції» 1917 року (більшовицького перевороту – ред.) Вони постійно себе позиціонували як нешовіністичну силу, яка готова йти на національні поступки. Тоді як НЕП – це дозвіл вільної торгівлі, який раніше категорично заперечувався.

– Створення національних районів і сільрад – дуже поширена практика коренізації. Наприклад, в УСРР із півтора десятка національних районів: російські, польські, німецькі, грецькі…

– Так, але польський район був один. Були ще єврейські та болгарські райони. І понад тисячу національних сільрад.

– У радянській Росії національних районів більше ніж сотня.

Чому від цієї практики наприкінці 1930-х не просто відмовилися, а навіть визнали шкідливою? Мовляв, це придумали контрреволюційні елементи. Чому більшовики попервах впроваджували національні райони і сільради, а потім дійшли висновку, що все це неправильно і навіть шкідливо?

– Ми на початку говорили про український досвід як спонуку до політики коренізації.

За великим рахунком, саме український досвід став спонукою до утворення цих районів і сільрад. Бо більшовики в УСРР це здійснювали і доводили центру, що цей приклад треба наслідувати, тоді як центр казав, що в межах республік треба концентруватися навколо титульної нації (тоді це іншими словами називали). Україна в цій дискусії перемогла. Можливо, Сталіну було вигідно підтримати українських більшовиків з огляду на внутрішньопартійну ситуацію.

Але потім всіх творців українізації, насамперед Скрипника і Шумського, звинуватили вже в «українському націоналізмі», вони були усунуті. Вперше саме в Україні в 1933 році було визнано місцевий націоналізм основною небезпекою в національному питанні. Український націоналізм – основна небезпека в національному питанні!

– І при цьому ліквідують неукраїнські національні райони. Де логіка?

– Не відразу. Була певна інерція, але невдовзі вони просто виявлялися зайвими. Тобто українізацію залишили, щоб українці були на урядових і партійних посадах, і українську мову залишили. А національні райони скасували, бо вони заважали формуванню єдності. Фактично, повернулися до російського бачення 1920-х років, коли національні особливості враховували лише в межах республіки, щоб не роз’єднувати, щоб не робити слабкішим СРСР.

– А кого національні райони і сільради послаблювали? Партію? Владу?

– Взагалі міцність, вертикаль влади послаблювали. Одна справа, коли треба знати дві мови – українську і російську, а інша – коли на місцях, особливо на межі 1920–1930 років ставало обов’язковим знання ще й мови району. Тому вирішили, що це послаблює, і від цього відмовилися. Зрештою, кінцевою метою більшовики бачили комунізм і злиття націй.

– Провідну роль у коренізації відігравав Сталін. Як народний комісар у справах національностей...

– До речі, дуже мало звертають увагу, що в боротьбі за владу переміг і став диктатором саме нарком у справах національностей, який знав всі ці перипетії. Він пройшов жорстку школу в Україні у 1920 році.

– Сталін відігравав провідну роль, з одного боку, як людина, яка починала з посади наркома національностей, з іншого – його влада ставала все більш одноосібною.

Як зрозуміти сталінську логіку в національному питанні? Бо він надто суперечливо себе поводив.

На початку 1920-х років Сталін проголошував:

«Не можна йти проти історії. Якщо в містах України досі переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років 40 років тому Рига становила собою німецьке місто. Але оскільки міста ростуть за рахунок села, а село зберігало місцеву ідентичність, то тепер Рига суто латиське місто».

Каже про перемогу місцевих народів над імперськими і водночас пропонує не союз республік, а щоб республіки як автономії приєдналися до Росії.

– Суперечності в сталінському розумінні немає. Він не хотів, щоб республіки мали управлінські права. А національно-культурні права, національно-культурну автономію він не заперечував. Тобто він це бачив як самоуправління, яке стосується суто мовно-культурних питань. А будь-які економічні питання мають вирішуватися в центрі. Він хотів, щоб суб’єкти федерації мали лише національно-культурні права. Натомість українська радянська верхівка хотіла отримати більше соціально-економічних, насамперед бюджетних прав.

– Сталін був за автономізацію і централізацію, а не за федерацію. Але так сталося, що Ленін створив федерацію.

– Та не створив він федерацію. СРСР – це лише на словах федерація. Формально.

– Тим не менше, хай навіть формально створив федерацію. А Сталін навіть формально пропонував автономізацію. Але в 1930-і роки у Сталіна вже була одноосібна влада. А він бере величезний Казахстан – і з автономної республіки в складі РРФСР перетворює на союзну республіку, складову СРСР. Де тут у Сталіна логіка? Зрештою, казахи там тоді не становили абсолютної більшості!

– Від початку, коли там взагалі ще була Туркестанська АСРР, йшлося про те, що в майбутньому треба буде провести національне розмежування. Чому так трапилося з Казахстаном, достеменно не можу сказати. Бо справді, таких випадків небагато. Хоча в складі України так само зробили автономну молдавську республіку, в якій тільки 30% молдаван було на час створення. Але сам факт створення цих радянських республік можна розглядати ще й як спосіб применшити український фактор.

– А як Казахстаном можна применшити українських фактор?

– Коли є 15 республік, які всі формально рівноправні і підпорядковані Кремлю, чи, як було спочатку, чотири республіки, і Україна одну п’ятнадцяту Союзу займає чи одну четверту. Розумієте?

Бо на інші республіки вплив Росії був набагато більший. Це моя гіпотеза. Я не можу її зараз фактично підтвердити. Але, якщо від України навіть забирали території з українською більшістю, як Таганрогщину, або не віддавали, як Вороніжчину, то ситуація з іншими республіками не така. Це спонукає до висновку, що Україну хотіли обмежити. Бо вона була мало не конкурентом Росії, як тоді казали, «другою республікою». Тому намагалися зменшити її конкурентність щодо Росії і можливість якогось самостійного плану.

– Це вже 1936–1937 роки. Великий терор. Яка там конкурентність?! Усіх стріляли вже.

– Стріляли чи не стріляли, але Сталін завжди прислуховувався, і більшовики ніколи повністю не ігнорували прагнення мас. За винятком хіба що періоду колективізації. Але ж вони тоді відступили. Побачили, що їхні плани по комуністичному будівництву неможливо здійснити – і відступили.

– Цікава інтерпретація щодо Казахстану. Але мені здається, що це взагалі феномен, адже в Казахстані тоді не було казахської більшості. Там росіян і казахів було приблизно однаково.

– Там була відносна більшість казахів. Відносна більшість – це вже підстава для цього.

– Створити союзну республіку?!

– Союзна республіка утворюється не лише за кількістю титульної нації. Важливо, щоб була бодай відносна більшість. Але головне, щоб це не був анклав у межах самої Росії, щоб був вихід на інші кордони. А в Казахстану був вихід на інші кордони. За словами Сталіна, для союзних республік цей критерій – не бути всередині Росії чи якоїсь республіки – був один із основних. Тому що автономні республіки створювали в тому числі як анклави і там, де не було навіть відносної більшості.

– На тему коренізації взагалі і українізації зокрема є ґрунтовне дослідження американського історика Тері Мартіна. В українському перекладі воно називається «Імперія національного вирівнювання». Хоча якщо брати оригінальну назву The Affirmative Action Empire, то це радше «Імперія позитивних дій». Всім, кому тема коренізації цікава, раджу цю книжку. Бо дуже різні аспекти і нюанси цієї політики розглядаються. Адже народи були дуже різні.

Як на вашу думку, в коренізації чого було більше: вирівнювання, позитиву чи чого?

– Точніший переклад в українському значенні. Цю назву давали в тому числі і в узгодженні зі мною, бо я був одним із наукових редакторів українського перекладу. Щодо «позитивної дії», то це не про гноблення росіян, а про сприяння національним меншинам. Це позитив у сприянні національним меншинам.

– Коренізацію справді можна уявити, як вирівнювання різних народів?

– Проголошувана мета коренізації – це підтягування до культурного рівня Росії. Тобто вирівнювання певною мірою.

Тері Мартін упустив український казус. Бо у нього українізація починається з 1923 року. Він не бачить українського прикладу для запровадження політики коренізації та суперечки між російським і українським баченням щодо її завдань. В коренізації спочатку переміг український погляд, а потім фактично повернулися до російського, в якому національних районів не існувало. Російські більшовики були готові на певний період, поки підтягнуть рівень неосвічених націй, які не мали писемності, вони готові були цьому сприяти. Але довгостроковою політикою цього не бачили. Тоді як в Україні це бачили довгостроковою політикою.

– Ви на своїй сторінці у фейсбук оприлюднювали дані статистики щодо національного складу населення Києва в 1917–1920 роках. Якщо на початку 1920-х українці були меншістю, то наприкінці 1930-х років стали абсолютною більшістю населення Києва. Наскільки на зміну національного складу населення вплинула українізація?

– Міг бути ще більший відсоток українців, якби не Голодомор і розкуркулювання.

Ні, це те, що казав Сталін про міста. У СРСР тоді відбувався перехід від аграрного до індустріального суспільства. І якщо порівняти кількість населення Києва у 1920 році, а потім у 1926 і 1939 роках, то бачимо велике зростання. Зрозуміло, що основна маса йшла з українських сіл. Саме це, як на мене, зумовило, що українці стали тут становити більшість. Тобто це природний процес в часи індустріалізації.

– Українізація – це загалом вдалий приклад політики коренізації?

– Як вам сказати. Вдалий по чому? Який критерій?

– Творилася модерна українська культура.

– Так, але згодом творців цієї модерної української культури, від поетів і письменників до керманичів радянської України – знищили. Політика українізації при цьому не була скасована. Реальної рівноправності, в якій і бачили сутність українізації вихідці з українських лівих партій та й багато більшовиків, так і не було досягнуто.

Мало того, у 1936 році фактично розпочався курс на так званий націонал-більшовизм. Тобто возведення росіян у роль «старшого брата», який «допомагає» всім. А початкова ідея рівноправності народів згинула.

– Отже, політика коренізації – це 13 років, з 1923-го по 1936-й?

– Якщо взяти, наприклад, національні меншини в Україні, то десь так. На межі 1937–1938 років почали все скасовувати. Але українізація в межах УСРР не була скасована.

Колись єврейський поет Лейба Квітко, який жив певний час в Україні, а після Другої світової війни його заарештували, казав: а для чого це все проводилося мовами національних меншин? – а для того, щоб ці нації рідною для них мовою підготувати до злиття націй. В цьому і суть більшовицької коренізації, бо у більшовиків стояло ж завдання злиття націй.