Ховаючись від призову до армії Росії, два брати з окупованого Криму в 2025 році виїхали на материкову Україну. У них не було українських документів, великих заощаджень чи знайомих у країні. Дорога зайняла кілька днів: вони їхали через тимчасово окупований Маріуполь, Росію та Білорусь. Їх лякали мобілізацією у ЗСУ та «ненавистю українців до кримських татар».
Про те, як їх зустріла Україна та які у них плани, брати розповіли проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії. Історія вийшла в межах проєкту «Їхній вибір – Україна» , приуроченого до дванадцятої річниці анексії Криму.
Імена змінені з метою безпеки. Брати народилися і все життя прожили в Криму. Рідний півострів вони описують одним словом – «неймовірний». Після переїзду на материк – понад пів року тому – їм ще довгий час снилося море. Брати із жалем визнають: після 2014 року їхній рідний Крим перестав нагадувати дім. З окупацією Криму Росією там «зникли барви».
Як змінився Крим?
Брати родом із маленького кримського містечка. «Там було все. От усе, що потрібно для життя», – згадує Мустафа. Їм ще не було й 10 років, але вони пам'ятають, що в їхньому місті був власний футбольний клуб. Пам'ятають, як до них приїжджали з концертами українські артисти з материка. «Усі кайфували, всі були дружні. Я навіть не пам'ятаю, щоб були бійки, лайка тощо. Ти ось так виходиш, буквально метрів 300 проходиш – із цим привітався, з тим привітався. Ти вийшов за хлібом – а тобі вже помідорів, огірків дали. Все було чудово. Що ще потрібно для життя?» – каже Джеміль. Ще вони пам'ятають, що на ярмарках можна було купити які завгодно іграшки і кататися на класних атракціонах.
Мустафа і Джеміль у студії Радіо Свобода. Київ, квітень 2026 року
Ми розуміємо, що втрачаємо наш український КримМустафа
«Після 2014 року – все. Всього цього більше немає», – розповідає Мустафа. Місцевий завод практично повністю перестав працювати, російська влада в Криму заборонила торгувати на вулицях, і багато людей втратили роботу.
Хлопці кажуть, що чудово пам'ятають період окупації Криму Росією. Навіть не забули, що в ці дні була похмура погода. «Символічно», – вважає Мустафа. Навіть діти зрозуміли, що грядуть зміни. «Батько сидить перед комп'ютером, дивиться новини і просто під ніс тихо матюкається, тому що ми розуміємо, що втрачаємо наш український Крим, і це дуже сумно», – продовжує Мустафа.
Російські військовослужбовці заблокували українських військових у військовій частині в селі Перевальному. Березень 2014 року
Він пам'ятає, як вони з братом і матір'ю зустріли в центрі міста українських військових, які залишали Крим і прямували до Херсона. «Три-чотири автобуси їдуть. Ми їм махаємо рукою. Вони нам у відповідь», – Мустафа замовкає, бо намагається впоратися з емоціями. Сумні події 12-річної давнини в його голові все ще свіжі.
«Ще 10–15 років і ви, татарчата, своєї мови знати не будете»
За всю історію жоден народ під окупацією добре не живДжеміль
Одразу після анексії дідусь братів зібрав родину для важливого повідомлення. «Сказав: «Віднині, якщо росіянин прийде і чорне назве зеленим, а біле – червоним, ти не маєш права з ним сперечатися. Тепер вони головні, тепер вони диктують, а ми – тихіше води, нижче трави», – згадує Джеміль. Їхній дідусь – із родини депортованих кримських татар і пам'ятав, чим закінчується прихід росіян до Криму. «За всю історію жоден народ під окупацією добре не жив. Тобто такого не було і бути не може», – підсумовує Джеміль.
Російський прапор на будівлі Ради міністрів у Сімферополі після анексії Кримського півострова
Брати згадують, як поступово в Криму згорнули або урізали програми, що стосувалися розвитку корінного народу. «Ми в нашій маленькій школі вчили кримськотатарську мову. У нас були різні заходи, ми дивилися фільми, нам розповідали нашу історію. І після 2014 року цього вже не було», – розповідає Мустафа. «Чули історію, як ФСБшник підійшов до [кримськотатарських] дітей і каже: «Ще 10-15 років, і ви, татарчата, своєї мови більше не знатимете», – каже Джеміль.
«Ще історія від знайомого з армії [РФ]. Вишикують їх у перший день у шеренгу. Стоїть командир і одразу кричить: «Серед вас є кримські татари?» І всі так дивляться по сторонах – немає. І він каже, без мату я навіть не знаю, як це сформулювати. Він каже: «Зає***, тому що я цих чу*** ненавиджу», – розповідає Мустафа. Ставлення до кримських татар на півострові після окупації – одна з багатьох причин, чому брати категорично не бажали служити в російській армії.
Призовники в окупованому Криму
Мустафа і Джеміль із сумом розповідають, що багато кримських татар змирилися із ситуацією. «Вони втратили надію там, у Криму», – пояснює Мустафа. Вони з братом теж довгий час сподівалися, що ЗСУ увійдуть до Криму. Після звільнення українською армією Херсона ця надія досягла піку. Але... не сталося.
У центрі Херсона люди радіють звільненню міста з-під окупації Росією та втечі армії РФ. 12 листопада 2022 року
Це не так просто – взяти і поїхати в невідомістьМустафа
Хлопці пояснюють, що виїхати після окупації було непросто. «І це зараз я звертаюся до всіх українців, які висловлюють претензії українцям, що залишилися в Криму, до кримських татар, які кажуть: «Та вони там усі вже прийняли російську владу, вони взяли паспорти, їм там по кайфу, вони живуть». Це не так просто – взяти і поїхати в невідомість, залишити все своє майно, яке в тебе тут є. Багато в кого залишилися батьки, за якими потрібно доглядати», – пояснює Мустафа.
Багатотисячний мітинг на підтримку територіальної цілісності України, скликаний Меджлісом кримськотатарського народу . Сімферополь, 26 лютого 2014 року
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну перебувати в Криму для братів стало нестерпно. «Після 2022 року ти просто хочеш звідти втекти, просто будь-якими шляхами ти хочеш звідти поїхати», – розповідає Джеміль.
Як заманюють до російської армії?
Вийшов закон, що ти не можеш забрати диплом без повісткиМустафа
Хлопці кажуть, що над Кримом – своєрідний інформаційний купол. Інформацію про те, як виїхати, як потрапити на материкову Україну і чи пропонує Україна якусь допомогу для переселенців із Криму – знайти складно. Довгий час Мустафа і Джеміль думали, що виїхати і отримати український паспорт – це щось із царини фантастики.
Брати закінчили коледж у Криму, і над ними нависла загроза призову до армії РФ. Їм пощастило, що вони не отримали повістку разом із дипломом. «Вийшов закон, що ти не можеш забрати диплом без повістки. А ми просто закінчили [коледж] за кілька місяців до виходу цього закону. Пощастило», – каже Мустафа. Для того, щоб ускладнити їхній пошук для військкомату, вони працювали неофіційно, приховували свої контакти і «не палилися».
Черги у кримських військкоматах
Хочеш нормально жити – підписуй контрактМустафа
Вони розповідають, що в окупованому Криму – культ російської армії. Туди всіляко намагаються заманити молодих людей. «Їм рекламують ці контракти. Розповідають, що вони житимуть в шоколаді, що «Лексус» куплять. А це ж діти, це неусвідомлені люди в такому віці. І все, вони їм там вітрила надувають, перепрошую за сленг, і вони підписують ці контракти. І це ще добре, якщо вони добровільно підписали, і їх потім відправляють на передок. А скільки людей насильно ось так змушували», – розповідає Джеміль.
«Як це робиться? Ти підписуєш папірці: отримав чоботи, одяг, білизну, і ось серед цих папірців є контракт. Все, випадково. Одного підпису достатньо. Або відправляють тебе в поле, ти там два місяці живеш. Холодрига, купаєшся з-під пляшки. А хочеш нормально жити – підписуй контракт», – розповідає Мустафа історії, які чув від товаришів.
Мітинг, присвячений проводам російських військовослужбовців 47-ї мотострілецької дивізії на війну в Україні. Севастополь, 27 вересня 2022 року
«А ще є люди, які просто скоїли якісь злочини: вкрали, вдарили, пограбували тощо. І є вибір: або сісти в тюрму, або йти до армії. І всі обирають друге. І потім там хтось втрачає руки, ноги і приїжджає «героєм». Який ти герой, що ти зробив? Ти людину пограбував, пішов, втратив кінцівки на незрозумілій війні. «Ой, герої, еліта». А я його все життя знаю. Це така свол***, що пошукати треба», – продовжує Мустафа.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Об нього зламали лопату, погрожували зґвалтувати». Як у РФ в’язнів змушують воювати проти України?Я знаю, що брали людей із коростою, із синдромом ТуреттаДжеміль
Брати розповідають, що в Криму російська влада всіляко обмежує життя тих, хто не йде служити до російської армії. «Тобі закривають рахунки, водійське посвідчення анулюється. Тобі нічого не залишається, окрім як іти в армію. Або просто лежати», – пояснює Джеміль. А ще – до армії РФ беруть усіх, кажуть хлопці.
«Я знаю, що брали людей із коростою, із синдромом Туретта. З недобором ваги: там хлопець при зрості 190 важить 48 кілограмів. Його вітром здуває – красунчик, усе, ідеш», – розповідає Джеміль.
Мобільний пункт відбору на військову службу до армії РФ на набережній Алушти
Брати впевнені: таким чином російська влада готує собі в Криму основу для мобілізації. «Ось їх усіх набирають, і там через кілька років оголосять мобілізацію. І все. Ти ж служив, ти ж умієш зброю в руках тримати, і все, ідеш. І ось так от усіх, хто «поза політикою», їх потім мобілізують. А що сталося?» – каже Мустафа.
Ми любимо свободу. Ми можемо за себе постояти. У нас є характерМустафа
«Я, напевно, пишаюся собою, що втік, що не склав присягу, клятву їм не дав. ЗСУ я готовий дати клятву, тому що я народився в Україні. А росіянам – ні. За що? Вони катували наших рідних, наш народ. Депортації, геноциди, голодомори. І що, і зараз я піду за них служити? Та ні, ніколи», – упевнений Мустафа.
«Ти що, не росіянин?»
Мустафа вважає, що менталітети українців і кримських татар схожі. «Ми любимо свободу. Ми можемо за себе постояти. У нас є характер. А в Росії: «Нехай цар за мене вирішить», – каже хлопець. Вони помітили, що приїжджі з Росії в Криму люблять «вішати ярлики» на людей.
Російські силовики затримують кримських татар під будівлею суду. Сімферополь, 25 жовтня 2021 року
«Ти що, не росіянин? Значить, ти людина другого, третього сорту. У них така звичка», – розповідає Мустафа. Вони згадують, що роками стикалися з небажанням приїжджих росіян здавати їм житло чи брати на роботу. «Як вас звати? Джеміль? Ой, ні, ні, ні. Напевно, не здамо», – цитує Джеміль фрази, які не один раз чув на свою адресу в Криму.
Джеміль – кримський татарин, який виїхав із Криму, в студії Радіо Свобода. Київ, квітень 2026 року
Ми бачимо спільне майбутнє кримськотатарського народу з українцямиМустафа
Хлопці думали про своє майбутнє і вже не бачили його в нинішньому Криму. «Я особисто, як і Номан Челебіджихан, як і Мустафа-ага Джемілєв, ми бачимо спільне майбутнє кримськотатарського народу з українцями. І якщо ми разом будуватимемо наше майбутнє, рухатимемося в бік Євросоюзу, це ж дуже класно. А росіяни, яке в них майбутнє? Вони мріють повернути Радянський Союз. Вони рухаються тільки назад», – пояснює Мустафа.
Як виїжджали з Криму?
Військкомат усе-таки розшукав братів, кажуть вони, і почав засипати їх дзвінками та залякувати. «З різних номерів телефонують різні жінки, різні люди і кажуть: «Ти думаєш, ти такий розумний, такий хитрий, ти думаєш, від нас сховаєшся? Ми тебе, «татарчонок», на передок відправимо. Давай, не грайся з нами», – розповідає Мустафа.
Мустафа – кримський татарин, який виїхав із Криму, в студії Радіо Свобода. Київ, квітень 2026 року
Брати зрозуміли, що діяти потрібно зараз. Взяли невеликий запас грошей, попрощалися з рідними і поїхали «в невідомість». «Ще зіграло роль [у рішенні виїхати з Криму], що ось через кілька років у мене вже будуть діти, і вони до мене підійдуть і запитають: «Тату, ось коли був цей жах, ось коли була війна, що ти робив?» Я їм відповім: «Та так, у Криму відсидівся і все». Ні. Ми сюди [на материкову Україну] приїхали, не будемо говорити детально, але ми зробили внесок у нашу історію перемоги», – каже Мустафа.
В останній день свого перебування у Криму Мустафа і Джеміль зробили це фото (особистий архів)
Їхньою метою було потрапити в Білорусь, де діє єдиний гуманітарний коридор, що пов’язує її з Україною. Вони їхали через тимчасово окуповану територію України, Москву, щоб потрапити у Брест.
Це забута розкіш – побачити український прапорДжеміль
Дорога зайняла близько трьох діб. Із документів у них були тільки російські паспорти та українські свідоцтва про народження. Хлопці сподівалися, що цього вистачить, щоб їх пропустили на білорусько-українському кордоні. Але на ПП «Мокрани» (Білорусь) – «Доманове» (Україна) на них чекало розчарування – їхніх документів недостатньо. І шлях в Україну для них закрили.
«І начальник прикордонного поста каже, що нам потрібно їхати до Мінська й одержувати білий паспорт. Це одноразовий документ на повернення в Україну. І ми просто стоїмо: у нас ні місцевої валюти, ні зв’язку, ні SIM-карти. Водії вже поїхали. І там тільки таксист, він бачить нашу ситуацію. Він просто бере нас. Ми йому щиро вдячні. Довозить нас швидко до Бреста, щоб ми сіли в поїзд. Усе нам розповідає, бажає удачі. Просто, якщо ти це читаєш, велике тобі спасибі, дай Бог тобі здоров’я», – каже Мустафа.
Після рідного крихітного містечка в Криму опинитися у великому мегаполісі для хлопців було незвично. Насилу вони знайшли зв’язок і почали шукати, де їм переночувати. «Це влітку було. І там було або «немає місць», або за добу 200 доларів, 150. А у нас всього 1000 доларів на двох», – згадує Джеміль.
Братам дуже сподобався Мінськ (фото з особистого архіву)
Вони знайшли місце, де змогли перечекати до понеділка, щоб потрапити в українське консульство. Братам дуже сподобався Мінськ. Ще й тому, що саме там уперше за 11 років вони побачили український прапор – на будівлі посольства. «Це забута розкіш – побачити український прапор», – каже Джеміль.
Акція солідарності з українським Кримом, приурочена до 206-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Київ, березень 2020 року
Український консул прийняв братів, але ошелешив їх інформацією, що білий паспорт потрібно чекати 2-3 тижні. Такої можливості у Мустафи і Джеміля не було. «Я ледь не осліп, чесно. Він мені ось це каже, я просто застиг. Я не розумію, а що робити? Я вже в голові: треба йти на будівництво кудись, працювати, щоб якось вижити, поки робитимуть ці документи», – пояснює свою реакцію Мустафа. Імовірність того, що білий паспорт вони можуть так і не отримати – теж була.
«Ми – два хлопці призовного віку. Жодного разу не були в Україні, жодного разу не отримували паспорт. Без документів, рідних, друзів, нікого немає. Ось так їдемо. На кого ми схожі? На засланих козачків. Я б на місці перевіряльних служб собі не дав білий паспорт», – сміється Мустафа. Але тут втрутився його величність випадок і… білоруси.
Допомога від білорусів
Джеміль у черзі в українському консульстві знайомиться з людьми, які зголошуються їм допомогти. Це був ризик. Брати не знали цих людей. Не знали, з якими волонтерами їх контактують і кому вони надсилають власні документи.
Я дуже вдячний білоруському народу, який залишив консульство, залишив цей гуманітарний коридорМустафа
«Просто в невідомість. Тільки допоможіть. І приїжджає машина, ми їдемо в таке таємне місце, такий будиночок за Мінськом. Там також люди, які потрапили у важку ситуацію, кому потрібно виїхати. Українці з окупованих територій. У кожного складна ситуація, але там дуже багато людей в одному будинку, і всі були такі дружні, один одному допомагали. Всі вірили один в одного, це дуже мотивувало», – розповідає Мустафа. Цей будинок належав білорусці, яка прихистила всіх цих людей. «Вона просто свята. Нас безкоштовно годували. Єдине, що потрібно було, по дому робити – що скажуть. Я дуже вдячний білоруському народу, який залишив консульство, залишив цей гуманітарний коридор. Прикордонники дуже ввічливо з нами спілкувалися. Всі бажали удачі. Хоча я думав, що вони ті самі росіяни, тільки під іншою обгорткою, але ні», – каже Мустафа.
Братам пощастило – білий паспорт вони отримали через день. З ним на білоруському кордоні їх без проблем пропустили. Від України їх відділяло 1760 метрів пішого переходу. «Ідемо з цими сумками, і ось вивіска вдалині: «Ласкаво просимо до України». І ми так прискорюємося, а йти вже не можемо, ми здоров’я на будівництві посадили», – каже Мустафа.
Пункт пропуску «Доманове»
Перевірку на українській стороні вони теж проходять. Вони нарешті в Україні. Хлопці згадують, що відчули величезне полегшення, коли почули українську мову від співробітників пропускного пункту. Там на них уже чекала українська волонтерка, яка відвезла їх до найближчого великого українського міста.
«Рита – вона біженка з Маріуполя, сама грекиня, свята жінка. Вона робить більше, ніж повинна. Їй потрібно пам’ятник ставити. Ми її називаємо нашою українською мамою, тому що вона нас так прийняла під своє крило», – каже Мустафа. Хлопці впевнені, що їх «в Україну привів за руку Бог». Інакше пояснити весь цей список щасливих випадковостей і зустрічей вони не можуть.
Перші враження від України
Ніхто не втратив здатності посміхатися, один одному допомагатиМустафа
Перший час для них було незвично слухати українську музику на повну гучність і говорити вголос: «Президент Зеленський». Позначалися роки життя в середовищі, де за синьо-жовте поєднання кольорів можна було сісти в тюрму.
«Я здивований, адже цей народ пережив такий жах. У кожної людини є дуже складна історія. Кожен когось втратив на цій війні, у когось зараз хтось воює. Хтось залишив свій дім. Але ніхто не втратив надію повернутися додому. Ніхто не втратив здатності посміхатися, один одному допомагати», – розповідає про свої враження від перебування в Україні Мустафа.
Під час урочистостей у День Державного прапора України. Київ, 23 серпня 2023 року
Вони зазначають, що в українських державних програмах для реінтеграції переселенців, зокрема з Криму, є прогалини. Хлопці планують вступити до українського університету і сподіваються, що зможуть скористатися пільгами ВПО та будуть зараховані до вишу за спрощеною процедурою.
Служитимуть у ЗСУ?
Перед приїздом в Україну хлопці наслухалися від оточення страшилок про українські військкомати та ТЦК. «Нас лякали, що тут ледь не з 18 років «пакують», – ділиться Мустафа. Цього разу вони не тікатимуть, кажуть хлопці.
Військовослужбовець ЗСУ на полігоні. Запорізька область, 23 березня 2026 року
Ми принципово вирішили залишитися саме в УкраїніМустафа
«Якщо призвуть, то призвуть. Тому що ми вже вирішили залишитися тут. Так, ми розуміємо всі ці ризики. Ми принципово вирішили залишитися саме в Україні. Тут жити, будувати майбутнє», – каже Мустафа.
«І ми вже їздили на Сумський напрямок. Подивилися на власні очі, як у нас там усе працює. Є куди податися», – додає Джеміль.
Для них між російською армією та Збройними силами України принципова різниця. «Український народ захищає свій дім. До них вторглися, на них напали. А що робить Росія? Навіщо їм усе це?» – каже Мустафа.
Мустафа і Джеміль у студії Радіо Свобода. Київ, квітень 2026 року
Брати хочуть приїхати в Крим після деокупації. Приїхати туди з новими друзями, яких знайшли в Україні. І головне – свої весілля вони хочуть зіграти тільки вдома, в Криму. Хоч наречених вони ще не мають, але «вік уже підходить». Вони сміються і жартують, що залишать редакції свої акаунти в інстаграмі, щоб зацікавлені могли з ними зв’язатися.