У часі святкової ювілейної дати – 80-ліття Ліни Костенко доречними видаються квіти, побажання їй многая літа і… мовчання.
А ці кілька думок з приводу ювілею та про ювілянтку – пошук відповідей на риторичні питання, які від ювілею до ювілею не перестають бути ні питаннями, ні риторичними. Невеличкий варіант «гри в бісер», пригадуючи Германа Гессе і те, що гра ця передбачає головним чином пошук смислів.
Символ безумовної справжності
Підкреслювана роками і десятиліттями Ліною Костенко незалежність її творчої й життєвої позицій ускладнювали інтерпретацію її творів. То була любов крізь хулу і хула крізь любов. Від нині вже стлілої, напевне, в архівах статті «Хто в любов, а хто в містику» на шпальтах «Літературної України» давно покійного «літературознавця» до явної ненависті навколо літературних слуг, які отруїли Ліні Костенко не один рік із її 80-ти…
У 1987 стала лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка за роман у віршах «Маруся Чурай». Уже на той час її творчість вийшла далеко за межі простору української культури. За межами цього простору ця творчість, власне, й залишається вже понад пів століття свого буття.
Ліна Костенко – лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2000 рік), Почесний доктор Чернівецького Національного університету (з 2002 року).
Ім’я її стало символом безумовної справжності. Як і сама творчість. Та, попри затерті до дір епітети «відома, унікальна, винятково талановита, велика письменниця», творчість цієї письменниці не стала життєво необхідною ні українській літературі, ні самій Україні, ані її народові. Хоч це та творчість, яка позначила європейськістю і українську літературу, і Україну, і її народ.
Згадувати нині «застійні часи» – річ марна, оскільки й пізніші часи «розгулу демократії» не змінили «мовчання в собі» Ліни Костенко. До цілеспрямованого ігнорування її творчості додалося ігнорування безлике, схоже на «мовчання ягнят». І, що гріха таїти, – література сьогодні, як і мистецтво, культура загалом передбачає головне своє надзавдання – розважати. Відволікати від проблем насущних. А не залучати читача до тривожного кола проблем і пошуків їх розв’язань, ідей та смислів, абсурдів, парадоксів і всього того, що зветься причетністю – до життя теперішнього, до історії, до майбутнього. Є, звісно, винятки. Промовистий – творчість і Ліни Костенко.
Але ці винятки залишаються поза літературою, поза суспільством, поза життям країни, поза тим «антинародом», в якім Поет любить «свій народ». А народ Поетів – не вельми любить. Чому так – особливо тепер, коли любити вже «дозволено», а із декларованою незалежністю країни за два десятки літ майже всі змирилися? Чому мова народу, якою пише Ліна Костенко, її народові майже чужа? Де ті сотні тисяч читачів, які шукають перевидань або нових видань книг Ліни Костенко, пишуть замовлення в книгарні та прохання у видавництва? – А вони, ці потенційні читачі, пишуть заяви про загрозу українській книжці, мові, культурі, правам людини в усі владні інстанції, стоять у «живих ланцюгах» під захопленими рейдерами видавництвами і книгарнями, збираються в пікети то на місці зрубаного скверу імені Василя Стуса, то під столичною чи провінційною мерією, то під міністерством освіти, то ще десь.
Неопізнані (з розмитими гаслами) і впізнавані (з чіткими закликами) колони рухаються туди-сюди, насправді не маючи перед собою ні визначеного твердого напряму, ні напрямку.
Читача, як учасника процесу культури і поціновувача текстів літератури, майже не існує. Бо хіба можна бути поціновувачем, маючи 2,5 книжки на свою душу?
«Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви»
Куди подітися в цьому несвятковому антуражі Поету? («Не хочу я ні вічності, ні слави. В безсмерті холодно… І холодно в житті» – з поезії «Астральний зойк» Ліни Костенко).
Про творчість Ліни Костенко написано багато. Є навіть «Нариси творчості» (В’ячеслав Брюховецький) на майже три сотні сторінок, і безліч статей – Володимира Панченка, Станіслава Бондаренка, Олександра Сизоненка й ще кількох десятків не менш знаних авторів. Є навчальні посібники та хрестоматії, де вміщені її твори та «життєвий і творчий шлях».
Чого нема – це нових видань книг Ліни Костенко. Хоч є немало зачарованих її поезією, котрі все ще виглядають цих книг, не втрачаючи надій, що дочекаються.
Сама ж Ліна Костенко залишається у великому просторі української та світової культури дуже відомою Незнайомкою – хоч про неї пишуть, говорять, на її творах захищають дисертації… – мало хто може собі дозволити сказати: «я знаю Ліну Костенко».
Слава, визнання, популярність, велич – усе це дрібноквіття, по якому ступає Ліна Костенко, зберігаючи внутрішню мужність бути собою. У своїй іпостасі Поета схожа до тієї Чорнобильської зони, яку так любить і яку намагається пізнати зблизька та відкрити і собі, й іншим людям – вражаюча, незбагненна, красива, недосліджена і досі – небезпечна. – Як Поет…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А ці кілька думок з приводу ювілею та про ювілянтку – пошук відповідей на риторичні питання, які від ювілею до ювілею не перестають бути ні питаннями, ні риторичними. Невеличкий варіант «гри в бісер», пригадуючи Германа Гессе і те, що гра ця передбачає головним чином пошук смислів.
Символ безумовної справжності
Підкреслювана роками і десятиліттями Ліною Костенко незалежність її творчої й життєвої позицій ускладнювали інтерпретацію її творів. То була любов крізь хулу і хула крізь любов. Від нині вже стлілої, напевне, в архівах статті «Хто в любов, а хто в містику» на шпальтах «Літературної України» давно покійного «літературознавця» до явної ненависті навколо літературних слуг, які отруїли Ліні Костенко не один рік із її 80-ти…
У 1987 стала лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка за роман у віршах «Маруся Чурай». Уже на той час її творчість вийшла далеко за межі простору української культури. За межами цього простору ця творчість, власне, й залишається вже понад пів століття свого буття.
Ліна Костенко – лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2000 рік), Почесний доктор Чернівецького Національного університету (з 2002 року).
Ім’я її стало символом безумовної справжності. Як і сама творчість. Та, попри затерті до дір епітети «відома, унікальна, винятково талановита, велика письменниця», творчість цієї письменниці не стала життєво необхідною ні українській літературі, ні самій Україні, ані її народові. Хоч це та творчість, яка позначила європейськістю і українську літературу, і Україну, і її народ.
Згадувати нині «застійні часи» – річ марна, оскільки й пізніші часи «розгулу демократії» не змінили «мовчання в собі» Ліни Костенко. До цілеспрямованого ігнорування її творчості додалося ігнорування безлике, схоже на «мовчання ягнят». І, що гріха таїти, – література сьогодні, як і мистецтво, культура загалом передбачає головне своє надзавдання – розважати. Відволікати від проблем насущних. А не залучати читача до тривожного кола проблем і пошуків їх розв’язань, ідей та смислів, абсурдів, парадоксів і всього того, що зветься причетністю – до життя теперішнього, до історії, до майбутнього. Є, звісно, винятки. Промовистий – творчість і Ліни Костенко.
Але ці винятки залишаються поза літературою, поза суспільством, поза життям країни, поза тим «антинародом», в якім Поет любить «свій народ». А народ Поетів – не вельми любить. Чому так – особливо тепер, коли любити вже «дозволено», а із декларованою незалежністю країни за два десятки літ майже всі змирилися? Чому мова народу, якою пише Ліна Костенко, її народові майже чужа? Де ті сотні тисяч читачів, які шукають перевидань або нових видань книг Ліни Костенко, пишуть замовлення в книгарні та прохання у видавництва? – А вони, ці потенційні читачі, пишуть заяви про загрозу українській книжці, мові, культурі, правам людини в усі владні інстанції, стоять у «живих ланцюгах» під захопленими рейдерами видавництвами і книгарнями, збираються в пікети то на місці зрубаного скверу імені Василя Стуса, то під столичною чи провінційною мерією, то під міністерством освіти, то ще десь.
Неопізнані (з розмитими гаслами) і впізнавані (з чіткими закликами) колони рухаються туди-сюди, насправді не маючи перед собою ні визначеного твердого напряму, ні напрямку.
Читача, як учасника процесу культури і поціновувача текстів літератури, майже не існує. Бо хіба можна бути поціновувачем, маючи 2,5 книжки на свою душу?
«Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви»
Куди подітися в цьому несвятковому антуражі Поету? («Не хочу я ні вічності, ні слави. В безсмерті холодно… І холодно в житті» – з поезії «Астральний зойк» Ліни Костенко).
Про творчість Ліни Костенко написано багато. Є навіть «Нариси творчості» (В’ячеслав Брюховецький) на майже три сотні сторінок, і безліч статей – Володимира Панченка, Станіслава Бондаренка, Олександра Сизоненка й ще кількох десятків не менш знаних авторів. Є навчальні посібники та хрестоматії, де вміщені її твори та «життєвий і творчий шлях».
Чого нема – це нових видань книг Ліни Костенко. Хоч є немало зачарованих її поезією, котрі все ще виглядають цих книг, не втрачаючи надій, що дочекаються.
Сама ж Ліна Костенко залишається у великому просторі української та світової культури дуже відомою Незнайомкою – хоч про неї пишуть, говорять, на її творах захищають дисертації… – мало хто може собі дозволити сказати: «я знаю Ліну Костенко».
Слава, визнання, популярність, велич – усе це дрібноквіття, по якому ступає Ліна Костенко, зберігаючи внутрішню мужність бути собою. У своїй іпостасі Поета схожа до тієї Чорнобильської зони, яку так любить і яку намагається пізнати зблизька та відкрити і собі, й іншим людям – вражаюча, незбагненна, красива, недосліджена і досі – небезпечна. – Як Поет…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
