Науковиця, дослідниця, викладачка, письменниця та мати чотирьох дітей Катерина Зарембо на початку повномасштабного вторгнення з дітьми виїхала з України. Але через рік повернулася й ухвалила рішення стати бойовою медикинею. Вона пройшла базову підготовку, навчалася у «Госпітальєрах». Нині, навчається у медичному коледжі й служить бойовим медиком у Збройних силах України. Працює на кейс-еваку. Катерина розповіла, чому ухвалила таке рішення та як поєднує материнство і службу парамедикинею на передовій.
– Ви – дослідниця, письменниця, мама, парамедикиня. Як ви поєднує всі ці ролі і яку з ролей визначаєте головною? Чи є пріоритизація ролей?
– Скажу так, у мене на службі час непростий. Мені багато речей непросто даються, бо в чомусь служба – це монотонне очікування, а в чомусь – це дуже інтенсивне навчання, опанування нових навичок і дуже інтенсивна робота.
І оскільки я все ж таки прийшла на службу з цивільного життя, то в мене дуже зараз такий інтенсивний період зростання. І, відповідно, оці мої попередні валентності – аналітикиня, дослідниця – вони просто відпадають, відсихають. У мене майже немає на них ресурсу.
Я трошечки, можливо, десь за ними сумую. Але переважно я зараз військовослужбовиця і мама, дружина. Оце те, що я з усіх сил намагаюся поєднувати, це страшно важко. Коли я далеко від сім'ї, це таке щоденне цілеспрямоване зусилля. От на це йде зараз весь мій ресурс.
А всі попередні мої професійні результати, я сподіваюся, далі служать людям, але я ними активно не займаюся, я не пишу досліджень, навіть уявити собі зараз такого не можу, якщо чесно. Ось, просто служу бойовим медиком і залишаюся мамою і дружиною.
– Де ви зараз служите? Чим займаєтесь в підрозділі?
– З літа 2024-го до літа 2025 року я служила в Медичному добровольчому батальйоні «Госпітальєри». Зараз я в Збройних силах України на регулярній службі. Я служу бойовим медиком і несу службу в районі бойових дій. Станом на зараз це Дніпропетровська область.
Армія – це орден, ти там перебуваєш 24/7 і виконуєш різні задання в будь-який час
У нас теж є ротації і у нас є періоди відновлення, коли ми можемо на декілька днів приїхати додому. Тобто, я не можу сказати, що я взагалі не бачу сім'ю, але це все одно регулярна служба. Тобто, армія – це орден, ти там перебуваєш 24/7 і виконуєш різні задання в будь-який час.
У мене робота зараз на кейс-еваку. Це перша ланка евакуації. Але це підрозділ безпілотних систем. У нас не піхотний підрозділ. Наші підопічні екіпажі працюють в бліндажах, а не в окопах. Це певний рівень відтяжки від безпосередньої лінії зіткнення.
– Чим ви займались до служби в Збройних силах?
– Я працювала в різному вигляді з текстами. Робила аналітичні дослідження, працювала в аналітичному центрі, викладала в університетах і писала наукові дослідження, переважного це був перетин тем національної безпеки і громадянського суспільства. І я писала книжки.
– Коли ви для себе ухвалили таке рішення – доєнатися до Збройних сил, чи обговорювала це з рідними, з чоловіком?
– Знаєте, це таке чутливе питання для мене. Якось в моїх публічних розмовах, не численних на цю тему, це завжди виглядає не так героїчно, як болісно.
Я одразу, в принципі, відчувала, що моє місце на війні. Але на початку повномасштабного вторгнення моя донька була дуже маленька, вона народилася в листопаді 2021 року. І Коли вона підросла, в мене ця думка просто зміцніла.
Я бачила свою роль в Збройних силах, але не знала, яка сама буде ця роль
Я бачила якісь приклади перед собою інших жінок, але зрештою я просто зрозуміла, що немає іншого для мене шляху. Це такий мій поклик в умовах часу. «Ми не обирали важкі часи, але час обирає нас», – як співає ZWYNTAR. І я бачила свою роль в Збройних силах, але не знала, яка сама буде ця роль. Я розглядала, в принципі, всі можливості.
І зрештою, я так зрозуміла для себе, що мене дуже надихає тактична медицина. От вона мене досі дуже драйвить. Я могла працювати, наприклад, в OSINT. Мене дуже активно залучали в аналітику відкритих даних. Але я дуже не хотіла бути в тилу. Грубо скажу, якщо вже віддавати себе в «рабство», то я хочу тоді бути на лінії зіткнення. Мені це цікавіше.
Хто що сказав з рідних? Ну, спочатку, звичайно, були розмови, було занепокоєння. Вони тривають, з одного боку. А з іншого, я і мій чоловік були і продовжуємо бути дуже залучені в активну допомогу війську. І, в принципі, всім ясно, що іншого шляху немає.
– Чи розповідаєте щось про свою роботу дітям?
– Вони знають приблизно, де я. Мені набагато легше порозумітися з меншими, ніж зі старшими. Моїм дітям зараз 13, 11, 6 і 4 роки. І от менші якось дуже швидко засвоїли оцей, так би мовити «домашній героїчний міф»: «мама лікує поранених». Вони якось не замислюються, наприклад, над тим, чи я сама військова. Мама лікує поранених військових. От вони мене розпитують, як я накладаю пов’язки, обробляю рани, от щось таке. Вони мною пишаються, вони дуже на мене чекають. І вони безумовно прийняли мій вибір, тому що діти в такому маленькому віці просто засвоюють ту реальність, яка є.
Старші, для них це було не так безумовно. Вони змирялися з цим довго, і їм це було дуже важко прийняти. Мені це дуже важко дається, їм пояснити. Як мені сказав мій старший син, от як ти можеш не хотіти бути біля своїх дітей? Ну, бо оцей добровільний вибір, він накладає якісь додаткові обов'язки щодо пояснення, адже вибір нібито був. Правда в тому, що вони хочуть моєї присутності. Я її забезпечую в усі можливі на відстані способи, але це в будь-якому разі недостатньо.
Це підлітки, для підлітків фігура мами формативна, але я сподіваюся на те, що розуміння, що я роблю і навіщо, проросте пізніше. Що ми виховуємо дітей не словами, а діями, і що пізніше вони зрозуміють насправді.
– Чи є у вас зараз якийсь «золотий аргумент» для дітей, який їх заспокоює?
– Кажу, що моя любов завжди з ними. Це є мій основний аргумент. І що разом з моєю любов'ю до них є також певні обов'язки, які ми маємо перед нашою країною. Ну, я їм це пояснюю так само, як собі.
У нас великий обов'язок перед попередніми і поточними поколіннями, які віддали своє життя
Я чому тут? Тому що у нас великий обов'язок перед попередніми і поточними поколіннями, які віддали своє життя. Ну, для мене це реально не пусті слова. От я в це дуже сильно вірю. Розуміють вони це зараз так, як я б хотіла, щоб вони розуміли, чи ні, я не знаю. Але я просто по собі бачу, наскільки я донька своїх батьків по їхніх діях, а не по їхніх словах. Тому я сподіваюся, що якось так воно буде і в моїх дітей. Зараз з ними їхній батько, мій чоловік.
– Як відбувалася ваша підготовка з бойової медицини? Як ви поєднували цивільне життя з підготовкою до вступу в ЗСУ?
– Це не дуже було складно поєднати. Я вже тривалий час працювала сама на себе. Навіть якщо я мала контракт із університетом, то викладання, особливо в постковідні часи і після вторгнення, це дуже така гнучка річ, багато університетів перейшли на онлайн. Тож я викладала онлайн, це було легше.
Пройшла курс, який відповідає кваліфікації бойового медика, рівень СМС. В 2025 році я таки вступила в медичний коледж
В принципі, останній рік перед мобілізацією я згортала справи цивільні і брала тільки ті проєкти, які давали повну гнучкість. І, так, були курси в «Госпітальєрах». Пройшла курс, який відповідає кваліфікації бойового медика, рівень СМС.
В 2025 році я таки вступила в медичний коледж – шкодую, що не зробила цього раніше, бо просто не усвідомлювала ні потреби, ні можливості. Бо ти настільки швидко досягаєш стелі, з якою ти можеш працювати в тактичній медицині, якщо ти не маєш медичної освіти, що, одним словом, дуже сильно це розширює твої можливості, якщо ти її маєш, і, відповідно, хоч це і не швидко, але я не бачу для себе іншого шляху.
Поки я в цій сфері, єдиний спосіб – це навчатися, і я навчаюся дистанційно. Це важко поєднуватися зі службою, але однозначно краще вчитися, ніж не вчитися.
Спеціальність, яку я для себе зараз обрала, називається «лікувальна справа», рівень «фельдшер». Якщо буду далі спеціалізуватися, то це медицина невідкладних станів. Рівень цивільної роботи, яку дозволяє освітній рівень фельдшера – це робота на швидкій допомозі. От, власне, те, що ти спершу стикаєшся з невідкладним станом і довозиш людину до лікарні, стабілізуєш її.
– Чи могли уявити собі раніше, що будете здобувати медичну освіту?
– Я ж кандидат наук. А фельдшер – це виходить, як середня спеціальна або фахова передвища освіта, чи рівень молодшого бакалавра. Я ніколи не думала, я просто…
Знаєте, я розумію, що я про життя багато що не знаю, бо все не так, як я собі уявляла. З іншого боку, я оце вчуся і думаю: як я жила без цих знань? Мені дуже подобається. Це така моя віддушина.
– Як зараз виглядає ваш звичний день?
– Дуже по-різному складається. У нас є чергування, і є, умовно, вільні від чергувань дні. Коли ми чергуємо, ми виїжджаємо і працюємо недалеко від наших підопічних екіпажів, це дронщики різних типів безпілотних систем. І ми перебуваємо недалеко від них, готові надавати допомогу в випадку необхідності, якщо є поранення або інші надзвичайні ситуації.
Щось відбувається у віддалених районах розміщення нашої військової частини. І ми теж виїжджаємо
Надаємо підтримку, якщо є соматичні захворювання, бо навіть на позиції може стати різко погано людині. І ми теж вирішуємо, евакуювати чи ні. Те саме може відбуватися і не на чергуванні. Вже не раз у нас таке було, що щось відбувається у віддалених районах розміщення нашої військової частини. І ми теж виїжджаємо.
Далеко не всі мої евакуації припадають на час мого чергування. Якщо я не чергую і не маю виїздів, то ми викладаємо тактичну медицину для підопічних екіпажів. Викладаємо для пілотів, водіїв, для тих, хто займається логістикою. Тобто, підкачуємо їхні навички, займаємося організацією наповнення нашого медпункту.
У нас невеликий підрозділ і, відповідно, невеликий медпункт, в ньому всі роблять все. Є якась така робота армійська, в якій ти маєш розумітися, і, найчастіше, це щось пов'язане з ремонтом і обслуговуванням транспортних засобів, маскування, якийсь базовий побут. Наприклад, воду треба носити, пічку треба топити, це не міські умови життя, і це теж вимагає певного часу. День на день дуже сильно не схожий. Але я намагаюся, щоб в моєму дні був спорт і спілкування з дітками.
– Як часто маєте можливість зателефонувати дітям?
– Головне, щоб я була ментально залучена в життя своїх дітей. Це для мене найбільший виклик. Наприклад, я їм дзвоню, щоб ця розмова не виглядала так: «Привіт, що там в школі? Які оцінки? Домашку зробив?». Щоб я розуміла хоча б трошечки, що в них на серці, що їх хвилює. Для мене це найважливіше.
– Що для вас найскладніше зараз на службі?
– Для мене найскладніше дві речі. Обидві пов'язані з людським фактором. Перше, в армії, як і в будь-якій структурі, ти не відповідаєш за формування свого середовища. Це середовище, до якого тебе «приписали».
Армія – це такий великий вихід поза межі власної бульбашки. І відповідно, перебування в цьому середовищі, набування для мене нових моделей спілкування. Мені було це непросто прийняти. А друге – це сім’я. Це мій життєвий виклик, щоб від того, що я тут, ми стали разом міцніші, як сім’я, а не віддалились.
– Як видозмінювалось ваше материнство після повномасштабного вторгнення? Я знаю, що ви рік з дітьми проживали в Німеччині.
– Для мого материнства війна – це велика трагедія. В Німеччині було важко і зараз важко. Ну, це неможливо при здоровому глузді, за нормальних умов обирати. Ні то, ні то, правда. Ну, але є, як є. Гребем. У нас немає іншого життя, у нас немає іншої молодості, іншого дитинства в моїх дітей немає.
У мене є дуже чітка і зрозуміла мета. Важливо робити свою роботу добре, допомагати людям
Мені здається, що від мого попереднього світу нічого не лишилося, просто все, що я вважала якоюсь нормальністю, розлетілося на друзки. Мені допомагає кілька речей. Я дуже сильно вірю в ідею, чому я тут. Я ніколи про це не забуваю. У мене є дуже чітка і зрозуміла мета. Важливо робити свою роботу добре, допомагати людям. Тут я маю можливість допомагати в дуже багато різних способів. І коли я бачу, що людям легше від того, що я тут є, от я кожного разу знаю, що я тут не дарма.
Поки мені є кого любити, заради кого це робити, про кого турбуватися, у мене будуть сили
Ілларіон Павлюк, один з моїх улюблених письменників, у «Книзі Еміля» написав так: «Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або не має значення». Зважати потрібно тільки на любов, все інше похідне. Я думаю, що це моя дуже велика опора. Любов до моїх дітей, любов до моєї сім'ї, любов до мого чоловіка, любов до моєї країни. Поки мені є кого любити, заради кого це робити, про кого турбуватися, у мене будуть сили.
– Цього року вийшла ваша чергова книга «Євшан». Як вона писалася? Коли ви її писали?
– Це моя третя книга. І це був для мене такий певний експеримент, тому що я ніколи не мала на меті писати художні книжки, взагалі вважала, що це не для мене, що я не вмію це.
Але якось так сталося, що в 2022 році, перебуваючи і в Україні, і в Німеччині, в мене було стільки спостережень, які мене весь час якось вражали. Вражала байдужість іноземців, не чорно-білість людської природи мене часто дуже дивувала. Я це записувала собі, просто робила нотатки. І потім в мене склався в голові базовий сюжет. Тобто це для мене перша спроба, така творчість заради творчості. Не творчість, як інформування, аналіз, адвокація, а творчість, як мистецтво.
Я би хотіла написати про тих, хто мобілізується у 2025–2026 роках
Я писала її в 2023–2024 роках. І десь на початку роботи з «Госпітальєрами» я її дописувала. А зараз я, чесно кажучи, ніяких літературних спроб не роблю, в мене зовсім немає когнітивного ресурсу. Може він з'явиться колись, коли мені стане легше. Хоча я відчуваю потребу висловлюватися.
– Про що саме вам би хотілось писати зараз?
– Я б про війну писала, про якісь питання, які мене хвилюють. Я би хотіла написати про тих, хто мобілізується у 2025–2026 роках. Як люди почуваються, як вони виглядають. Я ж їх бачу. Може, хтось переживає, що це пізно. А я бачу, як люди проявляються, хотілось би про це написати. Або, наприклад, про війну, як спосіб життя, яким, напевно, вона вимушено для нас стала.
– Наскільки вдається, будучи на службі, абстрагуватись і не перейматися, не думати про родину, а концентруватися на бойових завданнях? І наскільки виходить, коли ви приїжджаєте додому, не думати про те, що відбувається на службі?
– Неможливо взагалі. Знаєте, я раніше, коли чула про реінтеграцію ветеранів, я думала, в чому там полягає реінтеграція? Мені було це не очевидно. Тепер мені зрозуміло краще, хоча знову ж таки, я думаю, що важливо говорити про те, що навіть серед ветеранів досвід служби досить різний: наприклад, є піхота, люди, які реально перебувають в окопах дуже багато часу, і це не те саме, що робота, наприклад, в підрозділі безпілотників.
Я взагалі зараз не бачу себе поза армією
Для мене, коли ти в чомусь варишся 24/7, день, два, тиждень, другий, потім місяць за місяцем, ти не можеш швидко перейти в інший спосіб життя. І ви знаєте, при тому, що в мене була дуже розбудована цивільна кар'єра, я взагалі зараз не бачу себе поза армією.
– Чи думали, чим будете займатися після закінчення війни?
– Ясно, що коли ми переможемо, то я навряд чи залишусь в армії, але що я буду робити? Я не бачу зараз сенсу в своїй попередній діяльності – дослідженнях. Мені це нецікаво. Напевне, я би працювала в якійсь ветеранській спільноті. Або, от я вже думаю, на швидкій. Бо порятунок або допомога людям, це от моє.
Зараз ясно, що це не про кар'єру, це більше про служіння. Тому, коли ми тут говоримо про повернення з війни, мені здається, що наші покоління, які живуть у війні стільки часу, в цьому сенсі ми реально втрачені всі, ми ніколи до кінця не повернемося, і наша задача прожити це, наскільки ми можемо, наскільки в нас є сили, з максимальною гідністю, з максимальною любов'ю. І я думаю, що для мене ще важливішим стало служити людям і боротися з несправедливістю.
Форум