90 років тому: бойові дії на українських землях
18 лютого 1918 року для на¬дання допо¬мо¬ги у звільненні України від армії росій¬ських більшовиків на українську територію ввійшли 3 авст¬рій¬сь¬ких та 6 ні¬мецьких армійських корпусів. За під¬тримки союзників укра¬їн¬сь¬ке військо 19 лютого зайняло Рівне, 24-го – Житомир, 27-го – Бердичів і ви¬ру¬шило на Київ. З Коростеня на столицю наступали Курінь Сі¬чових Стрільців на чолі з полковником Єв¬ге¬ном Коновальцем та Гайдамацький Кіш Сло¬бід¬ської України під ко¬ман¬дуван¬ням Симона Петлюри, а з Бердичева – Ок¬ре¬мий Запо¬різький загін на чолі з генералом Кос¬тян¬тином Прісовським.
Більшовики запровадили у місті військовий стан, оголосили запис добро-вольців до так званої «нової соціалістичної армії» та розпорядилися про ви-лучення у населення зброї і золота. Проте кияни здавали тільки ґвинтівки без затворів та кулемети без замків. 25 лютого за браком коштів більшовики при¬пинили виплату жалування своїм бійцям, а до нових загонів їм удалося мобі¬лізу¬ва¬ти лише місцевих комуністів.
28 лютого Київ залишили штаб більшовицької армії та український радян-ський уряд. У ніч на 1 березня західні околиці столиці без бою зайняли січові стрільці, гайда¬ма¬ки та запорожці. 1 березня о 14-й годині останні червоні під¬роз¬ді¬ли від¬сту¬пили з Ки¬є¬ва до Дарниці на лівому березі Дніпра. А наступного дня до міста ввійшла німецька кіннота, артилерія та піхота.
Це лише один епізод тієї війни, пов‘язаний із поверненням Києва, зданого військами Центральної Ради менш, ніж за місяць перед тим. Можна було б, звичайно, детальніше спинитися на деяких цікавих моментах цих бойових дій (скажімо, на десятиденній битві за Бердичів, як на ті часи, вельми напруженому бойовиську, де з кожного боку брало участь приблизно по півтори тисячі багнетів, - цифра велика, бо всіх регулярних більшовицьких сил на території України було тоді десь 20 тисяч багнетів та шабель), - але наша мета сьогодні інша. Йдеться про з‘ясування, чим була ця війна, про яку досі в деяких підручниках пишуть як про війну громадянську, а в деяких – як про війну визвольну з боку українців й агресивну з боку росіян.
Характеристика війни: визначальні риси
Перше. Українська держава тоді ще не була вповні укшталтована, власне, як і російська більшовицька держава. УНР була проголошена цілком легітимно, але ще не стала суб‘єктом міжнародного права, не було визнання з боку інших держав, не була проголошена повна незалежність. Усе це сталося тільки через місяць після початку агресивних дій більшовиків.
Друге. Варто звернути на дуже специфічний характер бойових дій на першому етапі війни, коли наступали більшовики: кілька десятків тисяч присланих з Росії загонів (з яких тільки тисяч 10 були реально боєздатними) з‘єдналися з кількома тисячами місцевих червоногвардійців і кількома тисячами збільшовизованих солдатів та матросів (плюс ще кілька десятків тисяч майже неорганізованих, але озброєних прихильників ідей анархізму й більшовизму) – і все це становило збройну силу червоних. Отже, загалом до 100 тисяч прихильників більшовиків, лівих есерів та анархістів. Мізерія, як на країну з населенням понад 30 мільйонів люду. У самому Києві було понад 500 тисяч населення, з яких 100 тисяч становили сильні чоловіки, що добре вміли стріляти (навчила Перша світова війна) і мали вдосталь зброї (в арсеналах, а то й у себе вдома). До того ж і Центральна Рада номінально мала значно більші збройні сили, ніж більшовики. Але ці збройні сили у своїй більшості не хотіли воювати. Частково тому, що вважали росіян "братами", частково тому, що були розкладені демагогічною більшовицькою пропагандою, частково тому, що були ображені ставленням до себе з боку Центральної Ради.
Третє. Більшість населення українських губерній під час наступу більшовиків поставилася до цих подій індиферентно, нейтрально, не стаючи на той чи інший бік. Ситуація змінилася дуже швидко – вистачило місяця-двох більшовицького панування, щоб симпатія до української влади та українських військ відчутно зросла.
Таким чином, попри участь певної (незначної) частини українців у бойових діях на боці більшовиків, попри інтернаціоналістські гасла останніх, попри риторику про "право націй на самовизначення" Леніна, Сталіна і Троцького, реально має йтися про колоніальну експедицію "червоної Росії" проти норовливої колонії, яка раптом захотіла жити власним життям і відмовилася "!за так" давати зерно, вугілля, цукор, масло та ліс для потреб метрополії. Витоки цього походу датуються початком грудня 1917 року; похід продовжується наприкінці грудня 1917 року, коли без номінального оголошення війни, поки йшли переговори, більшовицькі частини захопили Павлоград, Лозову та Чугуїв, на початку січня 1918 року – Катеринослав, Харків та Олександрівськ; розпал походу (і більшовицького терору) припадає на січень-лютий 1918 року. Потім починається втеча більшовиків з України.
Колоніальні каральні експедиції війни зазвичай повсюдно мали дві реальних мети: перше – поставити на місце бунтівну колонію і друге – вповні скористатися багатствами тієї колонії. Ну, а третя, позірна мета – це "місія білої людини", чи, по-більшовицьки, "звільнення" (у лапках) народу цієї бунтівної колонії від його "буржуїв", тобто від національної еліти (бо хто був буржуями в більшовицькій термінології? – передусім інтелігенція!), щоб цей народ жив під червоним прапором і за дороговказами, які встановлять російські (саме російські!) більшовики.
При цьому слід мати на увазі, що народ колонії нерідко далеко не одразу наважується на масову боротьбу, тим більше збройну. Прикладом може бути хоча б Ірландія 1916 року; там рівень національної свідомості був значно вищий, аніж у тодішніх українців, проте далеко не всі стали до бою, і Британії на кілька років вдалося домогтися стабілізації ситуації.
90 років тому: перші перемоги
А 90 років тому українським патріотам здавалося, що перемога вже здобута – раз і назавжди. Так приязно стрічало українські війська населення, так швидко розбігалися совєти, так успішно діяли полки відродженої армії, незначними силами громлячи у кілька разів чисельнішого противника.
Отже, після визволення Києва українське військо разом з німецькою та австрій¬ською арміями продовжило наступ на схід та південь. 14 березня союз¬ни¬ки звільнили від ро¬сійських червоних загонів Одесу, 19 березня – Хер¬сон, а 8 квіт¬ня – Харків. У складі австрійської армії південь Ук¬раїни виз¬во¬ляв Легіон Ук¬ра¬їн¬ських Січових Стрільців під командуванням полковника Віль¬гельма Ґаб¬с¬бур¬ґа, більше відомого як Василь Вишиваний.
Наступ союзників супроводжувався повстаннями проти біль¬шо¬виків: у лютому та березні – у Глухові, Прилуках, Єлиса¬вет¬гра¬ді, Лебедині і Сумах, а у квітні – в Гуляйполі, Бердянську і Марі¬у¬полі. Судак та Алуш¬ту від більшовиків звільнили кримськотатарські ескадрони, Полтаву визволяв пов¬ста¬лий проти більшовиків полк червоних козаків на чолі з Іваном Бо¬кить-ком, а Катеринослав – загін Вільного козацтва під командуванням отамана Го¬роб¬ця. 4 травня 1918 року на станції Ко¬ренєво на ро¬сійсько-українському кордоні була ук¬ладена угода про при¬пи¬нення бойо¬вих дій.
18 лютого 1918 року для на¬дання допо¬мо¬ги у звільненні України від армії росій¬ських більшовиків на українську територію ввійшли 3 авст¬рій¬сь¬ких та 6 ні¬мецьких армійських корпусів. За під¬тримки союзників укра¬їн¬сь¬ке військо 19 лютого зайняло Рівне, 24-го – Житомир, 27-го – Бердичів і ви¬ру¬шило на Київ. З Коростеня на столицю наступали Курінь Сі¬чових Стрільців на чолі з полковником Єв¬ге¬ном Коновальцем та Гайдамацький Кіш Сло¬бід¬ської України під ко¬ман¬дуван¬ням Симона Петлюри, а з Бердичева – Ок¬ре¬мий Запо¬різький загін на чолі з генералом Кос¬тян¬тином Прісовським.
 |
| Перша Січова сотня |
"Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користується жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх прізвищ?.. Коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною для оборони Радянської влади? За єдину військову опору... ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов".
Василь Шахрай, народний секретар з військових справ харківського уряду "більшовицької УНР", січень 1918 року.
На за¬хід¬но¬му бе¬резі річки Ірпінь наступ українських частин був зупине¬ний вогнем більшовицьких гармат, а біля села Северинівки неподалік Бучі росій¬сь¬кі чер¬во¬ні підрозділи перейшли у контрнаступ. 26 лютого гайдамаки та січові стрільці зайняли місто Ірпінь. Зазнавши поразки у бою 28 лютого, червоні частини відступили до Києва. Більшовики запровадили у місті військовий стан, оголосили запис добро-вольців до так званої «нової соціалістичної армії» та розпорядилися про ви-лучення у населення зброї і золота. Проте кияни здавали тільки ґвинтівки без затворів та кулемети без замків. 25 лютого за браком коштів більшовики при¬пинили виплату жалування своїм бійцям, а до нових загонів їм удалося мобі¬лізу¬ва¬ти лише місцевих комуністів.
28 лютого Київ залишили штаб більшовицької армії та український радян-ський уряд. У ніч на 1 березня західні околиці столиці без бою зайняли січові стрільці, гайда¬ма¬ки та запорожці. 1 березня о 14-й годині останні червоні під¬роз¬ді¬ли від¬сту¬пили з Ки¬є¬ва до Дарниці на лівому березі Дніпра. А наступного дня до міста ввійшла німецька кіннота, артилерія та піхота.
Це лише один епізод тієї війни, пов‘язаний із поверненням Києва, зданого військами Центральної Ради менш, ніж за місяць перед тим. Можна було б, звичайно, детальніше спинитися на деяких цікавих моментах цих бойових дій (скажімо, на десятиденній битві за Бердичів, як на ті часи, вельми напруженому бойовиську, де з кожного боку брало участь приблизно по півтори тисячі багнетів, - цифра велика, бо всіх регулярних більшовицьких сил на території України було тоді десь 20 тисяч багнетів та шабель), - але наша мета сьогодні інша. Йдеться про з‘ясування, чим була ця війна, про яку досі в деяких підручниках пишуть як про війну громадянську, а в деяких – як про війну визвольну з боку українців й агресивну з боку росіян.
Характеристика війни: визначальні риси
"Дуже і дуже просимо вжити якнайнещадніші революційні заходи. Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод..."
голова Совнаркому Росії Ульянов-Ленін, 1 січня 1918 року.
Чи була це пряма агресія однієї держави проти іншої? На перший погляд, саме так, але маємо чимало фактів, які не вкладаються у таку схему. Але це не була і громадянська війна, де населення однієї держави ділиться на дві великі групи на основі тієї чи іншої ідеології, скажімо, як в Іспанії у 1936-39 роках. Ті ж самі факти суперечать і такому погляду. Отож звернімося до цих фактів. |
| Загін Червоної гвардії |
Друге. Варто звернути на дуже специфічний характер бойових дій на першому етапі війни, коли наступали більшовики: кілька десятків тисяч присланих з Росії загонів (з яких тільки тисяч 10 були реально боєздатними) з‘єдналися з кількома тисячами місцевих червоногвардійців і кількома тисячами збільшовизованих солдатів та матросів (плюс ще кілька десятків тисяч майже неорганізованих, але озброєних прихильників ідей анархізму й більшовизму) – і все це становило збройну силу червоних. Отже, загалом до 100 тисяч прихильників більшовиків, лівих есерів та анархістів. Мізерія, як на країну з населенням понад 30 мільйонів люду. У самому Києві було понад 500 тисяч населення, з яких 100 тисяч становили сильні чоловіки, що добре вміли стріляти (навчила Перша світова війна) і мали вдосталь зброї (в арсеналах, а то й у себе вдома). До того ж і Центральна Рада номінально мала значно більші збройні сили, ніж більшовики. Але ці збройні сили у своїй більшості не хотіли воювати. Частково тому, що вважали росіян "братами", частково тому, що були розкладені демагогічною більшовицькою пропагандою, частково тому, що були ображені ставленням до себе з боку Центральної Ради.
Третє. Більшість населення українських губерній під час наступу більшовиків поставилася до цих подій індиферентно, нейтрально, не стаючи на той чи інший бік. Ситуація змінилася дуже швидко – вистачило місяця-двох більшовицького панування, щоб симпатія до української влади та українських військ відчутно зросла.
"В Пітері робітники голодують, а товариш Бош повідомляє, що на Україні їдять білий хліб з маслом!”
голова Совнаркому Росії Ульянов-Ленін, січень 1918 року.
Четверте. Важливе значення мала одна з головних мотивацій дій більшовиків: навіть без директив Леніна (а такі директиви були, Ленін прагнув задля цього послати проти Центральної Ради до півтора мільйонів багнетів) російські більшовики повсюдно організовували т. зв. "продовольчі загони" з метою забрати український хліб. Скажімо, навіть у провінційному Білозерську на півночі європейської Росії вже 7 грудня 1917 року, до проголошення будь-яких ультиматумів Києву з боку Петрограда повітовій з‘їзд совєтів ухвалив рішення "послати продовольчий загін на Україну у зв‘язку з тяжким продовольчим становищем". І що цікаво: уряд УНР пропонував більшовикам хліб в обмін на гроші, але Ленін не захотів платити за збіжжя, вугілля, ліс: він наказав послати "голодні багнети", які, мовляв, і так усе візьмуть. Ясна річ, що переважно не у "буржуазії", а у рядових селян і робітників (які на той час вже встановили робітничий контроль на більшості підприємств України). |
| Загін армії УНР |
Колоніальні каральні експедиції війни зазвичай повсюдно мали дві реальних мети: перше – поставити на місце бунтівну колонію і друге – вповні скористатися багатствами тієї колонії. Ну, а третя, позірна мета – це "місія білої людини", чи, по-більшовицьки, "звільнення" (у лапках) народу цієї бунтівної колонії від його "буржуїв", тобто від національної еліти (бо хто був буржуями в більшовицькій термінології? – передусім інтелігенція!), щоб цей народ жив під червоним прапором і за дороговказами, які встановлять російські (саме російські!) більшовики.
При цьому слід мати на увазі, що народ колонії нерідко далеко не одразу наважується на масову боротьбу, тим більше збройну. Прикладом може бути хоча б Ірландія 1916 року; там рівень національної свідомості був значно вищий, аніж у тодішніх українців, проте далеко не всі стали до бою, і Британії на кілька років вдалося домогтися стабілізації ситуації.
"Картина втечі більшовиків була вельми оригінальна: здавалося, пів міста обивателів переїздили на нові квартири. Візники і підводи, навантажені усяким домашнім скарбом, подушками, самоварами, перинами, стільцями... І усе це неслося похапцем, під охороною одного-двох солдатів червоної армії, озброєних гвинтівками”.
Зайцев, сумчанин, березень 1918 року.
90 років тому: перші перемоги
А 90 років тому українським патріотам здавалося, що перемога вже здобута – раз і назавжди. Так приязно стрічало українські війська населення, так швидко розбігалися совєти, так успішно діяли полки відродженої армії, незначними силами громлячи у кілька разів чисельнішого противника.
Отже, після визволення Києва українське військо разом з німецькою та австрій¬ською арміями продовжило наступ на схід та південь. 14 березня союз¬ни¬ки звільнили від ро¬сійських червоних загонів Одесу, 19 березня – Хер¬сон, а 8 квіт¬ня – Харків. У складі австрійської армії південь Ук¬раїни виз¬во¬ляв Легіон Ук¬ра¬їн¬ських Січових Стрільців під командуванням полковника Віль¬гельма Ґаб¬с¬бур¬ґа, більше відомого як Василь Вишиваний.
Наступ союзників супроводжувався повстаннями проти біль¬шо¬виків: у лютому та березні – у Глухові, Прилуках, Єлиса¬вет¬гра¬ді, Лебедині і Сумах, а у квітні – в Гуляйполі, Бердянську і Марі¬у¬полі. Судак та Алуш¬ту від більшовиків звільнили кримськотатарські ескадрони, Полтаву визволяв пов¬ста¬лий проти більшовиків полк червоних козаків на чолі з Іваном Бо¬кить-ком, а Катеринослав – загін Вільного козацтва під командуванням отамана Го¬роб¬ця. 4 травня 1918 року на станції Ко¬ренєво на ро¬сійсько-українському кордоні була ук¬ладена угода про при¬пи¬нення бойо¬вих дій.
