Львів – Польська, німецька, радянська окупації в Галичині – змінювалась влада, порядки, вимоги, а відтак і життя людей. Усе це бачила і відчула на собі і своїй родині Стефанія Яринич-Ожиївська. Разом із батьками і стрийком вона мешкала в селі Зилів у Городоцькому районі. Це була гарна сільська сім’я, не дуже заможна, але й далеко не бідна. З приходом «перших совітів» у вересні 1939 року родина втратила майно, була виселена у далеку тайгу, оскільки стрийко був українським патріотом і очолював «Просвіту». У своє рідне село Яриничі так уже й не повернулись…
У пам’яті Стефанії Яринич, як і сотень тисяч мешканців Галичини, прихід радянської влади у 1939 році закарбувався як «перші совіти». Вдруге Червона Армія ввійшла в Галичину у 1944 році.
У 1939 році Стефанія Яринич ходила до польської гімназії. Тоді їй було 11 років, але усі події життя вона добре пам’ятає, бо надто швидко довелось подорослішати.
У стрийка, який очолював «Просвіту» в чотирьох селах, часто підпільно, як за поляків, так і «совітів», у хаті збирались люди. Вони читали літературу, заборонені журнали і газети, говорили про Україну, українську культуру, мову.
Родина мала велике поле, разом з долинами, тримала велике господарство – корови, свині, кури, до 45 гусей. Оскільки потрібно було платити податок з землі, незважаючи на врожай, батько мав у Львові, як тоді називалось, «готове місце», тобто приносив львівській інтелігенції – лікарям, суддям, адвокатам – молоко, сир, сметану, картоплю, курей, гусей на свято.
На зміну польській прийшла російська, а росіяни виглядали голодними і бідними
Коли у вересні 1939 року прийшли «совіти», дітей у школі одразу перевели на два класи нижче, щоб замість польської учні вивчали російську. Вчителька приїхала зі східної України.
Стефанія Яринич пам’ятає, як уперше побачила росіян. Їхньої мови вона не розуміла. На подвір’я приїхали троє військових розвідників на конях. Вони були дуже худі, бідно вбрані, обмотані в шинелі, на шапках була велика зірка.
Військові попросили пити. Це слово батьки зрозуміли. Мама Стефанії витягла з криниці відро молока. Росіяни дуже жадібно пили і просили ще й ще.
«Вони були такі голодні і поглядали один на одного, чи хтось випив більше, – пригадує Стефанія Яринич. – Я ще такого не бачила. Але більше нічого вони не хотіли. У мене було враження, що вони молока ніколи не пили. Армія була бідна і голодна. Сказали «спасібо», і ніхто нічого не знав. А стрийко їх уже тоді злякався, бо знав, що вони принесли. Він їх остерігався».
Яриничів першими вивезли у Сибір
У селі знали, що почались масові арешти інтелігенції у Львові. Батько уже перестав носити продукти, бо нікому було.
Одного дня у 1940 році арештували і засудили на кару смерті – розстріл стрийка Івана Яринича. Місце його сховку здав енкаведистам голова сільради, який був у «Просвіті» секретарем стрийка.
Уся сім’я пані Стефанії, хоч і батько, і мати були прості люди й не пхались у політику, були під пильним оком енкаведистів. Старший брат Михайло був у підпіллі, переховувався разом з іншими молодими людьми. Усе, що було цінне в хаті, батьки порозвозили по родинах. Гадали, що «сховаємось», бо вже знали, що мають прийти німці.
За місяць до приходу німецьких військ на Львівщину, у травні 1941 року, Яриничів арештували – тата, маму, Стефанію і молодшого брата Романа. Нічого з хати не дозволили взяти. Мама набрала борошно, але з рук їй його вибили і розсипали. Один з енкаведистів шепнув Стефанії, щоб вона непомітно зібрала борошно, бо інакше вони помруть з голоду.
Фірою селом сім’ю везли до потяга, у Янів, де формували ешелони. «Нас першими з села вивезли у Сибір. Якщо усе це переповісти, то ніхто не повірить, яке це було страхіття», – каже пані Стефанія.
Годували оселедцями і не давали пити
Масу людей загнали в вагони, без їжі і води. Потім давали їм якийсь кисіль і оселедці.
«Той оселедець було жахіття. Недарма в Прибалтиці так погано ставляться до Росії. Ми півтора дня стояли в Прибалтиці. Йшла війна, бомбили. Закрили товарні вагони. Але я і ще один хлопець, вилізли на гору і відчинили вікно. Ми побачили вагони, де були одні жінки, а з інших скидали людей, чоловіків, з дуже великими животами. Потім ми уже дізнались, бо це були вагони з Прибалтики, в яких вивозили усю інтелігенцію».
Пані Стефанія пригадує, що робили з цими людьми: «Виявляється, чоловікам не давали довго їсти, люди уже почали кричати, їм тоді кинули дві бочки оселедців. На них накинулись, з’їли, але їм ніхто не приносив води. Людей мучила спрага, а їх морили без води. Рятувались слиною. А потім їм принесли зіпсуту з іржею воду. Дехто зрозумів, що не варто пити, лише потрібно терпіти, але більшість кинулись до води. У людей здуло животи, вони вмирали від того, що потріскали животи. Це нам у Сибіру розповів чоловік, який вижив. Ось так вони знущались над прибалтами».
У Сибіру українці були рабською силою
Родину Яриничів привезли в Новосибірськ. Звідти повантажили людей на баржу і місяць везли вниз по річці Об. Дорогою в кожному з колгоспів скидали по 3–4 сім’ї. Яриничів довезли у кінець, до річки Тьонга. 8 родин покинули в найдальшому селі. Там уже був колгосп.
А колись туди на дикий берег скинули 22 родини, які знали царську сім’ю і працювали при ній. Це були інтелігентні росіяни, яких вивезли, залишивши дві сокири, пилки, лопати. Вижили одиниці. Згодом їм дали пшениці і жита й сказали: «Хочете жити, викорчовуйте дерева й садіть».
Яриничі два роки провели у глухому селі, жили в голови колгоспу, бідного і хворого чоловіка, який їм допоміг втекти ближче до потяга, в містечко Колпашів. Пані Стефанія працювала у вчительки фізики, допомагала по хаті і господарству. Звідти сім’я потрапила в Ставропольський край. Усі працювали в колгоспі.
Брат Стефанії Михайло організував переїзд своєї родини у Львів. Це було в 1946 році. Яриничі оселились у підвальному приміщенні, ні в кого не було документів. Вони якось загубились із поля зору НКВС, немов їх не існувало. Батько влаштувався двірником, а згодом вдалося виробити фальшиві паспорти. З цим документом Стефанія закінчила торгово-економічний інститут і обміняла паспорт, коли одружилась.
У своє рідне село Яриничі не повернулись. Спершу боялись, що їх здадуть, а потім не мали бажання.
«Я пройшла дуже сувору школу життя, воно мене багато навчило, де і як поводитись, що говорити, як цінити свою землю і мову. Дитиною довелось стати дорослою», – каже Стефанія Яринич-Ожиївська.
(Львів – Прага – Київ)
У 1939 році Стефанія Яринич ходила до польської гімназії. Тоді їй було 11 років, але усі події життя вона добре пам’ятає, бо надто швидко довелось подорослішати.
У стрийка, який очолював «Просвіту» в чотирьох селах, часто підпільно, як за поляків, так і «совітів», у хаті збирались люди. Вони читали літературу, заборонені журнали і газети, говорили про Україну, українську культуру, мову.
Родина мала велике поле, разом з долинами, тримала велике господарство – корови, свині, кури, до 45 гусей. Оскільки потрібно було платити податок з землі, незважаючи на врожай, батько мав у Львові, як тоді називалось, «готове місце», тобто приносив львівській інтелігенції – лікарям, суддям, адвокатам – молоко, сир, сметану, картоплю, курей, гусей на свято.
На зміну польській прийшла російська, а росіяни виглядали голодними і бідними
Коли у вересні 1939 року прийшли «совіти», дітей у школі одразу перевели на два класи нижче, щоб замість польської учні вивчали російську. Вчителька приїхала зі східної України.
Стефанія Яринич пам’ятає, як уперше побачила росіян. Їхньої мови вона не розуміла. На подвір’я приїхали троє військових розвідників на конях. Вони були дуже худі, бідно вбрані, обмотані в шинелі, на шапках була велика зірка.
Військові попросили пити. Це слово батьки зрозуміли. Мама Стефанії витягла з криниці відро молока. Росіяни дуже жадібно пили і просили ще й ще.
«Вони були такі голодні і поглядали один на одного, чи хтось випив більше, – пригадує Стефанія Яринич. – Я ще такого не бачила. Але більше нічого вони не хотіли. У мене було враження, що вони молока ніколи не пили. Армія була бідна і голодна. Сказали «спасібо», і ніхто нічого не знав. А стрийко їх уже тоді злякався, бо знав, що вони принесли. Він їх остерігався».
Яриничів першими вивезли у Сибір
У селі знали, що почались масові арешти інтелігенції у Львові. Батько уже перестав носити продукти, бо нікому було.
Одного дня у 1940 році арештували і засудили на кару смерті – розстріл стрийка Івана Яринича. Місце його сховку здав енкаведистам голова сільради, який був у «Просвіті» секретарем стрийка.
Уся сім’я пані Стефанії, хоч і батько, і мати були прості люди й не пхались у політику, були під пильним оком енкаведистів. Старший брат Михайло був у підпіллі, переховувався разом з іншими молодими людьми. Усе, що було цінне в хаті, батьки порозвозили по родинах. Гадали, що «сховаємось», бо вже знали, що мають прийти німці.
За місяць до приходу німецьких військ на Львівщину, у травні 1941 року, Яриничів арештували – тата, маму, Стефанію і молодшого брата Романа. Нічого з хати не дозволили взяти. Мама набрала борошно, але з рук їй його вибили і розсипали. Один з енкаведистів шепнув Стефанії, щоб вона непомітно зібрала борошно, бо інакше вони помруть з голоду.
Фірою селом сім’ю везли до потяга, у Янів, де формували ешелони. «Нас першими з села вивезли у Сибір. Якщо усе це переповісти, то ніхто не повірить, яке це було страхіття», – каже пані Стефанія.
Годували оселедцями і не давали пити
Масу людей загнали в вагони, без їжі і води. Потім давали їм якийсь кисіль і оселедці.
«Той оселедець було жахіття. Недарма в Прибалтиці так погано ставляться до Росії. Ми півтора дня стояли в Прибалтиці. Йшла війна, бомбили. Закрили товарні вагони. Але я і ще один хлопець, вилізли на гору і відчинили вікно. Ми побачили вагони, де були одні жінки, а з інших скидали людей, чоловіків, з дуже великими животами. Потім ми уже дізнались, бо це були вагони з Прибалтики, в яких вивозили усю інтелігенцію».
Пані Стефанія пригадує, що робили з цими людьми: «Виявляється, чоловікам не давали довго їсти, люди уже почали кричати, їм тоді кинули дві бочки оселедців. На них накинулись, з’їли, але їм ніхто не приносив води. Людей мучила спрага, а їх морили без води. Рятувались слиною. А потім їм принесли зіпсуту з іржею воду. Дехто зрозумів, що не варто пити, лише потрібно терпіти, але більшість кинулись до води. У людей здуло животи, вони вмирали від того, що потріскали животи. Це нам у Сибіру розповів чоловік, який вижив. Ось так вони знущались над прибалтами».
У Сибіру українці були рабською силою
Родину Яриничів привезли в Новосибірськ. Звідти повантажили людей на баржу і місяць везли вниз по річці Об. Дорогою в кожному з колгоспів скидали по 3–4 сім’ї. Яриничів довезли у кінець, до річки Тьонга. 8 родин покинули в найдальшому селі. Там уже був колгосп.
А колись туди на дикий берег скинули 22 родини, які знали царську сім’ю і працювали при ній. Це були інтелігентні росіяни, яких вивезли, залишивши дві сокири, пилки, лопати. Вижили одиниці. Згодом їм дали пшениці і жита й сказали: «Хочете жити, викорчовуйте дерева й садіть».
Яриничі два роки провели у глухому селі, жили в голови колгоспу, бідного і хворого чоловіка, який їм допоміг втекти ближче до потяга, в містечко Колпашів. Пані Стефанія працювала у вчительки фізики, допомагала по хаті і господарству. Звідти сім’я потрапила в Ставропольський край. Усі працювали в колгоспі.
Брат Стефанії Михайло організував переїзд своєї родини у Львів. Це було в 1946 році. Яриничі оселились у підвальному приміщенні, ні в кого не було документів. Вони якось загубились із поля зору НКВС, немов їх не існувало. Батько влаштувався двірником, а згодом вдалося виробити фальшиві паспорти. З цим документом Стефанія закінчила торгово-економічний інститут і обміняла паспорт, коли одружилась.
У своє рідне село Яриничі не повернулись. Спершу боялись, що їх здадуть, а потім не мали бажання.
«Я пройшла дуже сувору школу життя, воно мене багато навчило, де і як поводитись, що говорити, як цінити свою землю і мову. Дитиною довелось стати дорослою», – каже Стефанія Яринич-Ожиївська.
(Львів – Прага – Київ)