«Ну, ти і незламна!». Історії трьох українських ветеранок

Нічну тишу на узбережжі Коблевого руйнує потріскування багаття: вогонь змішується із холодним піском і видає у повітря звуки, віддалено схожі на стрілянину. Навколо вогнища скупчилися зо три десятки жінок: різного віку й статури, вони жваво спілкуються – говорять досить голосно для того, щоб чути одна одну, і досить тихо, щоб не перебивати те-таки потріскування і рухи моря. За кожною з цих, на перший погляд, зовсім не схожих між собою жінок насправді стоїть своя окрема і одночасно спільна воєнна історія. Всі, хто зібрався біля вогнища у Коблевому, – учасниці бойових дій на Донбасі, членкині Жіночого ветеранського руху (ЖВР).

Станом на весну 2021 року у Збройних силах України (ЗСУ) служило майже 57 тисяч жінок – усього 15% від загальної кількості військових. І, хоч українська армія значно трансформувалася, силовий блок ще не позбавився сексизму і майже печерних стереотипів про жінок у війську. Відтак на службі дівчата борються, найперше, за рівність, а у цивільному житті – за право бути не тільки мамою і дружиною, а й ветеранкою, такою ж учасницею бойових дій, як і чоловіки.

За підтримки «ООН Жінки» Радіо Донбас.Реалії розповідає три історії ветеранок. Вони, зокрема, про те, як пережити складне поранення, як воно – бачити побратимів і усвідомлювати, що ти долучилася до їхнього спасіння, як шукати себе у цивільному житті і що, зрештою, означає поняття миру.

Атеїст

Підвал колись розкішного котеджу у селищі Піски, що поблизу Донецького аеропорту, заливають голоси. За збитим із дошок столом, засланим клейонкою у червоні маки, сидять українські військові. Чоловік з десять старшого віку й молодші, сиві та з юнацьким рум’янцем на щоках. Кожен у формі з різним малюнком пікселю – через недостатнє фінансування армії солдати купують те, що можуть, і радіють речам, що їх передають волонтери.

На столі ось-ось з’явиться святковий, завчасно привезений з мирного міста, запечений гусак, а на дворі з хвилини на хвилину почнеться новий 2015-й рік. Ми ще не знаємо, що через кілька тижнів російські гібридні сили займуть летовище, а частина тих, хто зараз сидить за столом, загине та потрапить у полон.

– Хлопці, здоров! – упевнено каже з порогу, наче всіх тут знає.

Невисока на зріст, із «колючим» поглядом і святковим дощиком, обгорнутим довкола шолому.

– А, перепрошую! – Дивиться на мене та жінку-парамедика поруч. – Дівчатам – також привіт. Чаю наллєте?

Змерзлими й загрубілими від морозу руками, тримає автомата. Знімає нарешті шолома, сідає навпроти.

– Мене Оля звати, – кажу. – А вас?

– Атеїст.

– А ім’я?

– То ж назвалася. Атеїст я.

***

Тепер 33-річна киянка Олена Ломачинська, вона ж Атеїст чи Атеїстка, вмощується на бетонні блоки серед високої трави у Коблевому. Дівчина, яка так уперто не представлялася взимку 2015-го, каже, що просто не хотіла зближуватися з незнайомими людьми: мовляв, позивний на війні – річ не така інтимна, як ім’я, дане вам при народженні.

Приблизно через місяць після нашого знайомства поблизу Донецького аеропорту Олену, як сказали б військові, «зняв» ворожий снайпер. Куля зайшла у праве плече: пробила легеню і пройшла навиліт. Тепер нагадуванням про день, коли б, як парамедик, вона мала страхувати побратимів, а замість цього сама потребувала евакуації, Атеїсту слугують два шрами: розміром з волоський горіх «вхід» кулі і «вихід» – величезний, січений рубець, що проходить ледь не через усю лопатку.

– Це сталося недалеко від селища Піски. Я одразу зрозуміла, що мене підстрелили. Пам’ятаю, як за секунду до того трохи преступала з ноги на ногу. Аби не це, куля потрапила б не у плече, а прямісінько у груди. Ще, може, дивно, але, коли здавалося, що це кінець, і я помираю, раптом вирішила пробачити свого вбивцю. Розуміла ж, що це війна, усвідомлювала, що просто програла зараз, і маю прийняти цей факт.

На Донбас Ломачинська приїхала з Майдану. Під час Революції гідності дівчина подружилася з активістами «Правого сектору» й сама долучилася до руху. Зрештою, не змогла триматися осторонь, коли почалися бойові дії. Педагог за освітою, до 2013 року Олена працювала вихователькою у дитячому садочку. Зарплати ледь ставало на їжу, тому дівчина досить швидко звільнилася і влаштувалася працювати на завод для виготовлення харчової упаковки. На добових змінах Атеїстка пакувала важкезні коробки, наприклад, з кормом для котів: годинами складала упаковку до упаковки згідно з вибагливими побажаннями замовника. Потім коротка перерва, і знову виснажлива, монотонна праця.

Позивний «Атеїст» Ломачинська отримала ще до подій на Донбасі. За словами дівчини, у «Правому секторі» було чимало віруючих націоналістів, тим часом Олена мала більш стримані погляди, за це й причепилося: «не віруюча ти, атеїстка».

– Взагалі-то, – підкреслює, – я – агностик. Та хлопці не сильно заморочувалися з термінами, а я не противилася. Атеїст так атеїст. Хто б знав, що це слово сформує мій позивний на війні.

Після курсів парамедичної допомоги у 2014-му Олена пішла у добровольчий медичний загін «Госпільтальєри», де пробула аж до 2019 року. Поки відновлювалася після поранення, допомагала іншим побратимам у столичному шпиталі, де запам’яталася лікарям тим, що поголила голову – куля ворожого снайпера зачепила нерв, права рука якийсь час не слухалася, і дівчина не могла справлятися навіть із розчісуванням волосся.

– Потім, – продовжує, все так само сидячи на розігрітому сонцем бетонному блоці, – все минулося. Тепер про поранення нагадують хіба шрами. Ну, і картинки у голові: от мені дуже сильно хочеться спати, а от я схоплюю на собі страшенно перелякані погляди побратимів, ще трохи часу, і мене евакуйовують, спочатку у Покровськ, потім у Дніпро, а звідти, пізніше вже, у Київ.

Щира, усміхнена і з тим же «колючим поглядом», як у напівзруйнованому котеджі у Пісках, Ломачинська приїхала у Коблеве, щоб узяти участь у десятому злеті Жіночого ветеранського руху. Організація об’єднує загалом близько 500 ветеранок та діючих військових, але активними учасницями є приблизно сотня дівчат.

Для більшості жінок ЖВР – можливість бути своєю серед своїх. Місце, де не потрібно пояснювати, чому жінки цілком справедливо мають право бути офіцерками та займати бойові посади, чому у війську повинні з’явитися штатні гінекологи, чому рівність – це про обидві статі і, чи не найголовніше, не потрібно доводити, що дівчата, як і чоловіки, страждають на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і так само борються з бюрократією, щоб мати принаймні безкоштовну медичну допомогу.

Цього року учасниці ЖВР зібралися вдесяте. І цього разу мета зльоту у Коблевому – ознайомитися з процесами миробудування і спробувати усвідомити свою власну роль у становленні миру.

– Така наче й проста тема, – підкреслює Ломачинська, – але насправді дуже-дуже складна. Війна в Україні все ще триває, відтак говорити про мир і миротворення ветеранкам та чинним військовим дійсно важко. Ми ж усі живемо ніби у режимі очікування і розуміємо, що, коли почнеться можливе загострення, більшість тих, хто вже повернувся у цивільне життя, знову опиняться на війні.

Незламна

Частина хлопців пішла вже кілька днів від початку вишколу. Кремезні на вигляд, вони виявилися неготовими навіть до імітації реальних бойових умов – складали хутко наплічники і поверталися назад у мирні місця. Частина з них потім поверталася – ламали самих себе, переборювали, перевищували власні очікування і, зрештою, таки ставали добровольцями.

Іра була однією з небагатьох дівчат на вишколі. З короткою, як у хлопчиська, зачіскою, невисокого зросту, завжди усміхнена жінка, вона десь «на підкорку» боялася так само поїхати додому. Щоранку вставала чи не раніше за всіх, а на тренуваннях трималася хвацько й напрочуд уперто – десятки разів повторювала завдання, аж поки не виходило точно так, як сказав тренер.

– То вже скільки можна закидати ту гранату, ну?! – кричить і тягне Іру за руку побратим.

– Та дай ще спробую, – відбивається і намагається зосередитися. – Я не встану звідси, поки у мене все не вийде.

Примружується, щоб прицілитися, щосили стискає зуби, відводить назад руку і робить черговий кидок навчальною гранатою. Якусь мить схвильовано дивиться прямо перед собою і нарешті констатує: «Фух, вийшло! Я попала! Попала! Ура!»

– Ого! – Не менш голосно кричить на те побратим. – Ну, ти і незламна!

***

На жовтому, ще не розпеченому літнім сонцем піску, залишаються маленькі сліди. П’яти впиваються у піщинки найбільше, і формують круглі, як стигла слива, ямки.

– Назарку, ходи до мами! Не можна у море – воно ж іще холодне! Йой, йди сюди!

Прохання дворічному бешкетникові, якого любо називає «найменшим учасником бойових дій», 40-річна Ірина Терехович із позивним «Незламна» повторює приблизно так само вперто, як колись старалася виконати на вишколі геть всі завдання інструкторів. Діюча військова зі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, вона приїхала на десятий зліт Жіночого ветеранського руху разом із сином, бо не мала на кого залишити Назарка: чоловік зараз на службі у цій же бригаді, а дві старші дочки роз’їхалися на навчання.

– То ми разом подорожуємо. І, хоч я родом із Закарпаття, та море теж дуже люблю, у нас із ним є своя історія.

Під час анексії Криму у 2014 році Незламна працювала на півострові старшою менеджеркою з експорту лісу: мала високу зарплату, стабільну роботу і те, що у вакансіях зазвичай називають «хорошим соціальним пакетом». Жінці пропонували залишитися, «не повертатися в нікуди» і налагодити співпрацю з Росією, але Ірина відмовилася і повернулася на материкову частину України.

– Багато моїх друзів та знайомих, – розповідає, граючись з сином на пляжі, – пішли добровольцями на Донбас. Ми з подругою спочатку шили для них одяг, якого на той час бракувало. А потім я вирішила, що ефективніше буде допомагати на місці – воювати так само, як і вони.

За цією думкою у Незламної одразу з’явилася дія – записалася у «Правий сектор», поїхала на вишкіл. Медиком, як пропонували більшості дівчатам самі ж побратими, Іра не хотіла бути. Каже, до душі була і є умовно «класична» військова справа – зброя, орієнтування на місцевості, розвідка і коригування вогню.

– Через те, що досить непогано розбираюся у картах, хлопці називали мене «навігатором». А, крім топографії, мені ще подобається праюцювати з СПГ – станковим протитанковим гранатометом, а також із АГС – автоматичним гранатометом станковим.

До 128-ї бригади і крім «Правого сектору», Незламна також служила у 54-му окремому розвідувальному батальйоні. Загалом пройшла шлях від простої бійчині до сержантки і командирки відділення. А ще стала однією з тих, на кого «полюють» російські гібридні сили. За точність коригування вогню і вміння «не здаватися, поки не влучу в ціль», та згідно з радійними перехопленнями, за Іру, живу чи мертву, сторона підконтрольних Росії бойовиків навіть обіцяла винагороду.

Тепер багатий воєнний досвід на зльоті ветеранок жінці, як і іншим її посестрам, ускладнює розмову про миротворення. Хоча, зрештою, за словами військової, значно простіше думати про мир у цивільному контексті – комунікаціях, особистих взаєминах, поступливості до довколишніх та до самої себе.

Сметанка

Стоїть біля входу у піцерію. Тримає у руках букет з яскравими квітами, спирається на паличку і помітно нервує. «Цікаво, що найперше сказати? Що вона подумає? Про що, зрештою, говорити під час усієї зустрічі?» – відбивається зрадницьки у голові.

45-річний ветеран 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» Дмитро Котов втратив обидві ноги 28 грудня 2016 року у Троїцькому Луганської області. Він підірвався на МОН-50 – протипіхотній осколковій міні спрямованої дії. В евакуації чоловіка брала участь військова медик, черкащанка Вікторія Ткач із позивним «Сметанка». Відтоді ці двоє не бачились і не контактували. А прямо зараз, через кілька років по тому, вони нарешті зустрінуться у мирному житті. Дмитро – після тривалої реабілітації і на двох металевих ногах. Вікторія – після чергової ротації на Донбас, куди періодично їздить і досі.

***

«Дай Боже», – вітається з посестрами дорогою на пляж у Коблевому, розстеляє кофтинку і вмощується зручніше на пісок. На початку бойових дій на Донбасі тепер 27-річна Сметанка не хотіла займатися порятунком людей. Каже: коли усвідомила, що на Україну напали, найперше планувала ліквідовувати ворогів. Мріяла бути снайперкою, або принаймні просто бійчинею з автоматом, та потреба у парамедиках взяла гору. Зрештою, численні курси надання домедичної допомоги, і як слухачка, і як тренерка, а потім і бойовий досвід, отриманий на передовій, загартували Віку й змусили переглянути деякі погляди на життя.

– Становлення мене як особистості, – розповідає, – проходило дуже тяжко. Малою я, до прикладу, соромилася говорити українською. І раніше була не толерантною, навіть расисткою. Тепер змінилася. Відчуваю, що, крім війни, на мене вплинули власна переоцінка цінностей та люди, зокрема Сергій Амброс. Він уже не у цьому світі, служив в «Азові» і загинув у боях за Широкине у лютому 2015-го.

Викладачка хімії, нанотехнологиня за освітою, Сметанка чи не на кожну життєву ситуацію має жарт. Дівчина обожнює тварин, подорожі, гірський туризм і, як сама каже, гарних людей.

Як і для більшості футбольних фанатів, ультрасів, боротьба Віки почалася ще з Революції гідності. Сметанка була активісткою Майдану у Черкасах та Києві, хоча про те, що «вільні люди мають зброю», з дитинства чула від батька.

– Ні, він не полював, – підкреслює. – Просто аналізував події та готував нас із сестрою до того, що може настати день, коли доведеться захищатися і по-справжньому відстоювати свої права. Як бачите, все так і сталося.

Після закінчення підприємницьких курсів для ветеранів та ветеранок у 2018-му Сметанка відкрила власний бізнес, нині сімейну компанію «Slice&dry’s», що займається виготовленням сушеників – борщових наборів, фруктів і м’яса. Каже: перші роки на передовій була вегетеріанкою, перебивалася в основному вермішеллю швидкого приготування, й від того почувалася недобре. Мама парамедика почала передавати дівчині сушені фрукти та овочі, і ця ідея, врешті-решт, стала основою власного міні-підприємства.

– Тішуся, – розповідає, усміхаючись, – що бізнес став сімейною справою. Мені самій завжди важко брати гроші за свою працю, особливо якщо замовлення роблять побратими, посестри, волонтери чи інші люди, дотичні до війни. Якось, не знаю. Соромно, певно. Та, коли усвідомлюєш, що все це належить не тобі одній, не ти одна стараєшся і не ти одна є відповідальною, стає значно простіше.

Злети ветеранок, у яких вже не вперше бере участь Віка, вона, серед іншого, розцінює як можливість бути своєю серед своїх. А от тренінги про миротворення дівчина сприймає радше як розмову про те, як кожна із членкинь ЖВК може вплинути на мир, принаймні на особистому рівні.

– Якщо брати глобально, – підсумовує вона, – то нам розповідають доволі захмарні речі. Думаю, більшість із посестр вважають, що вони нічого не змінюють. І десь у цьому є сіль: якщо йдеться про мир у всьому мирі, то так не буває. Наше життя побудоване на контрастах: якби не було чорного, важко було би помітити біле. Втім, миротворення, принесення чогось хорошого у світ завжди можна почати із себе і з власного побуту: застеленого ліжка, не викинутого на вулиці папірця, поваги до природи та інших, здавалося б, простих речей.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)