Загадкова битва на Синіх Водах: українські землі між Литвою й Ордою

660 років тому, восени 1362 року, відбулася битва на Синіх Водах між литовськими і золотоординськими військами. Військо великого князя литовського Ольгерда здобуло перемогу. Взагалі у другій половині ХІV століття відбувається зміна юрисдикції на українських землях – з-під влади Золотої Орди вони переходять під владу Великого князівства Литовського. Якщо золотоординська доба в українській історії тривала понад 100 років, то литовська – трохи більше за 200 років, до Люблінської унії 1569 року.

Про особливості Синьоводської битви та зміну юрисдикції з золотоординської на литовську «Історична свобода» говорила з істориком-медієвістом Владиславом Гулевичем.

– Питання, яке ставлю усім історикам-фахівцям із цього періоду: як так сталося, що загублена в лісах маленька Литва, яка мала проблеми з сусідами і постійні конфлікти з хрестоносцями, опановує величезні території у ХІV столітті?

– Це сталося завдяки комбінації різних факторів. Напевне, одними з найважливіших були завоювання монголо-татар, що призвело до ослаблення руських князівств. Крім того, розумна політика литовських князів, які поєднували силу і шлюбні комбінації. Завдяки цим двом факторам – шлюби і сила – вони змогли у досить короткий термін опанувати білоруські землі, а потім вже простягнули руки і до земель українських.

Литовська експансія в XIII-XV століттях

– Із півночі на південь йшла литовська експансія. А що ми знаємо про битву на Синіх Водах? Зараз це річка Синюха у Кіровоградській області.

– Моя відповідь, напевно, не сподобається дуже багатьом професійним історикам, як і аматорам.

– Ви – теж професійний історик.

Владислав Гулевич, історик-медієвіст

– На мою думку, це історіографічна фікція. Ніякої битви на Синіх Водах насправді не було. Це в нас така традиція вже років 150, копатися в цій темі, не розбираючись в деталях.

– ХІV століття – по ньому мало фактажу, мало історичних джерел. Дехто каже, що взагалі все, що було у ХІV столітті, придумане.

Дехто каже, що не було Куликовської битви (1380), що не було битви на Ворсклі (1399). Але ж відомо, що великий князь литовський Ольгерд ішов з півночі, а тут золотоординські хани, декілька їх було, причому в одного було християнське ім’я – Дмитро. То чому ж фікція? Чи всі інші битви – теж фікція?

Великий князь Литовський і Руський Ольгерд (1296-1377)

– Ні, звичайно. Битва на Ворсклі була. Це беззаперечний факт. Так само, як і була битва на Куликовому полі.

Справа в тому, що дослідження історії цього міфу є набагато цікавішим, ніж сама подія, починаючи хоча би з її датування. Тому що перше реальне джерело, де ми маємо згадку про цю битву, це «Повість про Поділля». Створена вона наприкінці 1420-х років. Найцікавіше, що там немає дати.

– Точно дати немає, але приблизно це жовтень-листопад, може, початок грудня 1362 року.

– Там взагалі дати немає. Вперше дату ми зустрічаємо, якщо не помиляюся, в польського хроніста Мартіна Кромера (1512-1589), в якого дата була 1329 рік.

– Понад 30 років раніше.

– Якщо врахувати, що Ольгерд почав правити в 1341 році, то це ніяк не вписується. Якщо припустити цілу низку різних дрібніших інтелектуалів польських і перейти до головного міфотворця цієї битви Мацея Стрийковського (1547-1593), то там найцікавіша ситуація.

Справа в тому, що в Стрийковського було два твори, з яких загалу більш відома «Хроніка литовська, польська, руська». Але до цього у нього була ще одна хроніка, де спочатку він поставив дату 1321 рік, а потім дає 1331 рік. Битва на цих Синіх Водах орієнтувалася на 1362 рік завдяки дуже пізньому Густинському літопису, який постав у ХVІІ столітті. І помітно, що укладач Густинського літопису користувався надзвичайно популярним на той час серед інтелектуалів Польщі, Литви, України, Білорусі твором Стрийковського. Як він поставив дату 1362 рік? Ніхто не знає.

А потім, притримуючись ідеї боротьби з бусурманами та звільнення від цих бусурманів «исконно русских земель», у ХІХ столітті вчені почали нагромаджувати факти, часто-густо притягуючи їх за вуха, щоб знайти підтвердження цієї битви. Перш за все вони знайшли, крім Густинського літопису, в Никонівському літописі ХVІ століття, згадку. Там було сказано, що Ольгерд «Синю Воду і Білобережжя повоював».

Більш критично налаштованих істориків не влаштовувало те, що це пізній літопис. І тому вони дуже зраділи, коли на початку ХХ століття знайшли і невдовзі опублікували Рогозький літопис початку ХV століття, в основі якого лежали тверські повідомлення. Там так само було сказано, що Ольгерд «повоював Білобережжя і Сині Води».

– З датою?

– 1362-й або 1363-й – хто як роки відраховував.

Справа в тому, що вчепившись в цю подію української історії, ніхто не схотів розібратися аж до ХХІ століття, про що саме йдеться у цьому Рогозькому літописі, оскільки він найбільш ранній. А відповідь нам дав на це, як не дивно, історик Володимир Барзаковський (1834-1914), який займався Тверським князівством. Так от, аналізуючи ці дані, він показав, де знаходиться місто Білобережжя, яке, до речі, згадане в такій пам’ятці, яка називається «Список міст руських дальніх і ближніх», і де знаходяться ті Сині Води. Чітко покласти на карту вдалося без проблем.

Виявляється, що це прикордонний трикутник між Великим князівством Московським, Тверським князівством і Новгородською республікою. Власне, там і була Синя річка і волость, яку «повоював Ольгерд», і місто Білобережжя якраз у межах цього трикутника.

– І там були татари?

– Ні. Там був Ольгерд зі своїм литовським військом. Це була дрібна прикордонна війна, яка точилася там десятиліттями: приходили московські війська – вибивали литовців, приходили литовці – вибивали московських.

– Там ще й тверечі були.

– Звичайно. Тоді Тверське князівство було споріднене з литовським правлячим домом.

Як я сказав, до ХХІ століття тривала колотнеча з, так би мовити, пошуком. Хоча достатньо було подивитися більш прискіпливо на історіографію ХІХ століття. Вже в наш час, заново проаналізувавши всі ці відомості, нещодавно Микола Жарких, історик-люьитель-аматор, тим не менше він добре проаналізував і показав, що всі дані Рогозького літопису стосуються того трикутника, про який я казав.

– Є й інша точка зору. У знаного сучасного історика Бориса Черкаса є книжка «Синьоводська битва 1362 року», де він її розглядає з різних боків, дає аналіз тогочасної ситуації. У нього, все ж таки, більш традиційний погляд на цю подію, а у вас натомість такий нетрадиційний погляд.

Все-таки, в другій половині ХІV століття на українських землях відбувається зміна юрисдикції: Золота Орда йде, приходить Литва. Цього ви не будете заперечувати?

– Ні. Це абсолютно безглуздо заперечувати. Проте тут треба внести корективи, наскільки Орда пішла.

– А наскільки?

– Якби ми мали джерела, за якими це можна було би з’ясувати, то могли би відповісти точно. А так можемо тільки здогадуватися. І навіть не за археологічними джерелами, а на основі того, наскільки у кожного історика багата фантазія.

– Ми точно знаємо, що Подільське князівство постає у другій половині ХІV століття. Причому там саме литовська династія. Є ж джерела, які підтверджують литовську присутність.

– Так. Литовська експансія на території України була досить непомітною, як слушно відзначив свого часу Михайло Грушевський. Першим литовським надбанням була Волинь завдяки не зовсім зрозумілій шлюбній комбінації з донькою останнього волинського князя. Джерел практично немає. Завдяки різним фантазіям нагромадили неймовірно величезну кількість припущень, як це відбулося. Але можемо констатувати, що десь в середині 1341 року литовський князь Любарт Гедимінович вже правив на Волині.

На мій погляд, це відбулося тому, що його кандидатуру схвалив хан Золотої Орди. Інакше він не міг би сісти на правління. Тому що ці землі були підпорядковані Орді, платили данину. А Орда жорстко контролювала такі речі. Більше того, Любарт зумів об’єднати під своєю владою не лише Волинь, а й Галичину. Хоча в Галичині його влада була більше номінальна, аніж реальна.

З Київщиною і Чернігівщиною відбулося ще цікавіше. Наприкінці 1350-х років у Брянську, який був тоді центром Чернігівського князівства, відбулися внутрішні заворушення, в результаті яких пролитовська партія привела до влади представника литовського правлячого дому. А в Києві на початку 1360-х років керував, виконуючи душпастирські обов’язки, литовський митрополит Роман. Вочевидь, він не міг би керувати в Києві, якби Литва не мала політичного контролю на ці території. Яким чином це відбулося? Нам невідомо – джерела мовчать про це.

– Гарно сказано: непомітна литовська експансія. Але великий князь Ольгерд все ж таки просувається далі на південь. Поділля постає як князівство.

– Якщо брати Поділля, то саме тут мусимо наших литовських друзів засмутити, тому що там Ольгердової заслуги не було ніякої. Це була заслуга синів його рідного брата Коріята. Джерела теж досить лаконічно про них говорять: вони перейшли на службу до польського короля Казимира ІІІ. Після смерті Казимира ІІІ польським і одночасно угорським королем став Людовік І Великий. Вони присягнули на вірність цьому Людовіку. І в подальшому вони тяжіли більше до Угорщини.

– Поділля не так аж близько до Угорщини. Між ними Галичина.

– Там зв'язок більше був через Молдавське князівство. Якщо взяти такий простий і наочний доказ, як монети, то тогочасні монети угорські, молдавські і подільські монети Коріятовичів, то вони настільки подібні, що деякі дослідники припускають, що штемпеля, якими били ці монети, були відправлені з Угорського королівства і в Молдову, і на Поділля.

Подільська монета кінця XIV століття

– Чим литовська влада відрізнялася від татарської, скажімо, для мешканця Києва?

– Дуже гарне питання. На жаль, це біль історика – відсутність даних. Тут можна навести узвичаєний підхід у Литві, що «ми старину не ламаємо, а новини не вводимо». Наскільки це було стосовно наших земель, сказати складно.

Достеменно невідомо, коли з’являються Коріятовичі на землях Поділля. На початку 1370-х років маємо акт локації Кам’янця-Подільського, де є згадка про замок. А замок не будується за один місяць і навіть за один рік. Відповідно, вони сиділи в Кам’янці вже наприкінці 1360-х років. Чому так можна думати? Тому що за татар заборонялося будувати оборонні споруди. А замок – це вже ознака нової князівської влади. Їхня влада відзначалася тим, що вони передовсім почали стрімко забудовувати населені пункти, перш за все стратегічного значення, замками. І опанували територію від сучасної Тернопільської області до міста Черкаси. Це перша така ознака, відміна від попередньої ситуації.

Подільське князівство наприкінці XIV століття

А наскільки змінилася ситуація з податками? На жаль, ми не знаємо. Наскільки змінилася ситуація з експлуатацією, так би мовити, місцевого населення? Можемо лише здогадуватися. Оскільки будівельні роботи потребують великої кількості робочої сили, то певний примус мав бути.

Можемо констатувати те, що за стабільної влади татар населення українських земель, та й усіх інших, стрімко збільшувалося. Тому що влада була досить жорстка, покарання були досить жорсткими. Центральна золотоординська влада проводила жорстку політику на встановлення безпеки в своїх землях, передовсім торговельної безпеки. Трансконтинентальна торгівля процвітала, Орда багатіла. Відповідним чином збільшувалося населення.

Внаслідок першої хвилі чуми в 1346-1348 роках Золота Орда досить сильно постраждала. А в 1359 році почалася Зам’ятня – період внутрішньої нестабільності та боротьби за владу в Золотій Орді. За 20 років змінилося 25 ханів. Влада Орди в прямому сенсі посипалася від Дунаю і аж до сучасних російських Тули і Москви. В цей момент виникає Молдавське князівство, яке скористалося моментом. В цей час Коріятовичі стрімко розширюють своє Подільське князівство. Москва скористалася моментом і поділила з Рязанським князівством захоплені татарські міста.

Настільки сильним був удар цих двох факторів – чуми і Зам’ятні, що татарська адміністрація припинила свою організовану діяльність на величезному просторі – від Дунаю до Тули, умовно кажучи. Але прийшов хан Тохтамиш і значною мірою повернув все це на свої місця.

– Але невдовзі Тохтамиш зазнав нищівної поразки від Тамерлана.

– Так. І це був передостанній цвях у домовину величезної і дуже добре організованої держави, яку у нас звикли називати Золота Орда. Хоча насправді правильна назва Улус Джучі.

– Багато держав зараз називають не так, як вони називалися колись.

– Так.

– Як ви оцінили би татарську добу в українській історії?

– Часи хана Узбека, який правив у 1312-1341 роках, відзначалися особливою стабільністю. Це був тихий і спокійний період інтенсивного розвитку. Україна була включена у трансконтинентальну торгівлю. З’явилася велика кількість малесеньких містечок, де жило 200-300 людей.

– Може, це великі села?

– На сьогодні це дуже дрібні села, а на той час це вже містечка.

– Ми якось говорили про те, що ранній розвиток Львова був пов'язаний значною мірою з тим, що через місто йшла торгівля Золотої Ордою з Європою. Одна торговельна гілка йшла через генуезькі володіння в Криму, а інша – через Львів.

– Львів отримав чималі вигоди від цієї торгівлі. Між Краковом і Львовом десятиліттями точилася боротьба, щоб східні товари контролювати. Львів здебільшого вигравав.

– А литовська доба чим характерна?

– Певною мірою ми долучилися до балто-європейських цінностей. Наприклад, право литовське: Перший, Другий і Третій литовські статути. Їхні окремі норми діяли, наприклад, в Чернігівській губернії до 1917 року.