Київ – Оксана Пахльовська, донька Ліни Костенко, вважає, що в основу виховання усіх дітей має лягати повага до культур та мов інших народів. Напередодні 80-річчя поетеси, Радіо Свобода запитало пані Пахльовську, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка 2010 року – «як то воно – бути донькою Ліни Костенко?».
– Це велике щастя, велике випробування й велика відповідальність. Це не є просто, адже стосунки з матір’ю – це завжди складно. Це високі стосунки, які мають дуже складну родову генеалогію, й минулого, й майбутнього. А коли ще й до того люди пов’язані професійно, то це надзвичайно складно і це двома словами не поясниш. Я, принаймні, намагаюся, з-поміж іншого, бути ще й маминим щитом супроти багатьох виявів світу, намагань втрутитися у мамину роботу, в мамин внутрішній світ.
– Що найбільше Вам запам’яталося у дитинстві?
– Три речі. Перша – це велика повага й велика свобода, яку я завжди мала від мами. Тому, що принципи, які сповідує людина в своїй професійній і публічній роботі, вони мають реалізовуватися і в публічному житті.
Я росла у великій повазі і це стало для мене великою моральною школою, орієнтиром у майбутньому. Навіть коли я робила якусь шкоду, чи щось таке, чого мені не варто було робити, мама казала «будь ласка»... І це «будь ласка» було для мене страшнішою формою імперативу, аніж усі інші форми заборони. Це була моральна програма: «ти цього не можеш робити, бо ти цього не можеш дозволити собі робити».
Це все складна школа життя і зараз мені дуже цікаво верифікувати весь мій дитячий досвід у вихованні вже власної доньки. І тепер я знаю напевне, що ці моральні фільтри є надзвичайно дієвими. Більше того, мене дуже тішить те, як спілкується моя донька з моєю мамою. Вони мають якусь вищу форму порозуміння. Між ними існує таке «змовництво», за яким мені так приємно спостерігати. Ось зараз, коли вона писала привітання мамі, вона написала: «Від письменниці до письменниці». Вона описала у шекспірівському записнику, шекспірівським почерком, усю історію своїх стосунків із мамою через фотографії, через якусь свою символіку. Мені видається, що це цікаво й красиво, коли є таке унаочнення нашої життєвої еволюції.
Друга річ. Я пам’ятаю, що над моїм дитинством висів образ судів. Бо то був час, коли моя мама їздила до Львова (судили Чорновола). І я мала, гралася у в’язницю. Дід посадив грядочку полуниць, і я ходила навколо тієї грядки, заклавши руки за спину, і уявляла собі в’язницю й тюремне життя.
Відтоді образ світу, який тоді для мене постав, є образом світу, усі мури якого мають опасти.
Третя річ. Мама виховувала мене у великій любові й повазі до різних культур, різних народів, різних мов.
Це теж дуже велика школа, яка мала би бути принципом виховання усіх дітей в Україні, та й взагалі усіх дітей. Це європейський принцип.
Я вчилася в Москві, мама вчилася в Москві, й ми завжди уміємо відрізняти поверх, шар, вимір елітарної культури від того плебейства, яке панує зараз у насильницькому ставленні до України.
Те ж саме стосується й єврейського питання. Я коли була в Ізраїлі, навіть дзвонила мамі, щоб подякувати за виховання, за те, що я можу спілкуватися з дуже різними людьми, завжди маючи свій чистий вимір міжнаціонального спілкування.
Так само з польською культурою, яку мама віддавна вчила мене любити й поважати. Завдяки мамі, я ніби повернулася до своєї Польщі. Це також моя ідентичність, яку я віднайшла й відтворила.
Для мене це великий урок культури, який я передаю тепер своїй дочці. Вона природно все це сприймає.
І у всіх цих трьох речах – є поезія. Це поезія стосунків між людьми, ставлення до життя, ставлення до космосу, ставлення до окремої взятої особистості. Це таке бачення поета, це таке переживання поетом світу – і це для мене зв'язок із моєю мамою.
Головне ж – це велика любов. Усі інші виміри – і професійний, і громадянський, і політичний, – поступаються виміру любові.
– Що найбільше Вам запам’яталося у дитинстві?
– Три речі. Перша – це велика повага й велика свобода, яку я завжди мала від мами. Тому, що принципи, які сповідує людина в своїй професійній і публічній роботі, вони мають реалізовуватися і в публічному житті.
Я росла у великій повазі і це стало для мене великою моральною школою, орієнтиром у майбутньому. Навіть коли я робила якусь шкоду, чи щось таке, чого мені не варто було робити, мама казала «будь ласка»... І це «будь ласка» було для мене страшнішою формою імперативу, аніж усі інші форми заборони. Це була моральна програма: «ти цього не можеш робити, бо ти цього не можеш дозволити собі робити».
Це все складна школа життя і зараз мені дуже цікаво верифікувати весь мій дитячий досвід у вихованні вже власної доньки. І тепер я знаю напевне, що ці моральні фільтри є надзвичайно дієвими. Більше того, мене дуже тішить те, як спілкується моя донька з моєю мамою. Вони мають якусь вищу форму порозуміння. Між ними існує таке «змовництво», за яким мені так приємно спостерігати. Ось зараз, коли вона писала привітання мамі, вона написала: «Від письменниці до письменниці». Вона описала у шекспірівському записнику, шекспірівським почерком, усю історію своїх стосунків із мамою через фотографії, через якусь свою символіку. Мені видається, що це цікаво й красиво, коли є таке унаочнення нашої життєвої еволюції.
Друга річ. Я пам’ятаю, що над моїм дитинством висів образ судів. Бо то був час, коли моя мама їздила до Львова (судили Чорновола). І я мала, гралася у в’язницю. Дід посадив грядочку полуниць, і я ходила навколо тієї грядки, заклавши руки за спину, і уявляла собі в’язницю й тюремне життя.
Відтоді образ світу, який тоді для мене постав, є образом світу, усі мури якого мають опасти.
Третя річ. Мама виховувала мене у великій любові й повазі до різних культур, різних народів, різних мов.
Це теж дуже велика школа, яка мала би бути принципом виховання усіх дітей в Україні, та й взагалі усіх дітей. Це європейський принцип.
Я вчилася в Москві, мама вчилася в Москві, й ми завжди уміємо відрізняти поверх, шар, вимір елітарної культури від того плебейства, яке панує зараз у насильницькому ставленні до України.
Те ж саме стосується й єврейського питання. Я коли була в Ізраїлі, навіть дзвонила мамі, щоб подякувати за виховання, за те, що я можу спілкуватися з дуже різними людьми, завжди маючи свій чистий вимір міжнаціонального спілкування.
Так само з польською культурою, яку мама віддавна вчила мене любити й поважати. Завдяки мамі, я ніби повернулася до своєї Польщі. Це також моя ідентичність, яку я віднайшла й відтворила.
Для мене це великий урок культури, який я передаю тепер своїй дочці. Вона природно все це сприймає.
І у всіх цих трьох речах – є поезія. Це поезія стосунків між людьми, ставлення до життя, ставлення до космосу, ставлення до окремої взятої особистості. Це таке бачення поета, це таке переживання поетом світу – і це для мене зв'язок із моєю мамою.
Головне ж – це велика любов. Усі інші виміри – і професійний, і громадянський, і політичний, – поступаються виміру любові.