В оселі гамірно. До Людмили Кушнір приїхали п’ятеро онуків. За довгий час гіркої тиші, помешкання жінки – вдови та матері шістьох дітей – наповнилося голосами. За столом зібралася вся родина. Тільки син Володимир не зміг приїхати, він – на Донбасі. Немає ще двох синів пані Людмили – вони у небесному війську. Їхні світлини тут, поруч зі столом – серйозного Славка і усміхненого, як завжди, Жені.
Саме Женя зібрав усіх нині до матері – на перші роковини по його загибелі. Через три тижні родина збереться знову – буде чотири роки за Славком.
Женя був із тих, хто будь-яку ситуацію міг перевести у жарт. Я знала його зі шкільних років. Слухаючи теплі розповіді рідних про нього, я усвідомила, що і справді ніколи не бачила його сумним. Він весь час усміхався, наче сяяв. А ще дуже любив вчитися.
Сестра Наталка увімкнула відео, де Женя співає. Він робив це скрізь: вдома, на вулиці, на спортивному майданчику, у школі і в костелі. А ще обожнював свистіти, витьохкував як соловейко.
Доки ми розмовляємо, до будинку приїздять побратими та друзі Жені. Вони подолали сотні кілометрів Україною, щоб вклонитися матері, і подякувати їй за синів.
Від ряси священника до військової форми
Родина Кушнірів проживає у невеличкому місті Шаргород на Вінниччині.
Коли 2012 року через проблеми зі здоров’ям помер батько Олексій, главою сім’ї став Славко, якому тільки виповнилося вісімнадцять. Щоб підтримати матір та п’ятеро братів і сестричок, хлопець залишив навчання у духовній семінарії. А коли за рік повернувся, потрапив на Євромайдан. Разом із наставником, учні рятували поранених учасників протесту.
Якщо триватиме війна, люди будуть гинути, то священникам і не буде кого вінчати, кого хреститиЛюдмила Кушнір
«Відтоді в нього закралися сумніви, чи продовжувати навчання. Він не говорив мені, але як мама, я бачила, що це турбувало його. І потім ще був момент такого, як я собі кажу, прозріння чи просвітлення: якщо триватиме війна, люди будуть гинути, то священникам і не буде кого вінчати, кого хрестити. Тож у 2016 року він залишає семінарію. А на початку 2017-го підписує контракт і вступає в полк «Азов», – розповідає мати.
Людмила впевнена, що її діти, які з дитинства вірили у справедливість та Бога і обожнювали історію, стояти осторонь просто не змогли б.
З 2017-го Вячеслав перебував на Донбасі. Але сім’ї ніколи не розповідав, де саме і що робить. Лише один раз довелося зізнатися про участь в боях на Світлодарській дузі, адже приховати два поранення від родини не вдалося.
Востаннє з матір’ю Слава розмовляв вранці 24 лютого 2022 року. Він саме вивіз дружину Поліну з Донбасу. А сам повернувся до бойових задач.
«Ми нарешті змогли додзвонитися одне до одного. Я його запитала: «Славку, ти в Маріуполь?». А він мені каже: «Ну так я тобі й сказав». І я себе ще довго обманювала, що він не в Маріуполі. Якось мені так легше було. 15 квітня ми отримали останнє повідомлення. Побратими вже розповіли, що коли проривалися до Металургійний комбінат «Азовсталь» став останнім центром опору в місті Маріуполь, де українські захисники понад два місяці тримали оборону у повній облозі під авіаударами. Згодом оборонці здалися в полон за наказом вищого українського керівництва. Донині невідомо, скільки військових та цивільних загинули з березня по травень, перебуваючи на території комбінату, він, як командир, прикрив своїх хлопців і зазнав кульового поранення в шию. Але тіло було там – на місці, і ще якась надія була: ну, а може це неправда? Може хтось помилився. Ми шукали його. Потім уже збіг ДНК був».
Вячеславу Кушніру було 27 років. Його тіло Росія повернула під час першої у 2022 році репатріації. За пів року після загибелі Слава спочив на Шаргородському кладовищі.
Ведучи мене між могилами, пані Людмила пригадує, як 12 жовтня 2022-го, син був третім на алеї, похованим під синьо-жовтим прапором. Нині ділянка, яку виділили під поховання українських захисників, розрослася в десятки разів. Якщо стояти перед пам’ятником Слави, то якраз із правого боку у третьому ряду можна побачити могилу і Євгена Кушніра.
«Я дивилась на Славуніну фотографію і питала: «Сину, чому ти його не зберіг?!»
Слава загинув у 27 років, Женя до 27-річчя не дожив один тиждень.
15 квітня буде чотири роки за старшим сином, 26 березня минув рік за молодшим.
Я не буду чекати, мамо, поки будуть гинути молодші за менеЄвген Кушнір
Євген Кушнір на початку повномасштабного вторгнення перебував за кордоном. Він з перших днів допомагав переселенцям та збирав допомогу для Збройних сил України.
Після загибелі Слави, Женя повернувся додому і слідом за братом долучився до «Азову».
«Так, як загинув вже брат, вони могли би не йти. Але він каже: «Мам, як не буде кому воювати: хтось купив групу, хтось виїхав, хтось по догляду за батьками залишився, то будуть гинути набагато молодші і скасується оцей закон про відстрочку, зменшать мобілізаційний вік. Я не буду чекати, мамо, поки будуть гинути молодші за мене», – Людмила пригадує розмову, коли син розповів їй про своє рішення.
За рік перед фактом матір поставив і наймолодший син Володя: йду в «Азов». Хлопець підписав контракт, як тільки досягнув повноліття.
Саме він наприкінці березня 2025 року приніс матері страшну звістку.
«Я спочатку зраділа, але питаю, чому він не попередив, що приїде. А він натомість просить мене сісти, в руках його таблетки. І я чую ці слова. Я дивилася на ті квіти, які Женя подарував на 8 березня, коли у відпустку приїздив, вони ще стояли... Ось моя дитина, ось була, ніби рукою я дотягуюся… Дивилась на Славуніну фотографію і питалася: «Сину, чому ти його не зберіг? Ти вже там на небі міг би заступитись», – вперше за день, проведений разом, Людмила починає плакати.
Каже, що зараз тримається заради того, щоб нести пам’ять про синів.
Ось моя дитина, ось була, ніби рукою я дотягуюся… Дивилась на Славуніну фотографію і питалася: Сину, чому ти його не зберіг?Людмила Кушнір
Женя був командиром розрахунку гармати. Того дня захворів його побратим, відтак він замінив товариша на позиції, в яку і влучив російський снаряд. Через рік після цього, ділиться пережитим жінка, вона досі не вірить у смерть сина, як і довгий час не могла прийняти загибель Славка. Продовжує писати дітям листи. Розповідає новини, які сталися з нею. Ділиться секретами. Присвячує вірші. Навіть буває, зізнається, сидячи вечорами в тиші спустошеного будинку, їй здається, що сини неочікувано постукають у вікні зі словами «Колядників не чекали?!», як часто вони робили при житті.
Кімната синів перетворилася на музей. На стінах безліч прапорів. На столах нагороди, світлини, книги хлопців та їхні записники. Речі Слави, які були з ним у Маріуполі, не збереглися, а от Женін наплічник та бронежилет лежать на стільцях біля столу. Людмила боїться заходити в цей «храм спогадів», проте щодня ноги несуть її до кімнати. Так само щодня о 9-й ранку жінка зупиняється на Алеї Героїв у центрі міста, де під українським прапором зацементовані поруч дві фотографії – В'ячеслава та Євгена Кушнірів.
«Найстрашніше – це навіть не реальність. Найстрашніше, коли твої очі ще сплять вранці, а мозок уже, як говориться, прокинувся. І ти бачиш цю посмішку своїх дітей. І ти розумієш, що це тільки мозок згадує, оцю посмішку, але в житті вже її ніколи не побачиш».
Після загибелі Жені, Володя написав матері лист із вибаченнями, мовляв любить маму понад усе на світі, але він не зможе повернутися, жити спокійно, коли його братів забрала війна.
Зараз Володимир Кушнір несе службу на Донбасі. Він, як і брати, мало розповідає матері, що відбувається на його позиціях.
За можливості надсилає усміхнені фото з коротким підписом: «У мене все добре».
Форум