Понад чотири тисячі українських дітей у складі інституційних закладів були евакуйовані за кордон після початку повномасштабного вторгнення Росії. Більшість із них уже повернулася в Україну і не потрапила до закладів, розповідає голова Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей Ірина Тулякова.
Як і дітей, повернутих з окупації та депортації, які не мають рідних або чиї родичі не можуть про них піклуватися, їх влаштовують у сімейні форми виховання. Адже головна мета реформи системи догляду та підтримки дітей, зауважує вона, – щоб кожна дитина зростала в сімейному оточенні.
Про те, як змінюється система захисту дітей, як допомагають адаптуватися неповнолітнім після повернення і чи побільшало під час війни охочих прийняти дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у свої родини, Ірина Тулякова розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
– Пані Ірино, зараз в Україні триває реформа системи підтримки та догляду за дітьми. Розкажіть, на якому етапі ця реформа і які її ключові зміни?
– Реформа системи догляду і підтримки дітей у тому форматі, в якому вона зараз імплементується, або отримала друге дихання у 2024 році після затвердження «Стратегії забезпечення права дитини на зростання в сімейному оточенні». Зважаючи на те, що ми в умовах війни, реформа ставить перед собою завдання – безпека дитини, створення умов для того, щоб діти, родини мали підтримку на рівні громади.
Якщо перші спроби держави в контексті деінституалізації були про закриття закладів і навколо інституцій, то сьогодні основна мета полягає у створенні альтернативних сімейних форм виховання, соціальної інфраструктури, розвитку послуг. І перше – це створення умов і розвиток послуг для підтримки біологічної родини. Другий – якщо не вдається впоратися з викликами або немає сім’ї для дитини, необхідно створити сімейну форму виховання. Також це трансформація закладів, але у контексті соціальної інфраструктури.
Зважаючи на те, що ми живемо в умовах війни, у стратегії враховуються потреби дітей, які повернулися з депортації, окупації, цього не було раніше. І що дуже важливо, одним з таких пріоритетів – це підлітки, молодь, випускники інституційних закладів. Вони є пріоритетною групою в межах цієї реформи, цього етапу.
– Як відбувається трансформація закладів?
– Кожен день перебування маленької дитини в інституції – і це доведено не нами, не Україною, а світовими дослідженнями – є для неї дуже великою травмою, яка впливає в майбутньому на розвиток. І коли на утримання дитини в інституційному закладі витрачається від 30 до 50 тисяч гривень на місяць, то, звичайно, потрібно, щоб цей ресурс був сфокусований на дитині і на її потребах.
Але це не означає, що заклади закриваються. Вони трансформуються і визначаються зі своєю функцією. Наприклад, вони можуть трансформуватися у центри реабілітації та паліативної допомоги й надалі виконувати медичну компоненту. Або ж перетворитися на центри підтримки сім’ї та дитини і виконувати соціальну функцію.
Найскладніше трансформуються заклади соціальної сфери для дітей із комплексними порушеннями, складною інвалідністю у всіх країнах. Ми почали з дітей наймолодшого віку, тому що за своєчасного втручання, допомоги вони можуть бути влаштовані в сім’ї та повноцінно розвиватися.
Наприклад, один із закладів соціальної сфери мав величезні виклики, і там діти перебували в неналежних умовах. Їх фізично відновлювали, щоб вони набрали вагу, почали харчуватися. Ми радіємо, коли за півтора року дитина навчити базовим навичкам: одягатися, порізати щось, взяти кошти і щось купити. Це дуже складна робота. І це така перемога. І якби цим дітям допомогли вчасно, то в них не було б таких викликів.
Ми не живемо в рожевих окулярах, ми знаємо, що відбувається в країні. Наша мета намагатися якомога більше створювати альтернатив, можливостей, наближеним до сімейних форм. Звичайно, трансформація – це завжди складний процес. Але у межах стратегії ми наголошуємо, що під час змін діти – в пріоритеті: щоб була проведена оцінка потреб кожної дитини, чому вона в тому чи іншому закладі, який її подальший шлях. Навіть сьогодні будинки дитини, які проходять трансформацію, приділяють багато уваги влаштуванню дітей в родини.
Минулого року в межах реформи ми створили послугу «Сімейна домівка». Це такий апгрейд малого групового будинку, тому що немає можливості надати індивідуальну допомогу кожній дитині, яка її потребує. Там проживає не одна дитина – їх може бути шестеро, восьмеро, до десяти дітей. Але це все одно краще, ніж великі групи, вони дають можливість забезпечити більш індивідуальний підхід і підтримку.
«Сімейна домівка» – це і для тих дітей з інвалідністю чи певними порушеннями, для яких ми, на жаль, іноді не можемо знайти родину. Або для дітей, підлітків, які не хочуть, наприклад, в родину. Але для дитини дуже важливо мати визначеність. Розуміти свій подальший шлях, якщо вона з тих чи інших причин не хоче бути в дитячому будинку сімейного типу, прийомній родині чи бути усиновленою. Це її право. Але ми маємо створити для неї альтернативу.
Ми створюємо центри підтримки сім’ї та дитини. Тут дуже важливо орієнтуватися на підтримку сім’ї. Якщо є можливість працювати з біологічною родиною, то такі центри працюють і з дитиною, і з її сім’єю. І далі вже стає зрозуміло, чи можна родині допомогти впоратися з труднощами, чи все ж таки родина не зможе в майбутньому виховувати дитину і для неї потрібно шукати альтернативу.
Водночас і громади, і регіони мають чітко розуміти маршрут дитини. Якщо немає сімейної форми виховання або наразі відсутня така альтернатива, потрібно знати, де саме дитина перебуватиме і отримуватиме необхідний догляд.
– Після початку повномасштабної війни Україна евакуювала частину інституційних закладів за кордон, переважно з прифронтових територій та зони бойових дій. Скільки дітей досі перебуває в евакуації? І яку підтримку вони отримують після повернення?
– Понад чотири тисячі було евакуйовано. На сьогодні близько 1200 ще перебуваються в евакуації (із них, за даними Державної служби у справах дітей, близько 1080 мають статус дітей сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування – ред.). Вони поступово повертаються, влаштовуються в сімейні форми виховання або йдуть навчатися, якщо це старші діти. Є й такі, які ухвалили рішення залишитися за кордоном після повноліття. Такі випадки теж бувають.
Але велика кількість дітей уже повернулася. У нас є кейс повернення великої групи, наприклад, понад 137 дітей. Ми були дотичні як Координаційний центр до групового повернення, тому що потрібно було відпрацювати механізми як дорадчому органу. Ми описуємо підходи на майбутнє: проводиться оцінка потреб дітей, створюється індивідуальний план, формується міждисциплінарна команда і ухвалюється рішення щодо влаштування дитини.
За даними Державної служби у справах дітей у відповідь на запит Радіо Свобода, з початку евакуації в Україну вже повернули понад 3100 дітей, які перебували за кордоном у складі закладів. У відомстві зазначають, що не всі діти можуть повернутися до місць свого попереднього проживання, адже значна частина закладів розташована поблизу зони бойових дій або на окупованих територіях.
Після повернення дітей часто розміщують у відносно безпечних регіонах України, зокрема у Львівській, Чернівецькій, Івано-Франківській та інших областях. Для цих дітей було організовано адаптацію, возз’єднання з біологічними родинами або влаштування до сімейних форм виховання. Частину дітей також скерували до закладів професійної освіти.
Дуже складно було знайти сімейні форми виховання, особливо для дітей, які мають порушення або інвалідність. Ми планували створювати «Сімейну домівку», але частину дітей забрали в родини, а для частини створили дитячий будинок сімейного типу. І зараз вони зростають у сім’ях, і це дуже радує. Після повернення забезпечується подальший супровід: допомога з освітою, облаштуванням кімнат та іншими необхідними речами.
Зазвичай діти повертаються частіше індивідуально – після того, як, наприклад, познайомилися з усиновлювачами або прийомними сім’ями. По-іншому країни часто навіть не надають такої можливості для повернення. Але якщо є усиновлювач або прийомна сім’я, вони можуть онлайн, відповідно до законодавства, познайомитися, встановити контакт. Потім мають поїхати до країни, де перебуває дитина.
Але в деяких країнах, навіть коли усиновлювачі приїжджають, їм не дають можливість бачитися з дітьми. Це дуже такі серйозні виклики, їх вирішують на дипломатичному рівні, омбудсмен. І вже після того, як дитина підтвердить, що вона готова бути усиновленою або бути в прийомній сім’ї, вона повертається.
Нещодавно Радіо Свобода розповідало історію хлопця, якого разом із закладом евакуювали із Сумщини до Італії. Попри заборону на міждержавне усиновлення під час воєнного стану, італійська родина усиновила дитину та змінила їй прізвище. У Державній службі у справах дітей у відповідь на запит Радіо Свобода повідомили, що для захисту прав та інтересів дитини створено міжвідомчу комісію. Під час її засідань Міністерство закордонних справ України поінформувало про залучення адвоката для представництва інтересів дитини на території Італії. Також, за інформацією відомства, українська сторона подала апеляційну скаргу на відповідне рішення суду.
– Водночас Координаційний центр супроводжує дітей, які повернулися з депортації та окупації. З якими запитами звертаються ці діти?
– Усі діти, які повернулися з тимчасово окупованих територій або з депортації в межах ініціативи президента Bring Kids Back UA, перебуваються під супроводом. Також є міждисциплінарна команда, створюється індивідуальний план підтримки. Спочатку надається екстрена допомога: забезпечують місцем проживання, одягом, дитина проходить опитування. Далі ухвалюється рішення щодо її влаштування.
Дуже багато дітей повертаються до своїх родин – біологічних родичів чи близьких людей, які їх шукали й дуже хотіли повернути. Але серед них є й діти-сироти та діти позбавлені батьківського піклування. Вони всі влаштовані в родини. Жодна дитина не перебуває в інституційній системі. Після такого травматичного досвіду перебування в окупації ми створюємо умови, щоб діти зростали в сім’ях.
Є випадки, коли дітей повертають родичі – наприклад, бабуся або батько. У нас був випадок, коли батько через тяжку хворобу не зміг опікуватися дитиною, хоча дуже хотів, і саме він повернув її. Тоді дитину влаштували в сімейну форму виховання, але вона продовжує спілкуватися, підтримувати зв’язок із батьком. Так само була ситуація з бабусею. Станом на сьогодні маємо понад 2200 повернених дітей. Під супроводом перебуває більше тисячі.
У нас є три пакети підтримки: першочерговий, середньотерміновий і довготерміновий. Більшість дітей перебуває на довготерміновому супроводі, який триває 18 місяців. Тому що вони перебували в дуже складних життєвих обставинах. Навіть відновлення їхнього ментального та фізичного здоров’я, документів, повернення до освіти потребує дуже багато часу.
У нас був період, коли небагато дітей зверталися по психологічну допомогу. Але чим довше вони перебувають в окупації, депортації, тим у складнішому психоемоційному та фізичному стані вони повертаються. Іноді навіть недостатньо того обсягу медичної допомоги, яку можемо надати. Доводиться шукати додаткові можливості, щоб закрити їхні потреби. Деякі діти, наприклад, виходили з дому на вулицю два рази за чотири роки. Уявіть, у якому вони стані повертаються сюди.
Усім потрібні документи. Це досить складно для тих, хто перебував у Криму чи на території Донецької області понад 12 років через рішення родини, наприклад, залишатися там. Для дітей, які опинилися в окупації під час повномасштабного вторгнення, відновлення документів відбувається дещо простіше. Також звертаються по допомогу в пошуку близьких, працевлаштуванні чи вступі до закладів освіти.
Радує, що почало повертатися більше молоді. Зараз активно триває комунікаційна кампанія щодо вступу до закладів освіти. Міністерство освіти запровадило підготовчі курси, тому молодих людей стає більше. Ми навіть розширили підтримку не лише на дітей, а й на молодь до 23 років.
Після повернення держава виплачує 50 тисяч гривень підйомної допомоги. Крім того усі діти та їхні родини потрапляють під супровід. Уже залежно від потреб, забезпечується підтримка в освіті, медицині, гаджетах, одязі, проживанні та інших питаннях.
У нас навіть зараз створено декілька соціальних квартир для молодих людей, тому що їх збільшилася їхня кількість. Після повернення їм потрібен час, щоб адаптуватися, попрацювати з психологом, визначитися, що робити далі – вступати на навчання чи шукати роботу. На цей період вони забезпечуються всім необхідним у помешканнях, де проживають.
Ті, хто повернувся рік-півтора тому, вони вже адаптувалися. Але це все одно не означає самозарадність. Десь потрібні підтримка, наставництво. Ті, хто повернувся нещодавно, їм складніше. І, знову ж таки, навіть додаткові пів року-рік перебування в окупації дуже сильно впливають на психоемоційний стан.
– Розкажіть про проєкт «Ментор з інтеграції в освітньому закладі» для дітей, які повернулися з окупації та депортації.
– Насправді я вважаю, що цей проєкт потрібен не лише дітям, які повернулися з депортації, окупованих територій, а й дітям, які вимушено переміщені. Ми пілотували проєкт у восьми школах. При цьому не поділяли дітей на тих, хто повернувся з депортації, і тих, хто ні. Ми працювали над їхньою інтеграцією в спільноту, навчали вчителів працювати з травмою, адже це теж знання, які потрібно мати. Ментори з інтеграції стали дуже важливими людьми в школі. Вони підтримують дітей і допомагають їм, особливо молодшим, знайти своє місце в новому середовищі.
Зараз ми маємо великий виклик: багато дітей не хочуть переходити на офлайн-навчання. Вони залишаються онлайн зі своїми класами, і це зрозуміло, адже там у них прив’язаність. Але коли дитина шостий рік поспіль фактично навчається дистанційно – спочатку через пандемію, а потім через війну – це суттєво впливає навіть на її здатність комунікувати з однолітками, з підлітками.
Саме тому ми намагаємося заохочувати дітей повертатися до офлайн-навчання. Вони знають, що в школі є надійний дорослий, який підтримає та допоможе. Якщо потрібно надолужити освітні втрати, ментор з інтеграції допомагає дитині знайти спільну мову з учителями, десь домовитися про додаткову підтримку з окремих предметів, з яких є освітні втрати через те, що дитина довгий час перебувала в окупації.
Тобто це людина, яка з одного боку забезпечує психологічну підтримку, а з іншого – допомагає організаційно. Такі моделі ми бачили і в інших країнах. Наприклад, у Польщі такі ментори або вчителі працюють переважно з культурним компонентом, інтеграцією дітей з різних країн. У нас акцент на інтеграції дітей після окупації та депортації. Але, як я вже казала, я вважаю, що такі ментори дуже потрібні в школах. І я сподіваюся, що ця практика буде поширюватися.
– Чи можемо ми говорити про те, що сімей, готових прийняти в свою родину дітей, стало більше в час війни?
– Насправді охочих стати усиновлювачами, долучитися до прийомного батьківства стало більше. Але сказати, що це якось масово чи глобально змінилося, порівняно з періодом до того повномасштабного вторгнення, то ні. Кількість установлень глобально не змінилася. Чому так? Тому що це дуже велика відповідальність. І в умовах війни люди часто переживають, чи зможуть вони забезпечити дитині родину, безпеку.
У нас сьогодні можуть бути усиновлені близько 15 тисяч дітей. Із них більшість перебуває в сімейних формах виховання, а близько трьох тисяч – в інституційній системі. 93% дітей – старші шести років. Понад дев’ять тисяч – це діти із сімейних груп, тобто братики, сестрички, йдеться про двох, трьох дітей. А в умовах війни багато родин, навіть якщо готові допомогти, то найчастіше розглядають варіант однієї дитини.
Тому дуже приємно, що зараз стало більше тих, хто бере сімейні групи. По двоє, по троє дітей. Нещодавно шукали родину для чотирьох дітей – і чотирьох усиновили. У Львові, до речі, є історія, коли усиновили трьох хлопців. Це більше виняток. Мало таких усиновлювачів. Але це надзвичайно надихає.
Форум