Тарахкотіння кулеметів, автоматів і навіть гранатометів – буденність українських військових на фронті. Тим паче, коли відстань до противника – 40 метрів. «Шапками закидати можна», жартують тут. Позаяк, тут, поблизу Жолобка, що на Луганщині, загинуло двоє військових від рук снайпера. Радіо Свобода було на місці подій. Так це побачили журналісти.
Your browser doesn’t support HTML5
Війна поблизу Жолобка – відео розвитку бою
Околиці Кримського, що за понад 700 кілометрів на схід від столиці України і північніше окупованого обласного центру – Луганська. Це чи не єдине місце на Луганщині, де безпосередній контакт можливий через близьку відстань до російських гібридних сил на Донбасі.
Кримське розташоване фактично в умовному мішку. На схід, південь і південний захід свої позиції облаштували бойовики. Інша територія контролюється Києвом. Не так давно українські силовики просунулися в глибину так званої сірої зони, аби максимально відвести від Кримського небезпеку.
Нині ситуація поблизу Жолобка, бо саме до цього населеного пункту позиції ЗСУ ближче, ніж до самого Кримського, – доволі нестійка. Провокаційні ігри у війну із стріляниною над головою переростають у справжню позиційну бійню із застосуванням усього наявного озброєння. Не так давно бойовики, попри псевдовибори, які у них були на носі, не побоялися застосовувати артилерію й важку техніку.
За декілька днів на позиціях поблизу Жолобка ситуація була доволі небезпечною і щодня загострювалася. Кореспонденти Радіо Свобода побачили це так.
По дорозі на позиції Збройних сил України поблизу Жолобка
На вулиці присмалює сонце, ліси Луганщини, які здебільшого складаються з високої, рівно висадженої хвої, подекуди розбавлені листяними деревами. Ті уже на початку листопада добряче пожовкли й натякають, що незабаром зима. Дорога, вірніше, напрямок у Кримське (дорогою це назвати навряд чи в кого язик повернеться) встелена жовто-гарячим листям. Її розсікає наш зеленуватий позашляховик. На командно-спостережному пункті нас уже чекає «Шишарік» (військовий вантажний автомобіль) і два солдати. Серед них «Одуванчик». Він нині буде нашим гідом, татом і, власне, бойовим командиром. У нього найбільш небезпечна позиція на цьому напрямку.
Смуглявий чоловік середнього росту із бородою, яка обвиває його овальне обличчя, завантажує продовольство, набої і ще якісь дрібниці у «Шишарік», і ми вантажимося.
«Одуванчик» на позиціях розповідає про кулемет і прицільні обстріли
«Вчора вистріляли більше тисячі набоїв. Цей сєпарський «утьос» не давав нам жити. Нічого. Ми його дістанемо», – по-бойовому нас налаштовує «Одуванчик».
Євген не перший день на війні, майже від самого початку. Сам із Запоріжжя.
«Прийшов час, я пішов у військомат, так зробили усі мої друзі. Мій батько – «афганець», воював. Із місцевим військовим комісаром вони разом служили й товаришували. Коли прийшов туди – відмовили. Питаю «в чому річ, чого ви хочете?». Мені пояснили, що це батькових рук діло. Йду до батька, кажу йому, що хочу воювати. Він же такий одразу – «та ти не знаєш, що таке війна». У мене був залізний аргумент. Я розповів йому, як він мене з дитинства виховував бути мужнім, справжнім чоловіком. А який я буду чоловік, якщо тоді, коли потрібно, не піду воювати. Він пустив сльозу. І незабаром із сумкою я уже їхав служити», – розповів нам «Одуванчик». До речі, чому такий позивний йому дали, пригадати не зміг.
Ми розсікаємо поля Луганщини, які славляться своєю горбистістю. Праворуч або ліворуч по дорозі залишаються пагорби, яри, невеликі посадки. У повітрі стає димно від пилюки, яка шлейфує за нашою машиною. Легкі сонячні проміння пробиваються крізь туман із піску і виграють свою світлову гаму.
Ми ж бо підстрибуємо у вантажному відділенні від ям, вирв і колійності на дорозі.
«Тут зараз буде яма на ямі, побачите. Все «зорано» 120-ми мінами», – під’їжджаючи до місця, показує нам Євген. Там і справді ями в коліно надто кучно одна від одної.
Швидко вивантажуємося й заходимо за укриття. Хтозна-що може прилетіти з того боку. Тим часом солдати укріпляються на зиму. Їм не до нас, адже поки сухо й тепло, можна максимально укріпити бліндажі, підготуватися до зими. Стояти тут, здається, їм доведеться довго.
Чашка гарячого солодкого чаю, декілька слів про життя, війну і нові позиції – рушаємо на спостережні пункти. Безумовно, все бігом, навприсядки і з обережністю. Зліва працюють кулемети, праворуч хтось закинув кілька гранат кудись. Звичайна справа, кажуть бувалі. Це дрібниці, на них навіть не звертають уваги на уже 5-ий рік війни.
«Вихід», – кричить «Одуванчик». Всі притиснулися до землі. Десь гепнуло недалеко.
Євген ховається від гранати, яка от-от прилетить
«Зараз почнеться і у нас. Вони тут ручну гранату додумувалися кидати. Відстань невелика. Так що краще відійти подалі. Все, що летить сюди – прилітає прямісінько в окопи, сюди, де сидимо» – кивнув Євген із натяком, що нам пора звідси накивати п’ятами.
По дорозі ще кілька разів щось десь поруч гепнуло, кілька разів «цілували землю», проте таки добігли до кухні-бліндажа.
Знову солодкий чай, легкий перекус.
«Підемо ще до сусідів, запрошували?», – запитує нас Євген. Ми киваємо головами і рухаємося туди. Безумовно, гуляти в сутінках між позиціями – ідея доволі небезпечна. Позаяк, усіх обійти за день неможливо. Користуємося моментом.
За командира тут Віталій. Береться проводити нам екскурсію по передовій. Точка доволі ризикована – пряма видимість, хоч окопи на вигляд надійні.
«Все, що бачите там, попереду, – показує пальцем у бік бойовиків Віталій, – ось стовпи, там вони вже», – каже військовий. До ворожих позицій не менше 200 метрів.
«Зазвичай вночі чи ввечері чути крики, щось вони будують чи кричать непристойності», – розповідає про ситуацію він. Додає, що якщо раніше стрілянина була зазвичай у темний період часу, то нині уже ведуть вогонь по українських силах у будь-яку пору доби.
Вже за декілька годин ми сидимо на тій же імпровізованій кухні в бліндажі. Балакаємо про політику, війну й інші нецікаві речі в окопах.
«Одуванчик» прислуховується. Звідкись чути стукіт кулеметів. Пізніше звуки посилюються, починають працювати автоматичні гранатомети станкові. До них долучаються гранатомети. Зав’язується вечірній бій.
«По нас ведуть вогонь із гранатометів, дозвольте дати відповідь», – чуємо у рації. «Відповідайте», – наказав командир. І почалося. Околиці Жолобка загуділи. Бої тривали декілька годин. На ніч сторони заспокоїлися.
На ранок упав туман, густий, як молоко. Подекуди не видно й своїх рук. Бійці, як завжди, облаштовують свої бліндажі, готують дрова, утепляються. Тут нам нагадали про повір’я, що, мовляв, після семи туманів почнуться морози.
Наступного вечора перебираємося на сусідню позицію. Довгими окопами добираємося до спостережних пунктів. Вночі тут, на диво, доволі тихо. Напередодні якраз ця позиція воювала найбільше. В повній тиші хилить на сон. За якусь мить повертаємося в бліндаж.
Під вечір усі заметушилися. Нам повідомляють, що на сусідній позиції снайпер поцілив у двох українських воїнів. Двоє загиблих. Зав’язується бій. Бліндаж, у якому відпочивали солдати, в мить спустошився. Бронежилет, каска, автомат і до бою.
За менш ніж годину під обстрілом опинилися усі позиції ЗСУ поблизу Жолобка. Тим часом снайпер і гранатометники бойовиків не дозволяли евакуювати загиблих. Більше того, вони почали задіювати більш потужну зброю: міномети й крупнокаліберну артилерію. Пішла відповідь.
Горизонт запалав вогнями, навколишні поля та лісопосадки заповнилися розкатистими звуками вибухів снарядів. Розгорілася справжня локальна війна. Посеред ночі бій завершився.
Українські сили втратили двох військових. В туманну ніч під свинцеві опади двоє не повернулися з бою.
Віталій, командир одного з опорників, які воюють поблизу Жолобка, каже:
«Я бачу по тому, що відбувається – ще не скоро це все завершиться. І ось ці наші, звичайно, не можна так казати погано. Але ось ці усі перемовини «Мінські», це все – не працює. І ні до чого доброго не приводить. І те, що там забороняють, наприклад ті ж 120-ті міни. Та все воно літає, все воно тут є», – каже український солдат, підлеглі якого загинули від рук снайпера, підтримуваних Росією, сил.
Коли ми будемо повертатися назад у повних сутінках із позицій, солдат покаже нам на вогники Лисичанська та Сєвєродонецька. Замислиться і скаже: «Бачите, як близько ці міста. У них там мирно, тихо, спокійно. А тут он війна іде. Аж не віриться. Хоча, з іншого боку, значить не даремно ми тут стоїмо, щоб там, у тих містах було мирне розмірене життя».