Були роки, коли ми вважали, що День ув’язненого письменника – це не про нашу країну, не про світ, який ми будуємо. У Радянському Союзі письменник у в’язниці – це не виняток, а норма. Більшовики розпочали своє правління з розстрілу російського поета Миколи Гумільова та завершили знищенням українського поета Василя Стуса. Але в тій країні, яку зараз будують українці, не було місця письменникам у в’язницях. Так, це була досі недосконала пострадянська країна. Країна, в якій тишком-нишком вбивали журналістів і назавжди ховали кінці у воду. Проте уявити відкрите – за допомогою суду – переслідування письменника чи журналіста за його професійну діяльність було чимось диким. У нас так не могло бути.
Усе змінилося, коли на українську землю прийшла Росія. Росія, яка вбиває і переслідує своїх діячів культури. І тепер взялася за наших. Схоже, інакше вона не вміє.
Нагадаю про кримчан, які опинилися в катівнях. Про нашого колегу, фрілансера проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії Владислава Єсипенка, який постраждав лише за те, що виконував свій професійний обов’язок. Про Владислава тепер знають багато письменників, журналістів, правозахисників у всьому світі – для них він став прикладом відповідального та чесного ставлення до своєї професії. Для них – але не для російських суддів, не для російської держави. Не для агресора.
І в ці темні дні війни ми не забуваємо про людей, які виявилися заручниками російського режиму ще до того, як Володимир Путін перейшов до другої фази окупації України.
Після 2014 року, після першої фази, я неодноразово говорив, що Крим – це випробувальний полігон для росіян. Що кримські репресивні практики, кримське «правосуддя» переноситиметься в саму Росію і зрушуватиметься, відповідно до меж російської окупації. На жаль, я не помилився. В окупованому Ізюмі окупанти прийшли до письменника Володимира Вакуленка. Його просто відвезли у невідомому напрямку – без суду та слідства. Досі ми нічого не знаємо про його долю.
«1937 року репресували та розстріляли мого діда. Склалося враження, що ті чекісти мають онуків і правнуків, які діють так само», – говорив Владислав Єсипенко у своєму останньому слові на «судовому процесі» в окупованому Сімферополі. «Я вірю в перемогу, Україна переможе!» – писав незадовго до викрадення у своєму щоденнику Володимир Вакуленко. Вірність своїм переконанням, точне відчуття реальності – це саме те, що й відрізняє справжнього журналіста і письменника.
Просто для Кремля такий письменник – письменник, з яким треба розправитися.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
