Доступність посилання

ТОП новини
16 Жовтень 2018, Київ 13:34

Гайдамаччина і Коліївщина: складні виміри історичної драми


240 років тому Правобережна Україна палала у вогні. Десятки тисяч озброєного люду зійшлися у непримиренній борні. Ця подія надовго увійшла в історичну пам‘ять багатьох народів, їй були присвячені поеми, романи, пісні і навіть опери. Сьогодні ж про неї здебільшого воліють не згадувати, а якщо і згадувати, то похапцем. Чому ж так?

Факти й оцінки. Куліш проти Шевченка

Спершу звернімося до фактології. Якщо узагальнити ту інформацію, що її оповідають новочасні довідники, то події розгорталися так.

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була цим незадоволена. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Росії у місті Барі на Поділлі шляхта створила Барську конфедерацію. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на Правобережжя військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі. Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином
Максим Залізняк
запорозький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців-гайдамаків. Повстанське військо, сили якого швидко зростали, здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк найвірніших надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою. Проте Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ на Умань. Після здобуття Умані 21 червня 1768 року повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала Максима Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Івана Гонту — полковником і князем уманським.

Ім‘я цього руху – Коліївщина. Ця назва походить, як стверджують одні історики, від слова «кіл» (він був зброєю частини повстанців), інші говорять, що від слів «колоти», «колій». Та яка б не була назва, перед нами, якщо вірити довідникам, масовий народний рух. Але якщо все було саме так, то чому сьогодні не відзначають на найвищому рівні ті знаменні події? І чому Пантелеймон Куліш – не остання людина в українській культурі – так відгукувався поетичним словом безпосередньо на гайдамаччину – як і на всю козаччину?

Ні, з порядком господарнім
Бились гайдамаки.
Через лінощі нетяги.
Через хміль бурлаки.
Не герої правди й волі
В комиші ховались
Да з татарами братались,
З турками єднались.
Утікали в нетрі слуги,
Що в панів прокрались,
І, влизнувши з рук у ката,
Гетьманами звались.
Все-бо в них була омана:
Воля, честь, лицарство.
За що світом колотило
Дикеє козацтво.
Воля — шарпать панські села.
Честь — людей душити.
А лицарство — християнську
Кров річками лити.

Як бачимо, Пантелеймон Куліш висловлює своє ставлення до гайдамаччини зовсім в іншій стилістиці, ніж це робив свого часу перед ним Тарас Шевченко:

Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины —
Розбойники, воры.
Пятно в наший истории...»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть Дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

На підступах до наукового розуміння

Для того, щоб спробувати бодай у першому наближенні розібратися з гайдамаччиною та Коліївщиною, зі специфікою їхнього розуміння суспільством у минулому і сьогодні, звернімося до думки одного із найбільш знаних істориків – професора Наталі Яковенко.

"З 1730-х років, коли на старі місця повернулася вигнана Петром І Запорізька Січ, її близький подих знову став відчуватися біля самих околиць Київського і Брацлавського воєводств. Та й запорожці завжди почували себе тут як удома – адже це була їхня земля, віками поливана козацькою кров‘ю, тож гуляти на ній вони вважали за своє невід‘ємне право. А по чиїй стороні лежали симпатії селян – чужої лядської влади чи запорозьких гуртів – зайве питати. Ось на такому неоднорідному тлі у двох прикордоннях України (на межі зі степом , а також галицькому – у лісах і полонинах Карпат) набуває величезного розмаху соціальний бандитизм, який у тогочасних судових джерелах зветься опришківством і гайдамаччиною...

Через пограничну смугу між Росією та Річчю Посполитою запорозькі ватаги з території січових володінь переходили на Київщину, базуючись, як правило, у Чорному лісі. Звідси, обростаючи спільниками, вони здійснювали рейди на садиби шляхти та євреїв, костьоли тощо... Основною здобиччю гайдамаків були не стільки захоплені у шляхетських садибах та костьолах цінності, як традиційно прийнято вважати, скільки худоба – її переганяли чередами, отарами, табунами, нерідко – до тисячі голів. Крадена худоба широко перепродувалася і відразу на місцях – у прикордонних селах та містечках, і в Січі. Походи запорозьких ватаг, які самі гайдамаки на допитах називали ходінням в Полскую область на здобич, часто інспірувалися самим начальством Бугогардівської паланки, оскільки давали і йому певний зиск. Зрозуміло, що потім паланка категорично відмежовувалася від спійманих добичників...

...У другій половині травня 1768 року, практично одночасно зі вступом російських військ на Правобережну Україну, повстанці вийшли з Холодного Яру, рушивши звичним гайдамацьким маршрутом – Медведівка, Жаботин, Сміла, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянка. Уже на початку червня Залізняк видає універсали з закликом ляхов и жидов казнить... Події супроводжувалися чутками про золоту грамоту, яку імператриця нібито передала Залізнякові, наказуючи йому увійти в кордони Польщі, щоб вирізати і знищити з Божою поміччю усіх поляків та євреїв. Збережені тексти цієї "Золотої грамоти", зрозуміло ж, апокрифічні, бо петербурзькі майстри дипломатії у відкриту гру ніколи не грали...

Утім, плетиво чергової інтриги Петербурга було розгадане вже зарубіжними сучасниками, котрі споглядали події без емоційної заанґажованості. Безпосередні враження від вибуху руйнівної стихії 1768 року описав секретар французького посольства в Росії Шарль Рюльєр у своїй книзі "Історія анархії в Польщі". Серед причин гайдамацького кровопролиття на перше місце належить поставити, на його думку, провокаційні дії російських влад, які за посередництвом православного духівництва цілеспрямовано підбурили спалах релігійного фанатизму українських селян та козаків, поєднаний з соціальною ненавистю і ксенофобією...

...Як і опришківство, гайдамацький соціальний бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків – з одного, та російських і українських – з другого боку. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє алергія до "інстинктів напівдикого суспільства", над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням гайдамаччини до рангу "народного руху проти шляхетської Польщі", викликаного "кріпосницьким гнітом" та "релігійними утисками". Автор цих рядків, спеціально не досліджуючи гайдамаччину, не вважає етичним пропонувати готові рецепти для пошуку порозуміння. Однак вихід все ж бачився б у нагадуванні банального постулату: історик не судить, а намагається зрозуміти своїх героїв, неупереджено вислуховуючи і вбивцю, і його жертву, бо для нього обидва є рівноцінними суб‘єктами минулого. А під таким кутом зору гайдамаччина, на жаль, ще не досліджувалася".

Ось так різко, а разом із тим і неупереджено оцінила гайдамаччину в "Нарисах з історії України" професор Наталя Яковенко.

А приблизно так завершують розповідь про повстання гайдамаків сучасні історичні довідники.

7 липня 1768 року російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки в квітні-травні 1769 року. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Найбільше повстанців було страчено у містечку Кодні поблизу Житомира і в селі Сербах поблизу Могилів-Подільського. Після жахливих тортур у селі Сербах Іван Гонта був страчений. Максима Залізняка та інших учасників повстання — жителів Лівобережної України та Запорожжя — Київська губернаторська канцелярія засудила до тілесного покарання і до заслання на каторжні роботи до Нерчинська у Сибіру.

Про гайдамаків писали і Тарас Шевченко, і ледь не всі класики української літератури, але гайдамаччина та Коліївщина донині залишаються своєрідною “білою плямою” в українській науковій історіографії, бо ж, як зазначила Наталя Яковенко, вони досі не досліджені на належному рівні. Проте і без цього зрозуміло, що було в тих подіях чимало такого, чим не пишався б жоден цивілізований народ. З іншого боку, не могло не бути тоді й справді героїчних та по-високому трагічних сторінок. А відтак сьогодні навряд чи хтось із серйозних науковців візьме на себе сміливість однозначної оцінки того, що відбулося в Україні 240 років тому. І взагалі, бувають в історії такі трагедії, де важко сказати якесь раціональне слово.

Треті півні

Тарас Шевченко, автопортрет. 1840.





















Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленіють;
Діди лежать, а над ними
Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тілько вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тілько роси ранесенько
Сльозами дрібними
Їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;
А унуки? їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Ґонти могила,—
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує,
А їх не згадають.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
І день, і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.

Тарас Шевченко






  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG