Доступність посилання

ТОП новини
22 Липень 2018, Київ 08:49

Солженіцин – сміливий борець проти сталінізму і великоруський патріот


Прага – У неділю на 90-му році життя помер Олександр Солженіцин – борець проти сталінізму, Нобелівський лауреат і великоруський патріот. Після смерті визначного російського вільнодумця, письменника і публіциста Олександра Солженіцина ліпше сказати про нього не в стилі панегірика, а все ж таки, мабуть, «по правді», як він і сам любив казати, та й жити намагався за цим принципом. Ким він був для світу, для України? Що залишиться головним, визначальним для його непростого образу на майбутнє?

Народився Олександр Солженіцин у грудні 1918 року в Кисловодську, в родині росіянина Ісакія Солженіцина і українки Таїсії Щербак (Томчак). Навчався на фізико-математичному факультеті університету у Ростові-на-Дону. Заочно освоював філософію та літературу у Московському інституті філософії. У роки війни, з 1943-го по 1945-й, командував артилерійською батареєю і закінчив війну у званні капітана.

Хто знає, як би обернулося життя Солженіцина, якби не його листи до друзів, де він критикував деякі лихі сторони сталінізму. Це стало відомо владі, і капітан Солженіцин отримав 8 років таборів за «антирадянську агітацію». Після реабілітації працював вчителем математики в Рязані.

Два періоди життя Олександра Солженіцина – як червоне і чорне?

Дослідники і критики Олександра Солженіцина розділяють його життя на два періоди. Перший – коли Солженіцини сміливо виступив своєю творчістю проти диктатури сталінізму і надихнув на боротьбу з його спадщиною цілі покоління в СРСР після ХХ з’їзду КПРС.

Його повість «Один день Івана Денисовича» (1962 рік), де він українців називає не інакше, як «бандерівцями», стала настільною книгою інтелігенції всіх народів і націй СРСР. Це була перша смілива спроба реально показати сталінські табори і їхній радянський інтернаціонал, тяжкі часи тоталітаризму. Потім був «Архіпелаг Гулаг», в якому Солженіцини сумнівається у тому, що українці і білоруси колись пробачать Москві всі їхні образи від імперій – російської та радянської. І завершується перший етап творчості та життя Солженіцина, як стверджує український дисидент і філософ Євген Сверстюк, мабуть, нагородженням Нобелівською премією у 1970 році та подальшим вигнанням з СРСР у 1974 році. У грудні цього ж року він нарешті отримав премію Нобеля у Стокгольмі. За короткий час після привітань із великою нагородою він виїхав, через Швейцарію, до Америки.

Новий період у житті і діяльності Солженіцина — з кінця 80-х, повернення у 1994 році до Росії, і до кінця життя — був більше пов’язаний з мрією відновлення великоруської могутності, і тут у нього знайшлося багато критиків. Хоча й сам письменник вважав, що найціннішим у його спадщині є те, що допоможе росіянам уникнути старих помилок.

«Цей наш гіркий вітчизняний досвід ще допоможе нам при можливому новому повторі нестійких суспільних обставин. Він попередить нас і відверне від згубних зривів», – казав він.

Солженіцин пожертвував подвійністю свого походження на благо Великої Росії

Чимало українських критиків Солженіцина вважають, що подвійність його походження особливо відбилася на його великоруських позиціях у другий період життя та творчості. Відомо, що Олександр Солженіцин був проти руйнування СРСР за національними ознаками і виступав проти незалежності України, кажучи за власним родинним досвідом, що «не можна різати по живому».

Уже в останні роки життя письменник і публіцист, як кажуть критики, враховуючи його ізольований спосіб існування та віддаленість від об’єктивної інформації, почав критикувати українців за їхні підходи до оцінки Голодомору 1932-33 років, де він виступив проти терміну «геноцид українців», назвавши його породженням «злісно налаштованих проти «москалів».

Солженіцин підтримав «газові атаки» Кремля проти України і закликав не продавати українцям газ за пільговими цінами, бо «вони ж утискують російську мову... і Чорне море у нас забрали», та дозволяв собі й інші антиукраїнські випади.

Про таке ставлення Олександра Солженіцина до України згаданий уже Євген Сверстюк сказав: «Він за матір’ю українець, і то є дуже прикро, доведеться той факт визнати, що багато таких дітей змішаних шлюбів мають великий нахил до якоїсь крайності. І ця російська націоналістична крайність стала його хворобою. Я думаю, що він хотів у собі подолати оцю подвійність походження, і він не знайшов іншого способу подолати її, як через заперечення українськості». Але це, за словами Сверстюка, інша тема для дослідження творчості Солженіцина, бо «він залишається у бібліотеці кожного європейця, і він залишається іменем, яке шанують за його перший такий період творчості, коли він був гнаний і переслідуваний за правду».

Так що сміливість сказати правду людям буде, без сумніву, і першою епітафією пам’яті Олександра Солженіцина, чого він і сам, мабуть, найбільше бажав.

(Прага – Київ)
  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG