 |
Рідна мова стала предметом гордощів європейців, а любов до неї була одним із виявів патріотизму, так що, наприклад, засновник національного руху басків Сабіно Арана писав: «Якщо ви не любите мови своєї вітчизни, ви не можете любити і своєї вітчизни».
Мова свободи
Під впливом Великої французької революції, а пізніше і «Весни народів», європеєць став вважати рідну мову мовою свободи, а свій народ уявляти як єдину спільноту, що говорить однією мовою. Спроби розвивати цю мову на основі середньовічної літератури і мови церкви, приміром, болгарську та сербську – на базі церковнослов’янської, – виявилися невдалими, як і намагання створити нову мову, як-от моравську або іллірійську. Відтак, мови більшості європейських націй: латишів, болгар, словенців, басків та багатьох інших, розвивалися як синтез кількох народних діалектів.
Мова стала головною ознакою нації та основою національної ідентичності людини, і про це фінський поет Йоганн-Вільгельм Снельман сказав: «Без фінської мови ми – не фіни».
На початку минулого століття користування рідною мовою в усіх сферах суспільного життя стало нормою, до якої, попри заборони, прагнули і так звані «недержавні народи» Європи, у тому числі українці. Тоді серед європейців поширився погляд на рідну мову як на духовну підставу існування нації. Ось як про це писав білоруський поет Францішек Богушевич: «Багато було народів таких, що втратили найперше мову свою, так як той чоловік перед смертю, якому мову відбере, а потім і зовсім вимерли. Не полишайте ж мови нашої білоруської, щоб не вмерли!»