«Мрію, щоб усі діти знайшли своїх батьків, щоб усі діти були щасливі. А для щастя не потрібно так багато. Їх просто треба приймати такими, якими вони є», – розповідає Марина Бороніна, яка понад рік тому стала мамою-вихователькою у Львові. Це перший в Україні дитячий будинок сімейного типу для дітей з інвалідністю, створений для того, щоб вони зростали не в спеціалізованих закладах, а з родинним теплом, підтримкою та жили звичайним життям.
Сьогодні Марина виховує трьох дітей із Дніпропетровщини, які повернулися в Україну після евакуації за кордон, а також двох львівських дівчаток. Каже: усі п’ятеро – народжені серцем. За її словами, саме в родині діти розвиваються значно швидше. Це вона бачить і на прикладі своїх вихованців, які за цей час підросли, навчилися допомагати по дому та почали відвідувати освітні заклади. Своєю історією Марина поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».
Марина Бороніна 13 років працювала вчителькою-дефектологинею у реабілітаційному центрі «Горлиця» в Дніпрі. Після початку повномасштабної війни, у квітні 2022-го, за словами жінки, вихованців закладу евакуювали за кордон. Марина спершу виїхала на Закарпаття, а згодом приєдналася до дітей в Туреччині. Там провела два з половиною роки.
«Наприкінці 2024 року, коли ми вже виїжджали з Туреччини в Україну, я вивозила дітей, які були на той момент. Із нашого закладу повернулися 14 дітей, а виїжджало 26. Але у нас дуже багато випускників було, які за ці роки випустилися».
Марина разом із Сашком
За даними Державної служби у справах дітей у відповідь на запит Радіо Свобода, з початку широкомасштабного вторгнення у складі закладів за кордон евакуювали понад чотири тисячі дітей. До України вже повернули понад 3100 із них. У відомстві зазначають, що не всі діти можуть повернутися до місць свого попереднього проживання, адже значна частина закладів розташована поблизу зони бойових дій або на окупованих територіях.
Після повернення дітей часто розміщують у відносно безпечних регіонах України, зокрема у Львівській, Чернівецькій, Івано-Франківській та інших областях. Для них організовують адаптацію, возз’єднання з біологічними родинами або влаштування до сімейних форм виховання. Частину дітей також скеровують до закладів професійної освіти.
Найстарша в родині – Софія
«Ці діти мають право на життя, як й інші»
За словами Марини, більшості хлопців і дівчат із Дніпропетровщини вдалося знайти сім’ї в межах програми «Родина для кожної дитини». Її мета – забезпечити права дитини на зростання у сімейному середовищі через розвиток у громадах патронату над дитиною, покращення якості та забезпечення доступності для вразливих сімей з дітьми як альтернативи інтернатним закладам.
Для Софії та двох Олександрів вирішили створити «Сімейну домівку», а місцем для неї обрали Львів. Марина ж стала мамою-вихователькою дитячого будинку сімейного типу. Каже: її дорослі сини підтримали це рішення.
Марина разом із дітьми
«Будучи вихователькою у закладі, я зрозуміла, що хочу саме жити таким життям, а не просто працювати. Ці дітки мають складнощі розвитку, вони мають інвалідність. І коли відкривався наш дитячий будинок сімейного типу, я знала, що в мене будуть такі діти. Я знала, як з ними працювати, як їх соціалізувати, адаптувати до життя. Ми хочемо показати, що ці діти мають право на життя, як й інші».
Вони настільки схожі – і зовнішністю, і характером
У Львові Марина познайомилася з Вікторією, яка також мріяла про родину. Дівчинка лише хвилювалася, чи почуватиметься комфортно в новій сім’ї, адже вдома була єдиною дитиною.
«Мені вистачило буквально двох-трьох хвилин, і я сказала: «Боже, це ж рідна сестра мого Сані». Вони настільки схожі – і зовнішністю, і характером. Вони підкупляють своєю непосидючістю, гіперактивністю. Я зразу сказала, що вони знайдуть спільну мову. І таке відчуття, ніби вона постійно з нами була».
Сашко приніс мамі квіти
Останньою до родини приєдналася п’ятирічна Даринка.
«Таке маленьке янголятко. З першого знайомства, коли я її побачила, одразу сказала, що ми її заберемо. І так у нас сформувалася родина. П’ятеро дітей – це діти, народжені серцем».
«В родині розвиваються набагато швидше»
Родина живе у великому будинку майже 300 квадратних метрів. Тут кожна дитина має окрему кімнату, є ігрова, вітальня, пральня, гардеробна, кухня-їдальня. Помешкання для сім’ї надала церква.
Один із синів Марини намалював їхній будинок
Тут створений безпечний простір: навіть меблі мають заокруглені форми
«Будинок дуже комфортний, він призначений саме для проживання з дітьми. Тут створений безпечний простір: навіть меблі мають заокруглені форми. Місця достатньо всім. Діти дуже творчі. Люблять малювати. Сонька дуже любить плести з бісеру – в неї багато вже прикрас. Їм подобається допомагати. Дуже готувати люблять».
За словами Марини, діти з інвалідністю у родинному середовищі розвиваються значно швидше, ніж в інституційних закладах. Це вона бачить і на прикладі своїх синів та доньок.
«Ми з мамою дивимося, і вона каже: «Дивися, Віка так виросла за ці три місяці. Даринка дуже виросла, Сашко навчився дуже багато речей. Раніше йому важко їсти було, а тут він посуд миє, за собою прибирає. Якщо щось не виходить – просять допомоги. У родині вони розвиваються набагато швидше. І це дуже великий плюс».
Сашко миє чашку
За інформацією Львівської міської ради, цей будинок став першим в Україні такого типу для дітей з інвалідністю. Його мета – щоб діти були не в спеціалізованих закладах, а жили звичним життям, мали родинне тепло і підтримку. Кожна дитина має соціального працівника, який допомагає в побуті та навчанні. Зараз їхню роботу фінансує ЮНІСЕФ, а згодом це робитиме місто.
Важливо, щоб вони соціалізувалися, спілкувалися з однолітками, дружили, мали такі ж мрії, як усі діти
Сашко та Вікторія навчаються у звичайній львівській школі – вони закінчили сьомий та шостий класи відповідно. Софія та Сашко завершили навчальний рік онлайн і надалі навчатимуться у навчально-реабілітаційному центрі. А наймолодша Даринка готується піти до дитячого садка.
«Якщо ми будемо їх закривати вдома, вони не навчаться їздити автобусом, ходити до магазину, аптеки, школи, лікарні. Тому важливо, щоб вони ходили до садочка, школи, щоб вони соціалізувалися і жили, спілкувалися з однолітками, дружили, мали такі ж мрії, як усі діти».
Марина разом із Даринкою
Сама ж Марина мріє про те, щоб кожна дитина в Україні знайшла свою родину і була щасливою.
- Вже у вересні у місті Дубляни, що біля Львова, планують відкрити ще один дитячий будинок сімейного. Його зводить організація «СОС Дитячі містечка Україна» спільно з Львівською міською радою. Це буде перше в Україні містечко сімейного типу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
- За інформацією Львівської міської ради, 10 із 13 ДБСТ у громаді створені у співпраці з громадськими та релігійними організаціями. Три з них відкрили вже під час повномасштабної війни.