 |
Мені здається, слід розрізняти – російське, українське, великоросійське; росіянин і великорос – різне, і всі це відчувають і знають.
Зволікання з територіальним відновленням Росії все посилює тут відокремлення України від Росії більш рішуче: створюється звичка, створюється нове тіло.
Серед українських діячів дуже небагато – особливо серед різких націоналістів – людей позитивної культурної цінності.
У багатьох зовсім неправильне ставлення – зневажливе – до національного елементу. Навіть дивно, до якої міри у свідомості дуже широких прошарків виступає на перший план не національна, а соціальна сторона.
Володимир Вернадський, щоденники, 1918-19 роки
 |
| Володимир Вернадський |
Завершивши навчання в університеті, Вернадський пройшов стажування в університетах Німеччини, Італії та Франції. Після повернення з-за кордону він оселився у Москві і упродовж двадцяти одного року викладав там в університеті. Сорока п’яти років Володимир Вернадський був обраний академіком Російської імператорської академії наук.
Після Лютневої революції 1917 року Вернадський був призначений това-ришем (тобто, заступником) міністра народної освіти у російському Тимчасовому уряді. Він не сприйняв більшовицький переворот і невдовзі виїхав з Петрограда до Полтави. На початку травня 1918 року Володимир Вернадський переїхав до Києва, а у червні він очолив тут Комісію з ви-роблення законопроекту про за¬снування Української Академії Наук.
Адаптація в незалежній Україні
Отже, Україна, початок літа 1918 року. Володимир Вернадський, зрілий учений зі світовим, без перебільшення, іменем, намагається акліматизуватися – професійно, культурно, політично – в Українській державі. Акліматизація ця відбувається важко, попри українське походження самого Вернадського і попри його очевидний сентимент стосовно української мови й культури. Він писав у щоденнику про велике значення відродження української мови. Але, що є прикметним, писав російською мовою, бо вільно українською не володів – ані усною, ані письмовою.
Ба, вишукана письмова літературна українська мова нерідко викликала у нього роздратування – він звав її «язичієм». Можливо, тому, що не бажав, щоб ця мова і література відокремлювала українців від росіян, бо був Володимир Вернадський переконаним російським кадетом і виступав за збереження унітарного характеру Російської держави.
Себе він вважав одночасно українцем і росіянином, але не великоросом. Що ж, на ті часи таких серед імперської інтелігенції було чимало. Вони вельми критично, якщо не відверто негативно сприймали намагання патріотичної української громади якнайшвидше збудувати незалежну державу з усіма її атрибутами. Для них – в тому числі і для Володимира Вернадського – така держава виглядала катастрофою значнішою за більшовицьку революцію. А ті з тодішніх українських діячів, що виступали за повну політичну й культурну самостійність, викликали у Вернадського ледь не огиду.
А водночас Вернадський пройнятий глибиною національного почуття, йому незрозумілі не тільки російські колеги, котрі не зважають на існування українства з його потребами, а й щиро українські соціалісти, котрі ставлять соціальне попереду національного.
Проект Української Академії
І от із такими настроями, таким суперечливим, якщо не сказати більше, світоглядом, Володимир Вернадський опиняється в центрі подій, пов‘язаних із створенням Української академії наук. Слід сказати, що проект створення регіональної академії на українських теренах Вернадський мав ще в 1916 році – як великого регіонального наукового центру, - так само, як і проекти Сибірської чи Кавказької академії, щоб були б філіями Російської. Власне, з цим проектом Вернадський і став до справи, одразу виявившись антагоністом Михайла Грушевського. Останній пропонував, щоб основою Академії стало Українське наукове товариство, переважно гуманітарне, і щоб більшість академіків складали національно орієнтовані гуманітарії. Натомість проект Вернадського передбачав, щоб більшість інституцій Академії становили природничі установи, а основу науковців – природничники.
Справа в тому, що більшість знаних вчених-природничників на теренах України була тоді або національно індиферентною, або орієнтувалася на Петроград та Москву. Для Вернадського, про що він неодноразово писав у щоденнику, головним було, щоб не втратився зв‘язок української науки з російською. Втрату такого тісного зв‘язку, власне, інтегрованості українців-науковців до кола російських дослідників він вважав катастрофою для обох сторін. Швидку ж розбудову власне української науки та освіти Вернадський вважав «виявом шовінізму» і писав щодо дій своїх колег-українців:
«На диво мало навколо віри в силу духовного відродження України, і всюди прагнення проводити силою те, що може проводитись тільки життям».
Якщо зважати, що записані ці слова у щоденнику Вернадського 1918 року, під час бурхливих подій, то виникає щирий подив: невже вчений не бачив, як силою проводили свої настанови і білі, і червоні, - і що силі можна було за тих обставин протиставити тільки силу? Утім, ми зустрічаємо – наступного, 1919 року, - інший запис, де йдеться про крах ілюзій щодо великої, але демократичної Росії, в якій мирно співіснуватимуть великороси й українці:
«Невже не вдасться привести до вільної Росії? Невже Росія може існувати у своїх межах, лише стримувана силою?»
 |
| Президія Української Академії Наук |
А на додачу науковці завжди пам‘ятали свій родовід – хоча комуністична влада спробувала було вкоротити його на рік, приписавши заслугу створення академії собі. Отож якими б мотивами не керувався Володимир Вернадський під час організації Української академії наук, ним був створений напрочуд живучий організм, який вижив не лише за сталінських репресій і нацистської окупації, а й у роки недавніх «радикальних ринкових реформ».
Вчення про біосферу й ноосферу
Після захоплення Києва більшовиками у грудні 1919 року Володимир Вернадський виїхав до Ростова-на-Дону, по¬тім до Новоросійська, а звідти па¬роплавом «Ксенія» – до Криму. Там у жовтні 1920 року він був обраний рек¬тором Тав¬рійського університету, а вже через півроку біль¬шо-вики вислали Вер¬надського з Криму, і він повернувся до Петрограда.
У травні 1921 року Вернадський у своїй лекції, прочитаній у Петроград¬сь-кому будинку літераторів, уперше пуб¬лічно виклав ідеї космічності живої ре¬човини, які згодом стали основою його вчення про біосферу. 1922 року Вернадський виїхав до Парижа і там упродовж чотирьох років читав у Сорбонні лекції з геохімії. Серед його слухачів були математик Еду¬ард Леруа та богослов Тейяр де Шарден, які згодом на основі теорії біосфери розробили свою концепцію ноосфери. У Сорбонні Вернадському запро-пону¬вали посаду штатного професора за умови прийняття ним громадянства Франції, однак науковець відмовився.
Після повернення до Ленінграда Вернадський опублікував свою головну працю під назвою «Біосфера». Серед іншого, він очолював Радієвий інститут, Метеоритну комісію, Комісію з вивчення важкої води та Групу з дослідження уранових руд. Володимир Вернадський помер 6 січня 1945 року у Мос¬кві. Він написав загалом близько чотирьохсот праць; остання з них на¬зива¬лася «Кілька слів про ноосферу».
Після 1919 року Володимир Вернадський відверто дистанціюється від життя Української академії наук, які б назви вона не прибирала. Ймовірно, вона йому нагадувала про крах його ж власних ілюзій щодо вільної Росії, в якій будуть мирно й дружно жити різні народи. Чи, можливо, він керувався от цією настановою, яку занотував у щоденнику в добу політичних пристрастей:
«Сьогодні краще серед зоологічних українських і великоросійських інстинктів піти у щось таке вічне»?
От тільки не помітив великий науковець академік Вернадський, що він у ті роки поставив на одну дошку колонізатора й пригнобленого, ґвалтівника й жертву насильства, носія імперських настанов і борця за свободу нації. Цього не помітили й десятки тисяч інших російських інтелігентів різного етнічного, в тому числі й українського, походження. Отож імперія відновилася, тільки під іншими, червоними прапорами і знищила в ім‘я свого ствердження десятки мільйонів людей. Але це вже інша історія, аніж про Українську академію наук 1918 року і сьогоднішню Національну академію наук України.
