Ведучий: Кирило БулкінРозшифровка ефіру з’явиться протягом години. Поки що доступним є лише аудіозапис програми.
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозаписі)
Кирило Булкін: Багато оглядачів встигли зазначити певну неузгодженість зовнішньополітичних кроків, коли Президент щось своє робить, прем’єр-міністр щось своє, що це шкодить Україні.
Пане Тарасюк, Ви згодні з такою оцінкою?
Борис Тарасюк: В принципі в ідеалі має бути співпадіння позицій з питань перш за все зовнішньої політики з боку представників виконавчої влади. Тим більше, що виконавча влада представлена тими ж самими політичними силами. Коаліція демократичних сил створила уряд на чолі з Юлією Тимошенко, і Президент Віктор Ющенко якраз був і є висуванцем оцих самих політичних сил.
Той факт, що інколи відбуваються часом гострі обміни публічні між Президентом і прем’єр-міністром, на мою думку, не повинні бути практикою, а швидше виключенням. Вони мають достатньо можливостей для того, щоби вирішувати будь-які питання без втягування в цей процес суспільства. З чим пов’язана така практика все-таки?
Що Ви маєте на увазі?
Те, що, скажімо, прем’єрка спочатку літає в Москву під застереження Секретаріату Президента щодо неприпустимості самодіяльності, потім той же Секретаріат Президента критикує антиінфляційні заходи уряду, а перший віце-прем’єр відповідає, мовляв, краще своїми справами займайтеся.
Тобто, те, про що Ви кажете, така публічна існує якась перепалка чи, можливо, поділ територій впливу між гілками влади президентської і урядової.
Тут чогось бракує в Конституції, оцього розподілу чіткого, чи в політичній культурі, чи в чому, пане Тарасюк?
По-перше, співпало в часі. Лише співпадіння в часі того, що і прем’єр, і Президент в один і той же час опинилися в Москві, тому що візит прем’єра готувався давно, дата була зафіксована, вона була відома, а візит Президента був неочікуваним, оскільки ініціатива виникла недавно, пов’язана вона була з так званим неформальним самітом, який фактично став питанням проводів президента Росії Володимира Путіна з своєї посади. Тому не слід шукати якихось підводних течій співпадінь цих візитів.
В той же час я хотів би звернути увагу на одне з висловлювань Ваших відносно того, чи це є брак політичної культури. Так, я стверджую, що існує в українському політикумі така проблема, як брак політичної культури. І хочу сказати, що Секретаріат Президента не має таких повноважень і не має такої легітимності, як, скажемо, прем’єр-міністр і уряд сформований коаліційною більшістю.
Що таке секретаріат? Як може секретаріат дозволяти собі публічну критику прем’єр-міністра? Він що, наділений такими повноваженнями чи що? Чи, може, він вже підмінює собою самого Президента, у якого вони працюють, і роботу якого вони мають обслуговувати?
Я вважаю, що це неетично з точки зору етики поведінки представників тих же самих політичних сил. Треба припинитися отакі обструкціоністські дії з боку Секретаріату Президента. Вони ні до чого доброго не приведуть.
Секретаріат повинен знати своє місце. Секретаріат Президента не обраний народом на відміну від народних депутатів, які сформували коаліційну більшість і уряд сформували. Так вони це зробили на підставі волевиявлення українського народу. Чого не можна сказати про Секретаріат Президента.
Якщо ми згадали про цей неформальний саміт країн СНД, то я хочу запитати Вас про Ваше бачення все-таки перспективи для України цієї структури?
Дуже багато говорили про те, що перспектив, начебто, там немає, попри все якось вона існує, український Президент бере участь у цих заходах.
Це суто формальна річ чи все-таки є там на що спертися?
Вже давно стало доконаним фактом, і визнано главами державами-учасницями СНД, що СНД в тому вигляді, в якому він існує, не має жодної перспективи.
Як людина, яка, так би мовити, була учасником і виробленням позицій щодо СНД, участі України в СНД, то я хочу сказати, що це мертвонароджена структура, вона нічого не додає.
Єдиний позитив в тому полягає, що вона дає можливість лідерам країн-учасниць СНД час від часу зустрічатися так само, як і прем’єрам, обговорювати питання двосторонні головним чином. В цьому її цінність, що це є нагода зустрітися в двосторонньому форматі і обговорити питання, що більш за все цікавлять чи то президентів, чи то прем’єр-міністрів, чи то міністрів закордонних справ.
Отже, СНД в такому вигляді, в якому вона існує, себе вичерпала і немає перспективи.
І ще на одній міжнародній темі, на якій не можна не зупинитися. Це балканський напрямок. Зрозуміло, що зараз в центрі уваги проголошення незалежності Косово.
І знову тут останнім часом чимало звучить дорікань з боку експертів чи журналістів в бік українських політиків, що, мовляв, за всі роки існування цієї проблеми, а вона, зрозуміло, вже тривалий час існує на порядку денному, Україна так і не виробила чіткої позиції.
І в принципі ці заяви від МЗС останнім часом, вже після проголошення незалежності, також вони не є поки що чіткими так само, як і від Президента.
Ви можете прийняти таку критику, адже Ви теж були міністром закордонних справ?
Борис ТарасюкБільше того, односторонні дії Косово йдуть в розріз з положеннями резолюції Ради Безпеки ООН по Косово 1244 від 1999 року.
Позиція України завжди полягала в тому, щоби дотримуватися рішень Ради Безпеки ООН. Отже, позиція України завжди була чіткою.
Особисто я в бутність міністром закордонних справ взимку 2006 року здійснив поїздку в Косово для того, щоб особисто на місці з’ясувати ситуацію.
Я зустрічався з представниками і албанської більшості, і з представниками сербської меншості, зустрічався з представниками місії ООН, командуванням військ в Косово, об’єднаних під егідою НАТО, в тому числі і українських, тому мені ситуація добре знайома. Я неодноразово спілкувався на цю тему і з спеціальним представником ООН по Косово, колишнім президентом Фінляндії. Я думаю, що в даному разі необхідно продовжити процес пошуку врегулювання навколо Косово.
Я хотів би запитати про історичний аспект. Він може бути певним чинником для вирішення цієї проблеми?
Якщо б, наприклад, було встановлено те, хто жив на цій землі, чи іллірійці були предками сучасних косоварів, чи навпаки, що раніше були серби... Це може бути якоюсь підставою для того, щоб вирішувати ці питання, а чи тільки вже післявоєнні якісь ухвалення?
Я думаю, що відповідальність за те, що сталося в Косово, за антагонізм, який перейшов у військові зіткнення між албанцями і сербами в Косово, врешті-решт втручання збройних сил з Белграда, а врешті і втручання НАТО – все це мало своїм першоджерелом безвідповідальну, авантюристичну політику тодішнього президента Сербії Мілошевича, який фактично позбавив край автономії, яку він мав ще в соціалістичні часи, в часи існування соціалістичної Югославії.
Крім того, хочу сказати, що Косово для сербів має, якщо хочете, таке ж саме значення, як Київ для українців, як Київ для Київської Русі. Це історичні витоки сербської нації.
Я хочу сказати, що, по-перше, вина, кровопролиття того, що сталося з краєм, лежить на колишньому диктаторові Мілошевичу. Крім того, Косово – це край, який дорогий для кожного серба.
Крім того, хочу сказати, що свого часу більшість в Косово становили серби, але з часом ситуація змінилася через значно вищий рівень народжуваності албанців внаслідок Другої Світової війни. Зараз (я нещодавно зустрічався з послом Сербії) кількість біженців з Косово з сербів сягає близько 250 тисяч з 1999 року і ще залишилося близько 100 тисяч сербів в Косово. Це є серйозна проблема.
Багато з сербів, що залишили Косово внаслідок вбивств, вони фактично не можуть повернутися до своїх осель. І це є серйозна проблема.
Сказавши все це, я далекий від того, щоб сказати, що в Косово немає перспективи незалежності. На мою думку, цей процес має продовжуватися, він має відбуватися в рамках ООН.
І ще одна тема, яка, власне, стосується і зовнішньої, і внутрішньої політики, яку не можна оминути. Це тема НАТО.
Як Ви оцінюєте перспективи приєднання України до ПДЧ на Бухарестському саміті?
Я сказав би так: 50 на 50.
Які тут чинники працюють на ті 50%, які на ті 50%?
Працює обережність з боку альянсу, яка полягає в тому, що, незважаючи на те, що вперше в історії взаємин Україна-НАТО було підписано лист як представниками вищої виконавчої влади, так і законодавчої влади. Такого не було в історії.
В той же час ми є свідками широкомасштабної провокаційної, спекулятивної кампанії, яку розгорнули Партія регіонів і комуністи, яка співпадає в часі з різкими заявами з боку Москви. Я стверджую, що в даному разі запрацювала потужна п’ята колона, яка отримала відповідну вказівку того, як діяти.
Чому я так говорю? Тому, що та ж сама Партія регіонів на відміну від комуністів послідовно підтримувала курс на членство в НАТО, починаючи з 2002 року голосуванням у ВР, в 2003 році 19 червня, коли було прийнято закон «Про основи національної безпеки», який передбачає безумовний вступ до НАТО, за який Партія регіонів голосувала.
Нагадаю, в 2004 році була урядом Януковича запропонована і затверджена указом тодішнього президента Кучми стратегія економічного і соціального розвитку, яка передбачала в 2008 році вже вступ до НАТО. І це під загальним керівництвом прем’єра Януковича!
То, скажіть, будь ласка, чи можна довіряти такій політичній силі? Вона фактично дурить своїх виборців, українське суспільство і міжнародну спільноту...
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозаписі)
