Потрапити на підконтрольну Україні територію Анна намагалася двічі. Після жорсткого поводження з боку російських прикордонників та невдачі в Івангороді дівчина спробувала знову – через Білорусь. Вона приїхала до Києва у 2022 році, попри активні обстріли української столиці армією РФ, і вже нікуди не хоче їхати. Про те, як «вербували» до армії РФ у кримських школах, чим відрізняється «російський» менталітет від українського та як вступила до київського вишу, Анна розповіла проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії. Історія вийшла в межах проєкту «Їхній вибір – Україна», приуроченого до дванадцятої річниці анексії Криму.

Анна народилася в Києві, але у 2013 році переїхала до Криму з мамою. У столиці родина зіткнулася з фінансовими проблемами, і в надії знову встати на ноги вони на деякий час перебралися до бабусі Анни на півострів. Вони думали, що поживуть у Криму тимчасово, але сталося так, що дівчина провела там дев'ять років свого життя. У 2014 році, коли Росія здійснила анексію півострова, Анні було 13 років.

«Дядько-майор» у кримських школах

«Для дитини тоді було максимально незрозуміло, що взагалі відбувається», – розповідає Анна про період окупації Криму армією РФ. Вона згадує, як їм, школярам, забороняли ходити в центр міста через мітинги.

Пізніше, коли вона опинилася там і вперше побачила російських військових у вигляді «зелених чоловічків»У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові., вона запитала у мами, хто вони. Мама нічого не пояснила, сказавши лише: «Все добре».

Уже після анексії Криму, наступного дня після визнаного в Україні та світі незаконним референдуму, Анна пішла до школи.

«Моя класна керівниця – вчителька української мови та літератури – сиділа похмура, п’яна, вона була сильно п’яна. Їй дали методичку, і вона почала повторювати: «Ваша Родина – Россия», «Вы граждане России» – і всю цю маячню», – згадує Анна.

Дівчинка думала, що все це тимчасово. Для неї було дивним, що в сучасному світі сусідня країна «може просто так забрати чужу територію». Але минув перший рік, потім другий, і Анна вирішила, що треба з цим щось робити.

Школи в Криму почали сильно мілітаризувати. «На дітей чинили сильний психологічний тиск: постійно говорили, що вони не складуть іспити, нікуди не вступлять. Я не пам'ятаю, щоб таке було за України. Потім приходив такий «дядько-майор», як ми його називали, і розповідав, як класно йти в армію, у Росгвардію чи інші силові структури Росії», – згадує Анна.

Вона змінила кілька шкіл у Сімферополі, але ситуація повторювалася. У неї були однокласники, які зрештою обрали службу в Росгвардії.

До шкіл повернули радянську військово-патріотичну гру «Зарниця»«Зарниця» в СРСР – популярна військово-спортивна гра, запущена у 1967 році для патріотичного виховання піонерів. Учасники ділилися на дві команди («армії»), метою яких було захоплення штабу та прапора противника з елементами рукопашного бою..

«Діти одягали військову форму, марширували, співали радянські військові пісні. Була стрільба, біг з перешкодами, спортивні змагання. Обов’язково – «патріотичний» виступ в актовій залі. Все в такому дусі», – розповідає Анна.

Вона згадує, що участь у «Зарниці» була «примусово-добровільною», а відмова могла вплинути на успішність у школі.

«Російський менталітет мені ніколи не був близьким»

Після закінчення школи в Сімферополі Анна не пішла вчитися до університету. Вона була змушена знайти роботу, щоб допомагати родині.

«На мені була відповідальність за бабусю. Вона була лежачою, і я доглядала за нею ще зі школи. У мене був такий графік: прокинулася – погодувала, прибрала у бабусі, пішла до школи, повернулася – знову все повторила, потім пішла на тренування, ввечері – знову те саме. І так щодня», – каже дівчина.

Після річної перерви в навчанні Анна без особливого бажання вступила до університету. Це була умова, поставлена її мамою. Ще у 16 років Анна просила її зробити їй український паспорт, але та відмовлялася.

«У 18 років я кажу: «Мам, давай зробимо паспорт, я не хочу тут жити». Вона відповідає: «Добре, ти закінчиш освіту в Росії, і я тобі зроблю паспорт», – згадує Анна.

Крім мами, їй більше не було в кого просити допомоги. Хоча її батько жив у Києві та щороку приїжджав до Криму, він теж відмовився їхати з нею за паспортом. На гроші, зароблені на сезонній роботі в Криму, Анна вступила до університету «Синергія» на спеціальність, яка її взагалі не цікавила. Вона платила гроші – і їй автоматично закривали сесію. Вчитися там вона зовсім не хотіла. Коли у 2020 році почалася пандемія ковіду, Анна втратила роботу і не змогла більше оплачувати навчання. Ще раніше вона втратила бабусю.

«В університеті я відучилася лише один курс. І я залишилася одна – без грошей, без роботи, у досить незрозумілому стані», – згадує той непростий період.

У 2021 році дівчина зробила спробу отримати українські документи. Вона писала в консульства в Росії, Молдові, Грузії, але всюди отримувала одну відповідь: «Вам потрібно їхати в Херсон». Для того, щоб отримати український документ у Херсоні, їй потрібно було мати родича, який підтвердив би її особу. Але її мама, як і раніше, відмовляла у сприянні.

«Думаю, вона вважала, що так для мене буде краще. Мовляв, я поїду в Україну, а там у мене, по суті, нікого немає. Батько вже тоді відмовлявся допомагати – це був ненадійний варіант. Думаю, у неї просто залишилася стара установка, що в Росії є можливості, а Україна – бідна маленька країна. Таке радянське мислення», – пояснює Анна.

Дівчина, народившись у незалежній Україні, бачила світ зовсім інакше. «Мені подобалася ідея, що ми – інші: інша нація, інші люди, інший менталітет. Російський менталітет мені ніколи не був близьким», – каже Анна.

І в неї є цьому пояснення. У Криму вона займалася фехтуванням і побувала на змаганнях у багатьох містах Росії.

«Я була у Краснодарі, Сочі, Москві, Петербурзі, Смоленську, Курську, Адлері, у Татарстані – загалом багато де. Я помітила таку різницю: у нас, якщо ти приходиш у гості до знайомого, тобі винесуть увесь холодильник – нагодують, напоять чаєм, ще й торт із цукерками запропонують. У Росії – якщо до чаю щось дадуть – уже добре, і то чекатимуть, коли ти вже підеш. Вони не дуже люблять «чужих». А якщо ставляться до тебе добре – це не факт, що щиро. Вони більш закриті, дволикі, чи що», – вважає дівчина.

Після повномасштабного вторгнення у Криму стало нестерпно

Навесні 2022 року Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну. Для Анни залишатися у Криму стало нестерпно. Влітку того року вона покинула півострів.

«Я просто не витримала. Усі рекламні білборди – взагалі все, що пов'язане з рекламою навколо, – було замінено пропагандою військових дій Росії. На білбордах уздовж траси були портрети Путіна з його цитатами – про «денацифікацію», «демілітаризацію» і так далі», – згадує Анна.

Разом із хлопцем вони вирішили поїхати до Москви, щоб заробити грошей на дорогу в Україну для Анни. У Криму зробити це було «нереально». Вона зауважує цікаву особливість: щойно вони заїхали до Краснодара, то не побачили жодної зовнішньої реклами на воєнну тематику або агітації на підписання контракту з армією РФ.

Але і в Москві Анна довго не витримала. Після двох тижнів перебування в російській столиці вони перебралися до Санкт-Петербурга. І вже звідти дівчина зробила свою першу спробу потрапити в Україну – через Естонію. З українських документів у неї було лише свідоцтво про народження.

Анна поїхала до російського Івангорода, через цей пункт пропуску вона мала намір потрапити до естонської Нарви.

«Коли я туди приїхала, [російська] прикордонна служба сказала: «Усі, хто українці, навіть із російським паспортом – у ліву чергу». А я розумію, що в моєму російському паспорті написано: «Місце народження – Київ». Я проходжу – нас виводять в інше приміщення. Там ніде сісти, холодно, бетонна підлога», – згадує дівчина.

У маленькій кімнатці, крім неї, було ще близько 50 осіб. Вона провела там 13 годин. І лише потім її покликали до кабінету співробітника ФСБ.

«Переді мною від нього вийшла дівчина – уся в сльозах. Вона попросила викликати їй швидку, але їй відмовили. Вона хотіла просто забрати документи й повернутися до Росії, аби тільки не терпіти далі. Але її, по суті, утримували там примусово. І після неї я заходжу в кабінет. А співробітник ФСБ – він уже такий задоволений, видно, чогось домігся. Мене він особливо не чіпав», – розповідає Анна. Співробітник ФСБ попередив її, що естонці її далі не пропустять, але дівчина вирішила все одно спробувати.

Уже на пункті пропуску в Нарві Анну й справді розвернули назад. Російського паспорта та українського свідоцтва про народження для естонців було недостатньо. Дівчина згадує, що, почувши це, вона розплакалася. На неї знову чекало виснажливе перетинання російського кордону в Івангороді.

«А я вже була повністю виснажена – друга доба без їжі, без сну, навіть без води. За весь цей час нам дали одну дволітрову пляшку води на 50 осіб – це приблизно по 50 грамів на кожного», – згадує вона».

«Після невдалої спроби Анна разом із хлопцем опинилися в Ярославлі. Дівчина була повністю розбита і місяць не вставала з дивана.

«Аж поки хлопець не підійшов і не «штовхнув» мене: «Давай, іди працювати. Потрібна друга спроба», – розповідає дівчина.

Друга спроба потрапити в Україну

Невдовзі Анна познайомилася з кримською волонтеркою Наталією Лютіковою, яка і розповіла їй про можливість в'їзду в Україну через Білорусь.

«Щойно вона сказала: «Або зараз, або ніколи», я зібрала речі, поїхала – і приїхала в Україну», – згадує Анна.

Між Росією та Білоруссю немає як такої межі, тому дівчині було достатньо її російського внутрішнього паспорта. Так вона опинилася в Бресті.

Вона думала, що у Росії та Білорусі спільний мобільний роумінг, що виявилося не так. Анна залишилася без зв'язку. Таксі до КПП «Мокрани» вона ловила «по-старому». Білоруський таксист погодився відвезти її тільки за російські рублі.

«А в мене якраз залишилося рівно три тисячі в рублях – усе інше я вже обміняла. Він відповідає: «Клас, поїхали», – каже Анна. На білоруському кордоні дівчину особливо не перевіряли.

«Коли я вже була на нейтральній території між Україною та Білоруссю, вони сказали: «Ми взагалі-то за Україну». І все – я пішла далі», – згадує дівчина.

На території України у неї забрали російський паспорт і пропустили далі. Їй потрібно було дістатися Ковеля – це найближче велике місто поруч із українським КПП «Доманове». Знову таксі – і теж недешеве. За 50 євро вона дісталася вокзалу, купила квиток і вже о 5-й ранку була в Києві.

Повернення додому

«У мене ніби здійснилася дитяча мрія. Я дуже хотіла повернутися до Києва», — дівчина згадує перші години після повернення до української столиці. Кілька місяців вона жила у рідних, адаптувалася і думала, що їй робити далі.

Анна каже, що чудово розуміла, що їде в країну, на яку напала Росія, і не шкодує про це. «Я з росіянами дев'ять років жила. Я розуміла, що краще бути під обстрілами, ніж під ними. Це велика різниця», – пояснює вона».

У Києві вона намагалася малювати та продавати картини. Згодом влаштувалася працювати в кав’ярню, де познайомилася зі своїм майбутнім компаньйоном – разом вони відкрили невеликий бізнес із виготовлення дощок для мікромасажу ніг. Анна отримала український паспорт і вступила до київського університету.

Щоправда, для отримання паспорта їй довелося «натиснути» на батька. «Ситуація була така: потрібно було, щоб був присутній батько. Мені дуже пощастило, що він був у Києві. Я кажу батькові: «Поїхали зі мною в міграційну службу, щоб ти підписав документи, і я отримала паспорт». Він відповідає: «Мені ліньки». Я думаю: чудово. Дзвоню Наталії Лютіковій і кажу: «Ви ж на машині? Можете забрати мого батька – добровільно чи примусово». Вона його забрала, ми пішли в міграційну службу, змусили батька підписати все, що потрібно. І через три місяці я отримала паспорт. Бо якби не було батька, я б, можливо, чекала рік. А так мені просто пощастило», – розповідає Анна.

Дівчина навчається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на програмістку. Навчається безплатно – за квотою для внутрішньо переміщених осіб.

Анні подобається жити в Києві та працювати «на себе». «[До виготовлення масажних дощок] я прийшла завдяки компаньйону. Він – генератор ідей, а я вмію реалізовувати. Я можу намалювати схеми, продумати, як зробити краще, простіше та детальніше. Він дає ідею – і ми працюємо в такому симбіозі. Ми працюємо, кайфуємо. Мені подобається робити щось руками, бачити візуальний результат», – пояснює Анна.

Вона хотіла б знову побувати в Криму. Дівчина дуже любить Коктебель, а ще – зимовий Гурзуф.

«Там нікого немає. Тихо, порожні пляжі, бурхливе море. Це дуже красиво. Мені подобається», – каже Анна.

«Але тільки якщо там буде Україна», – додає вона.