«Не знаєш, що важче – дізнатися, що твій чоловік загинув чи сказати про це дитині»
ЛЬВІВ – Тисячі українських жінок, чоловіки яких загинули на російсько-українській війні, самостійно виховують дітей. Їм доводиться переживати незбувне горе і при цьому виконувати материнський обов’язок з подвійною відповідальністю.
10 травня в Україні – День матері. Найважче зараз тим матерям, які втратили на війні своїх дітей, і тим, чиї чоловіки яких загинули на фронті.
Радіо Свобода розповідає про одну з них.
Ірина Лата-Хомицька втратила на війні 33-річного чоловіка Олега. Вона залишилась із донькою і чекала на народження сина. Днями Мірі виповниться – 10 років, а Маркіяну нещодавно був рік. Батько так і не встиг побачити сина.
Львів’янин, пластун Олег Хомицький загинув 30 січня 2025 року під час виконання бойового завдання на Курахівському напрямку Донецької області.
Олег працював туристичним гідом, брав участь у бігових півмарафонах і марафонах. Його знали як легендарного фаната львівських «Карпат» і людиною з активною громадською позицією. З 2014 року Хомицький працював в Одесі, де і зустрів своє кохання. Його дружина переїхала з дітьми у Львів після загибелі чоловіка, остаточне рішення ухвалила про переїзд, коли у будинок, де мешкала з дітьми, влучив російський «шахед».
Як Ірині Латі-Хомицькій вдається триматися, долати труднощі і берегти пам’ять про чоловіка і тата дітей?
«Привіт, тату. Ти приїхав до тата?! Татко там. Скажи, що ти вже такий великий. Тобі вже рочок», – примовляє Ірина маленькому Маркіянчику біля могили чоловіка.
Хлопчику днями виповнився рік, але він впізнає світлину, з якої усміхається батько, і пальчиком показує, де тато.
Ірина Лата з дітьми біля могили чоловіка
Ірина каже, що син у свій сонний час, коли вона приходить з ним на Поле почесних поховань, не засинає у візочку, допоки не підійдуть до могили Олега.
«Олег був футбольним фанатом. Неподалік будинку, де ми проживаємо, є трибуна героїв із наліпками кожного футбольного фана, який воював і загинув. Малий пальчиком показує, щоб ми туди йшли і вказує на тата», – говорить Ірина.
Львів’янин, пластун Олег Хомицький загинув 30 січня 2025 року під час виконання бойового завдання на Курахівському напрямку Донецької області
На Поле почесних поховань Ірина прийшла з двома дітьми і своєю мамою Валентиною. Квіти для чоловіка, тата, зятя приніс кожен з них.
Міра сіла на могилу тата, витерла його портрет, поставила квіти у воду.
«Намагаємося кожен тиждень приїжджати. Я жодного разу не була тут сама, бо малого не залишиш. Отож, у мене завжди є компанія. Не побудеш на самоті, щоб посидіти, бо весь час з Мірою та Маркіянчиком», – пояснює Ірина Лата.
Їй часто сниться чоловік. Відчуває його присутність постійно. Олег приходить до неї у снах усміхнений і в сонячному світлі.
30 січня зранку ми ще мріяли про свій будинок...
«Він любив сонячну погоду. Завжди мені казав, у всіх снах, що нікуди не зник. І завжди було відчуття, що він – поруч.
30 січня зранку ми ще мріяли про свій будинок, який так хотіли купити, бо наша родина мала стати більшою. Я надіслала фотографію будиночка, який продавався. Він ще поставив вподобайку. І… через 15 хвилин Олег загинув.
Я наївно думала, що його захистить те, що він служив у 79-тій бригаді, як колись мій тато. Казала, що це його збереже. Востаннє я, Міра і Олег були разом у мандрівці у 2024 році на Сицилії. Планували наступні його відпустки…»
Ірина та Олег Хомицькі
Знайомство
Олег зі Львова та Ірина з Одеси познайомилися у Варшаві у 2013 році. Тоді Олег Хомицький працював гідом і супроводжував туристичні групи в Європу. В одному з турів була й Ірина. Знайомство переросло у кохання і родину, спільну справу.
зізнався, що таки пішов сам
Молода сім’я жила і працювала в Одесі до початку повномасштабної війни Росії проти України. Планів було чимало, але в одну ніч все змінилось.
Олег дружину та доньку вивіз у Кишинів. Там у Ірини були знайомі, до того ж і Одеса була неподалік. А сам пішов добровольцем захищати країну у складі 79-ої окремої десантно-штурмової бригади.
«Я знала з самого початку, що він пішов добровольцем. Казала, що неправду про мобілізацію. Тоді вже зізнався, що таки пішов сам»
Олег Хомицький
Про те, що у них буде друга дитина Олег Хомицький дізнався від дружини, перебуваючи на фронті.
«Дуже цікава історія, бо коли я завагітніла Мірою, Олегу сказала про це на нашу річницю шлюбу – 7 вересня. Зробила йому подарунок. Так сталось, що мені поставили дату пологів з Маркіянчиком таку ж як Міри, 16 травня. Але він трішки швидше народився.
Я знову ж про другу дитину повідомила Олегу у нашу річницю шлюбу. Скинула йому відео і сказала, що в мене є подарунок для нього. І навіть знімала його реакцію. Він дуже був радий. Бо насправді ми хотіли другу дитину, але Олег все боявся. Він часто мені казав, якщо ти залишишся сама з двома дітьми, то як це буде, як ти даси раду. Він розумів, що може загинути, а я була впевнена, що все з ним буде добре. Не було думки, що може щось статись»
Олег Хомицький не встиг дізнатися, що у нього буде саме син. Хоча відчував і говорив дружині, що точно буде хлопчик. Вони разом мали відкрити конверт на «гендер паті», щоб дізнатись стать дитини.
Коли дізналася, що чоловік загинув, розуміла, що маю себе зібрати
«Коли ми дізнались, що Олег загинув, то донька у цей день попросила мене відкрити конверт. І ми відкрили, дізнались, що у неї буде братик, а у мене з Олегом – син Маркіян. Я пам’ятаю до дрібничок день, коли почула, що Олег загинув.
Мені дуже допомогло те, що я протягом часу служби Олега відвідувала групу психологічної підтримки для дружин військовослужбовців.
Ця група мене стабілізувала весь цей час. До того ж моя вагітність проходила не дуже спокійно. Але коли дізналася, що чоловік загинув, розуміла, що маю себе зібрати. Бо чекаю дитину і Олег би мені не пробачив…»
Олег Хомицький з донькою
Один день змінив усе
Коли Ірина дізналась про вагітність, то ухвалила рішення народжувати в Одесі. 5 січня 2026 року Олег мав забрати дружину і доньку з Молдови додому. А 30 січня 2025 року їй повідомили, що чоловік загинув.
Поховала Ірина чоловіка у його рідному Львові. З донькою та новонародженим сином залишалася ще якийсь час в Одесі, допоки у будинок, де вони мешкали, не влучив «шахед».
«Тоді остаточно ми ухвалили рішення, що треба їхати. Насправді було важко піти на цей крок. Не хотілося знову переживати ці переїзди. Знову треба було якось облаштовуватися. І Маркіянчику на той момент, коли ми переїхали у Львів, було лише два місяці. Ми щоночі в Одесі ходили в укриття, але після пологів мені було справді тяжко», – каже дружина загиблого військовослужбовця.
Маркіян знатиме про тата з розповідей
У Львові Ірина проживає з дітьми та мамою Валентиною, яка для неї є великою підтримкою. Міра відвідує школу, малює, дуже любить українську мову. Між мамою і донькою уклались щирі і відкриті стосунки. Але найважче Ірині було сказати дитині, що її тато загинув.
Було страшно і сумно, що діти виростуть без тата
«Не знаєш, що важче – дізнатися, що твій чоловік загинув, чи сказати про це своїй дитині. У мене відразу постало питання, як це сказати Мірі. І я почала дзвонити психологам і питати. Казала, що я вагітна, що робити мені одній з дітьми. Мені було важко, я плакала, а Міра мене намагалась заспокоїти. Я не ховала своїх емоцій. Але не могла собі дозволити якусь істерику. Мені треба було себе тримати, бо розуміла свою відповідальність і, водночас, було страшно і сумно, що діти виростуть без тата».
Було страшно від нерозуміння, як давати собі раду після втрати чоловіка, як спілкуватись з дітьми, не покидала внутрішня тривога і сум, біль.
Сумно, що він не побачив сина
«Я мала сумніви, було і є тривожно, але не тому, що не дам раду, а сумно від того, що діти ростуть без тата, що його немає просто як батька, що він не бачить, як вони ростуть, і, особливо, дуже було боляче, що він і мене не бачив вагітною, тому що я завагітніла якраз, коли ми востаннє бачились на День Незалежності. Він мав піти у відпустку через п'ять-шість місяців. Сумно, що він не побачив сина», – розповідає Ірина Лата.
Материнство для неї сьогодні не лише в пріоритеті, але й велика відповідальність, зокрема, щоб діти виросли гідними, добрими людьми і щасливими. А ще зберегли пам'ять про свого тата.
Не знаю, як замінити тата
«Звісно, що тато дав би їм набагато більше, ніж я одна. Олег був у «Пласті», бігав марафони, займався спортом, мав чимало інтересів і це все б передав дітям. Особливо, синові так потрібен батько для розвитку. Я маю ще багато відкритих питань. Шукаю відповіді. Бо не знаю, як замінити тата. Бо у мене теж тата немає, але все моє свідоме життя я його мала, помер він вісім років тому. Я займаюсь з психотерапевтом, Міра – з психологом. І це нам дуже допомагає».
Дружина і донька біля могили чоловіка і батька Олега Хомицького
Діти, зрозуміло, вимагають від мами постійної уваги і не дають їй можливості побути сам на сам зі своєю тривогою чи думками, впасти у депресивний настрій. Дружина загиблого військовослужбовця зробила свій вибір – жити, старається робити речі, які приносять дітям радість.
Хочу, щоб пам'ять про Олега давала їм сили, аби не забирала енергію на вічні страждання
«Коли вони усміхаються, то й Олег ніби усміхається. А коли я сумую, то йому сумно. Адже він не хотів, щоб так вийшло. Я завжди хочу, щоб він мною пишався і своїми дітьми. Це була моя дуже велика підтримка, мабуть, найбільша з усіх. Він кожну мою справу підтримував, щоб я не придумала. Я хочу, щоб діти пам'ятали добре про тата. Маркіянчик знатиме тата з наших слів і спогадів. Хочу, щоб пам'ять про Олега давала їм сили, аби не забирала енергію на вічні страждання. Хоча це теж має мати місце, це теж треба прожити. Але я хочу, щоб при думці про тата воно давало їм якусь силу, мотивувало Міру та Маркіяна», – каже Ірина Лата.
Олег Хомицький любив життя і родину
Дружина й донька поправляють на могилі зірочку з тканини, яку принесли на могилу чоловікові і татові. В Ірини на лівій руці татуювання у вигляді маленької зірочки. Зробила його, коли з Олегом була у Львові на фестивалі, ще до одруження. Відтоді називав її лише «Моя зіронька».
Ірина з чоловіком
Ірина живе спогадами про чоловіка і думками про дітей та їхнє майбутнє. І постійно дітям говорить про тата, який він був і що любив, як любить їх і ними опікується з неба...