Марк-Антуан Ейл-Маззеґ: На момент бухарестського саміту панував загальний контекст напруги у відносинах із Росією. Вплив на ухвалення рішення мали також переговори щодо нової угоди України з ЄС, питання оточення Росії базами НАТО і, останнє, – обрання нового російського президента. Все це разом на фоні відкритого спротиву Росії приєднанню України до ПДЧ викликало обережну поведінку Франції та Німеччини. До того ж, приєднання України до ПДЧ вважалося дещо передчасним через внутрішні суперечки, непрозорість та невизначеність усередині держави. Тож, зрештою, представники Франції вирішили «сховатися» за спиною Анґели Меркель, адже саме Німеччина була основним прихильником ненадання Плану дій Україні та Грузії. Та заява прем’єра Франсуа Фійона про можливе порушення балансу між ЄС та Росією була дещо суб’єктивною і її не поділяла решта керівництва Франції. У той же час всі говорили про низьку популярність НАТО серед українців і це також мало свій вплив на позицію офіційного Парижа. Якби Україна попросила приєднання до ПДЧ у 2001 році, то безумовно одразу б його отримала: підтвердженням цьому є результати опитувань того часу. Та після іракської кампанії все радикально змінилося. Нам, французам, було дуже очевидним те, як Янукович, у роки свого прем’єрства повністю загальмував наближення України до Альянсу. Весь кредит довіри багатьох членів НАТО, у тому числі Франції, був повністю знівельований його політикою інформування українського народу. Через все це Франція мала враження, що внутрішній та зовнішній контексти були не на боці України.
Р. С.: Тож вірним є твердження, що позиція Франції значною мірою залежала від позиції Росії. Чи не так?
М. Е-М.: Насправді, у представників Франції було бажання представити все так, ніби жодного «накладання вето» Росією не було. Париж поділився у поглядах на цей факт. Найближчим часом місце України у НАТО має ретельно проаналізуватися, як і сама місія і структура Альянсу. Франція дуже чутлива у питанні НАТО, як потужного інструменту економічної та політичної трансформації суспільств. Це дуже добре проілюстрували Польща та Чехія. Офіційний Париж певен того, що необхідно надіслати Україні потужний позитивний сигнал, що дозволить її керівництву вести державу шляхом реформ, навіть коли їх ціна видається надто високою. Ми розуміємо, що політика Росії стосовно України є агресивною і у разі надання ПДЧ наслідки для стабільності можуть бути плачевними. Скажімо, у питанні газових домовленостей. До речі, це також мало свій вплив на позицію Франції у Бухаресті. Нам видалося доречнішим, зачекати, поки не стабілізуються газові ціни та зменшиться тиск і можливості дестабілізації України Росією.
Р. С.: Яким Вам вбачається результат розгляду надання ПДЧ Україні наприкінці року?
М. Е-М.: Очевидним є те, що саме Росія залишиться основним чинником щодо ухвалення рішення, а зовсім не реформування української армії, чи поглиблення демократії. Тож ті, що ухвалюватимуть рішення постануть перед дилемою: надати Україні ПДЧ, чи піти на погіршення відносин Європи з Росією. Захід уважно спостерігає за політикою Росії на Балканах чи військовими перипетіями у повітряному просторі Грузії. З одного боку грядуть зміни у політиці Європи щодо Росії, з іншого є сенс зачекати доки не проясниться політична ситуація у самій Україні. З огляду на це, я не впевнений в отриманні ПДЧ наприкінці цього року. Проте переконаний, як і більшість французьких політиків, що протягом найближчих двох років Україна наблизиться або до ЄС, або до НАТО.
Р. С.: Франція мала дещо дистанційовану позицію у політиці щодо України на початку 2000-х років. Як Ви охарактеризуєте сьогоднішню ситуацію?
М. Е-М.: Сьогоднішня Франція свідома того, що Україна має ключову роль у безпеці на Євразійському континенті. Зрештою, саме вона є вирішальною складовою трансформації, демократизації та стабільності у Росії. Постійно зростає кількість французьких політиків, котрі перестали вважати Україну проблемою і намагаються розвинути відповідну та свідому політику щодо України, як одного з ключових гравців на європейській арені.
Р. С.: Тож вірним є твердження, що позиція Франції значною мірою залежала від позиції Росії. Чи не так?
М. Е-М.: Насправді, у представників Франції було бажання представити все так, ніби жодного «накладання вето» Росією не було. Париж поділився у поглядах на цей факт. Найближчим часом місце України у НАТО має ретельно проаналізуватися, як і сама місія і структура Альянсу. Франція дуже чутлива у питанні НАТО, як потужного інструменту економічної та політичної трансформації суспільств. Це дуже добре проілюстрували Польща та Чехія. Офіційний Париж певен того, що необхідно надіслати Україні потужний позитивний сигнал, що дозволить її керівництву вести державу шляхом реформ, навіть коли їх ціна видається надто високою. Ми розуміємо, що політика Росії стосовно України є агресивною і у разі надання ПДЧ наслідки для стабільності можуть бути плачевними. Скажімо, у питанні газових домовленостей. До речі, це також мало свій вплив на позицію Франції у Бухаресті. Нам видалося доречнішим, зачекати, поки не стабілізуються газові ціни та зменшиться тиск і можливості дестабілізації України Росією.
Р. С.: Яким Вам вбачається результат розгляду надання ПДЧ Україні наприкінці року?
М. Е-М.: Очевидним є те, що саме Росія залишиться основним чинником щодо ухвалення рішення, а зовсім не реформування української армії, чи поглиблення демократії. Тож ті, що ухвалюватимуть рішення постануть перед дилемою: надати Україні ПДЧ, чи піти на погіршення відносин Європи з Росією. Захід уважно спостерігає за політикою Росії на Балканах чи військовими перипетіями у повітряному просторі Грузії. З одного боку грядуть зміни у політиці Європи щодо Росії, з іншого є сенс зачекати доки не проясниться політична ситуація у самій Україні. З огляду на це, я не впевнений в отриманні ПДЧ наприкінці цього року. Проте переконаний, як і більшість французьких політиків, що протягом найближчих двох років Україна наблизиться або до ЄС, або до НАТО.
Р. С.: Франція мала дещо дистанційовану позицію у політиці щодо України на початку 2000-х років. Як Ви охарактеризуєте сьогоднішню ситуацію?
М. Е-М.: Сьогоднішня Франція свідома того, що Україна має ключову роль у безпеці на Євразійському континенті. Зрештою, саме вона є вирішальною складовою трансформації, демократизації та стабільності у Росії. Постійно зростає кількість французьких політиків, котрі перестали вважати Україну проблемою і намагаються розвинути відповідну та свідому політику щодо України, як одного з ключових гравців на європейській арені.