Чи існує в Україні європейська лівиця? (Точка зору)

На парламентських виборах 2007 року була представлена лише одна партія такого типу – Соціалістична партія України, яка набрала 2.86% голосів і не потрапила до Верховної Ради. Соцпартія ще недавно входила до числа провідних політичних сил країни, а ціла плеяда менших партій також заявляла про себе як про «соціалістів європейського ґатунку». Що ж наразі відбувається на лівому фланзі українського політикуму? Чи гуртується там «європейська лівиця»?

Складні дилеми соціалістів

21 березня під час виступу в прямому ефірі радіо «Ера» секретар політради Соцпартії України Іван Бокий заявив, що розмови про створення єдиного блоку лівоцентристських сил за участі соціалістів (СПУ) та об’єднаних соціал-демократів СДПУ(о) передчасні, а, можливо, є провокацією. За словами Бокого, «таке об’єднання неможливе, оскільки СПУ – це лівоцентристська європейська партія, а СДПУ(о) – партія великого капіталу, на яку спирався Леонід Кучма в найреакційніші часи свого правління... Ми співпрацюємо з об’єднаними соціал-демократами в рамках «круглих столів», є Координаційна рада, у котру входять представники низки лівих сил, але про спільний блок не йдеться», – наголосив він.

А 24 березня на черговому засіданні Координаційної ради лівоцентристських сил України було заявлено, що СПУ, СДПУ(о) та інші ліві партії можуть об’єднатися вже на виборах київського міського голови і депутатів Київради. Ба більше: згідно з інформацією, яку 25 березня поширив офіційний сайт СПУ, «на засіданні розглянуті питання стосовно остаточного варіанту декларації принципів об’єднання лівоцентристських сил, участі лівоцентристів в антинатовській акції 31 березня, спільного святкування Дня міжнародної солідарності трудящих, а також можливості висунення єдиного кандидата від лівих на дострокових виборах київського міського голови та формування єдиного списку кандидатів до Київради», – йдеться в повідомленні. Виявляється, після розгляду ближчим часом декларації керівними органами лівоцентристських партій, партійні лідери можуть підписати цей документ і він може стати основою для формування «широкого єдиного лівоцентристського фронту».

Іншими словами, маємо дві взаємовиключні заяви, які, видається, досить точно виявляють настрої всередині самого лівоцентристського руху України.

З одного боку, існує значний (до 7-8 мільйонів виборців) електорат, який налаштований на соціалістичні ідеї в їхньому сучасному європейському (тобто демократичному) варіанті, хоча, можливо, не дуже чітко уявляє собі конкретне наповнення цих ідей. З іншого боку, всі спроби «осідлати» цей електорат навіть «нотаріально завіреними» партіями-членами Соцінтерну з правами консультативного голосу, якими є згадана СПУ на чолі з Олександром Морозом та невелика Соціал-демократична партія Юрія Буздугана, не мали успіху. Власне, для Соцпартії останні вибори знаменували справжню катастрофу – вона набрала голосів лише у 2,5 рази більше (668.185), ніж мала членів (262.726 станом на 1 листопада 2007 року).

Схоже, ця ситуація підштовхнула низку політичних сил до початку діалогу; 15 листопада 2007 року у Києві в Українському Домі відбулося засідання круглого столу «Співпраця лівоцентристських сил: європейський досвід та українські перспективи», який започаткував практичний процес формування «блоку лівоцентристських сил» і збурив пристрасті у середовищі соціалістів. Воно й логічно: якщо не вдається успішно діяти окремо, то чи не час забути про особисті чвари лідерів й об‘єднатися на спільних засадах?

Мороз – це на 85% Вітренко

Утім, при ближчому розгляді виникає враження, що ми є свідками якоїсь чергової української політичної комедії, а не серйозної міжпартійної роботи. Серед учасників об’єднавчих процесів від початку були як ті, хто звав себе «європейськими соціалістами» (Соцпартія, Соціал-демократичний союз, Всеукраїнська партія трудящих), так і комуністи та прогресивні соціалісти (що наголошують на «слов’янській солідарності» і «боротьбі з Заходом»), СДПУ(о), що її Іван Бокий назвав «олігархічною», і, нарешті, партія «Нова сила», ідеологію якої можна кваліфікувати як поміркований націонал-соціалізм («арійське походження українців», «подолання мондіалізму» тощо). Що спільного можуть мати такі різні політичні сили, щоб створити блок партій, здатний успішно апелювати до виборців?

Виявилося, що спільне є. І хоча ПСПУ вийшла з переговорного процесу («І СДПУ(о), і СПУ висловилися за те, що потрібно вибирати євроінтеграцію і що російська мова має бути в тих регіонах, де населення вимагає її на правах регіональної. «Коли вони це написали, ми опинилися в глухому куті. Ну про що далі говорити, якщо в нас різні напрямки?», – обурювалася голова партії Наталія Вітренко), – але інші його учасники вирішили взяти за основу програму майбутнього об’єднання, запропоновану цією партією. «Олександр Мороз сказав, що на 85% ми згодні з пропозиціями Вітренко, але є абсолютно неприйнятні, і ми будемо відстоювати свою позицію», – сказав журналістам завідувач ідеологічного відділу СПУ Михайло Коропатник.

Цікаво, що у середині 1990-х шляхи СПУ і ПСПУ розійшлися начебто раз і назавжди; так само, як і СПУ та партії «Солідарність», яку створив на початку 2000-х впливовий діяч Соцпартії Іван Чиж, який вирішив змінити депутатський мандат опозиціонера на крісло важливого чиновника в команді Леоніда Кучми – крісло голови Держкомінформу. Але в українській політиці, як бачимо, дуже мало справді сталого, принципового і послідовного.

Україна без власне українських лівих?

Та попри вихід ПСПУ з переговорного процесу, «ліві» (як повідомлено на одних партійних сайтах) чи «лівоцентристські» (як зазначають інші) сили, включно із «Русским блоком» та панславістською організацією ЗУБР, вже провели спільну акцію: вони відправили 13 березня 2008 року листа генсеку НАТО Яапу де Гооп Схефферу із закликом не розглядати заяву України про приєднання до плану дій щодо членства в Альянсі. При цьому партії, які сумарно не набрали на останніх виборах і 10% голосів, без зайвої скромності заявили, що висловлюють «волю політичних партій та громадських організацій різного ідеологічного спрямування, які репрезентують більшість виборців України». Вони також подали недостовірну інформацію, наче в Декларації про Державний суверенітет проголошена воля України «бути постійно нейтральною позаблоковою державою». Але, власне, чого можна вимагати від послідовників Володимира Леніна (адже не лише КПУ чи ПСПУ, а й СПУ не відмовилася від його ідейної спадщини), котрий не раз наголошував, що моральним є все, що слугує справі партії?

Наступною акцією, як уже заплановано, стануть акції проти НАТО. Чим завинив перед СПУ Альянс, у половині держав-членів якого або урядують, або недавно урядували колеги цієї партії по Соцінтерну, важко сказати. Принаймні, якщо виходити з «європейських цінностей». А от якщо поглянути на ситуацію під оглядом недемократичних цінностей, то тоді все, звісно, змінюється, і така акція в межах боротьби проти «ворогів східних слов’ян» чи «мондіалістських змовників» виглядає цілком природною.

За даними сайту «Майдан», до державного візиту в Україну президента США Джорджа Буша, СПУ готується очолити «народні» маніфестації протесту, коли на вулиці Києва має бути виведено до 30 тис. «маніфестантів», переважно на платній основі. Ймовірно, організатори акції вважають, що вона піднесе електоральні шанси як Соцпартії, так і «лівого блоку». От лише яких виборців розраховують залучити такими діями «лівоцентристи»? Симпатиків європейської соціал-демократії чи прокремлівських радикалів?