 |
| Василь Іванис |
| (public domain) |
«Нерішуче ставлення українського уряду гетьмана Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту українських дій, то напевно були б позитивніші наслідки боротьби з більшовиками. Досягти ж цього було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Таманський півострів уже звільнився власними силами від більшовиків. На Тамані саме тоді було і німецьке військо, зміцнивши яке, за два тижні можна було звільнити всю Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих дисциплінованих козаків. Таке рішення змусило б добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б пізніше потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з добрармією. Дон і цілий Північний Кавказ при приєднанні Кубані до України не мали б іншого виходу, як пристати і собі до цього об’єднання. При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомогти амуніцією й іншим Україні та приєднаним до неї краям, а не добрармії, якої тут би не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.. Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших совєтських тортур, які коштували понад 15 мільйонів загиблих різного віку й статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руїни Кубані, але й цілої України».
Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески. Вигуки: «Слава! Слава! Ура!»). Браття козаки, лінійці! Я певен, що ви не засудите, а зрозумієте своїми серцями ті почування, що сповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців о цій хвилі. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших отців, дідів і прадідів... (вигуки: «просимо, просимо»).
Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань... Царі робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам''ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. «Не діждали 6! Не діждали б!») Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали би, бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б...
Та минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… (оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок... (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати!
Так вітав у вересні 1917 року посланців Центральної Ради на сесії Кубанської обласної ради один із провідників козацтва Микола Рябовол. Провідник тих козаків, чиї предки були на схилі XVIII століття переселені Російською імперією під іменем «Чорноморського війська» на Північний Кавказ. Тоді їх очолив генерал граф Гудович, син останнього міністра фінансів останнього гетьмана Лівобережжя. Майже сто років з того часу «чорноморці» воювали з місцевими народами. А потім надійно служили російському самодержавству. Але, як виявилося, попри все українська етнографічна стихія на Кубані не щезла, і козацька вольность – також.
Відновлення «Північнокавказької Січі»
 |
| Прапор Кубанської Народної Республіки |
| (public domain) |
А 28 січня 1918 року Кубанська Законодавча Рада проголосила Кубанську Народну Республіку як автономну частину майбутньої Російської федерації. До складу республіки, столицею якої був Катеринодар, входили Кубанська та Ставропольська області, долина Тереку, Дагестан, Тамань і східне узбережжя Чорного моря від Новоросійська до Сочі.
16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголосила державну незалежність Кубанської Народної Республіки. За кілька днів на нараді членів Ради було ухвалене рішення про приєднання Кубані до Української Держави на федеративних засадах. На якийсь час це взаєморозуміння було порушене у зв‘язку з гетьманським переворотом, але невдовзі відновлене. А 28 травня кубанська делегація на чолі з головою Ради Миколою Рябоволом провела у Києві переговори з гетьманом Павлом Скоропадським про об’єднання Кубані з Україною. Упродовж літа і осені гетьманський уряд щомісяця відправляв Кубанському війську зброю, боєприпаси та амуніцію. У жовтні були укладені українсько-кубанські угоди про консульські відносини, торговельні та банківські зв’язки, залізничне та морське сполучення і поштово-телеграфний зв’язок. Учасник тодішніх подій кубанець Георгій Покровський згадував:
 |
| Герб Кубанської Народної Республіки |
| (public domain) |
Але висадка десанту так і не відбулася. Гетьман Скоропадський не міг побороти пієтету щодо білогвардійських вождів генералів Алексєєва та Денікіна, кубанські лідери не наважувалися повністю розірвати з Росією і йти шляхом розбудови самостійної держави, хоча така можливість у них була. Бо ж більшовицька Росія оголосила самостійній Кубанській Республіці нещадну війну. Ще наприкінці лютого 1918 року на її територію з півночі вторглася армія російських більшовиків. Їй протистояло трьохтисячне Кубанське військо та загони курсантів і добровольців-старшокласників. Козаки-фронтовики перебували тоді під впливом більшовицької пропаганди, а так звані «іногородні», абсолютна більшість яких також була етнічними українцями, повірили в обіцянки справедливої земельної реформи. Отож надвечір 28 лютого Кубанська Законодавча Рада, кубанський уряд та військо залишили Катеринодар, а за кілька днів більшовики захопили більшу частину території Кубанської Республіки, натомість проголосивши там Кубано-Чорноморську радянську республіку як складову Російської Федерації.
За цих обставин кубанський уряд паралельно із налагоджуванням стосунків із Україною шукав підтримки у російського білого руху. 17 березня 1918 року у станиці Новодмитрівській Кубанська Законодавча Рада уклала угоду з командувачем російської Добровольчої армії генералом Корніловим про військовий союз у боротьбі проти більшовиків. За умовами угоди, Кубанське військо перейшло під командування Корнілова, а після його загибелі командування Кубанським військом перебрав генерал Денікін. І вже влітку союзники звільнили територію Кубані від більшовиків.
Білі та червоні у боротьбі проти Кубанської Республіки
Однак командування Добровольчої армії категорично виступило проти об’єднання Кубані з Україною. Наприкінці листопада 1918 року денікінці розгромили посольство України в Катеринодарі і заарештували посла Федора Боржинського. Конфлікт між кубанськими республіканцями і білими монархістами поглиблювався. На початку 1919 року Микола Рябовол проголосив на зібранні Законодавчої Ради:
 |
| Провідники козаків Волги, Дону і Північного Кавказу. Другий ліворуч Микола Рябовол. 1919 р. |
| (public domain) |
Виходячи з цих ідей, делегація Законодавчої Ради на Паризькій мирній конференції, очолювана Лукою Бичем, поінформувала країни Антанти про свої устремління: 1) цілковита незалежність Кубані; 2) оголошення оборончої політики від можливих більшовицьких нападів; 3) засудження чорносотенства (себто денікінщини), яке знищує паростки демократії; 4) необхідність міжнародної військової допомоги Кубані; 5) відмова Кубані від співпраці з російською владою (в першу чергу, з Добровольчою армією).
А на конференції козаків та горян у червні 1919 року йшлося про необхідність об''єднання державних утворень на території України, Кубані, Дону. Тереку, Грузії для боротьби з більшовиками, причому про об‘єднання на демократичних засадах. Рябовол зазначав:
«Бажаючи об''єднатися у тісному союзі з донцями й терцями, кубанці не можуть примиритися з диктатурою російських білих вождів. Козаки не можуть прийняти влади більшовиків, але так само не можуть визнати корисною і діяльність Особливої Наради при ставці Добрармії. Просуваючись у Росію, треба нести із собою ідею звільнення від усякого насильства, а якраз того її населення від добровольців не бачить і не очікує».
Ясна річ, такого стерпіти білі лідери не могли. Георгій Покровський так описує вбивство визнаного провідника кубанського козацтва:
«Біля готелю «Палас-Отель». де жив Рябовол, стояв автомобіль з працюючим мотором. В приміщенні готелю, під номером Рябовола, у напівтемряві товклися три постаті у військовому одязі, на очі були насунуті фуражки та піднято коміри. Коли Рябовол увійшов до готелю, то гримнув смертельний постріл – троє військових, зробивши злочинну справу, вибігли на вулицю, стрибнули в автомобіль з завчасно погашеними фарами та зникли. На лаву підсудних у справі вбивства Рябовола було посаджено агента контррозвідки Коврижкіна із загону особливого призначення ротмістра Баранова, а офіцери-вбивці зникли і не були розшукані».
Це сталося 13 червня 1919 року у Ростові-на-Дону. А далі білі почали погром усього українського на Кубані. 6 листопада денікінці заарештували 12 членів Ради, а одного з них – священика Олександра Калабухова, – стратили. У відповідь кубанські козаки цілими полками полишали фронт і йшли додому. Врешті-решт 1 січня 1920 року Кубанська Крайова Рада у Катеринодарі розірвала союз із Добровольчою армією. Та сил спинити більшовиків уже не було. 17 березня вони знову взяли Катеринодар, і до кінця травня вся територія Кубанської Народної Республіки була вдруге окупована Червоною армією; уряд республіки, очолений Василем Іванисом, змушений був податися в еміграцію, а частина військ відступила до Криму, де якийсь час ще тримався білогвардійська армія генерала Врангеля.
Остання угода між урядом Кубанської Республіки і урядом УНР була укладена 22 серпня 1920 року у Варшаві і передбачала перехід із Криму до Центральної України Кубанської армії під головуванням генерала Андрія Шкуро для допомоги армії УНР. Але ця можливість не була реалізована. Так само, як і можливість входження Кубані до складу Українську державу чи збереження її самостійності, за словами сучасників, цілком реальна у 1918-19 роках. Хоча уряд Кубанської Народної Республіки в екзилі діє донині.
