Відтоді пройшло десять років, п’ять із яких Київ намагався знайти якусь «золоту середину» між нейтральністю та блоковістю – аж до 2002 року, коли офіційний Київ уперше за всю історію стосунків із НАТО таки зважився оголосити про те, що Україна планує стати повноправним членом альянсу.
Проте і наступні п’ять років – від яскраво-пронатівського 2002-го і до сьогодні – офіційний Київ ніколи не демонстрував справді помітної всім іншим державам однозначності і послідовності в підходах та бажанні стати під парасольку безпеки НАТО.
Послідовність була помітна хіба що в тому, що після одного кроку вперед згодом робилося два кроки назад. Бо всі рішення, звісно, ухвалюються людьми. З усіма їхніми слабкостями.
І тут кожний рік – надзвичайно показовий. Бо якщо хочеш роздивитись майбутнє, озирнись у минуле.
Рік 2002. До НАТО під дзвін «Кольчуги»
Рік 2003. Від Іраку до Тузли
Рік 2004. «Помаранчевий»
Рік 2005. «Інтенсифікований»
Рік 2006. «Постой, паровоз!»
Рік 2007. «Contra spem spero»
Проте і наступні п’ять років – від яскраво-пронатівського 2002-го і до сьогодні – офіційний Київ ніколи не демонстрував справді помітної всім іншим державам однозначності і послідовності в підходах та бажанні стати під парасольку безпеки НАТО.
Послідовність була помітна хіба що в тому, що після одного кроку вперед згодом робилося два кроки назад. Бо всі рішення, звісно, ухвалюються людьми. З усіма їхніми слабкостями.
І тут кожний рік – надзвичайно показовий. Бо якщо хочеш роздивитись майбутнє, озирнись у минуле.
Рік 2002. До НАТО під дзвін «Кольчуги»
Рік 2003. Від Іраку до Тузли
Рік 2004. «Помаранчевий»
Рік 2005. «Інтенсифікований»
Рік 2006. «Постой, паровоз!»
Рік 2007. «Contra spem spero»