Доступність посилання

ТОП новини
18 Липень 2018, Київ 06:06

Які українські проблеми висвітлили події у Грузії?


Мітинг перед посольством Росії в Києві. 11 серпня 2008 р.

Київ – Останні драматичні події на Кавказі стали своєрідним «моментом істини» для політикуму, мас-медіа та громадянського суспільства України. І не лише в тому плані, що досить чітко визначили, хто саме дотримується тих чи тих геополітичних орієнтацій і які цивілізаційні цінності сповідує. Ці події також висвітлили рівень професіоналізму, компетентності та, зрештою, моральності тих, хто претендує на роль медіаторів громадської думки та керманичів суспільних процесів. Нарешті, вони протестували основні характеристики і настанови масової свідомості українських громадян.

Як би все мало бути в ідеалі? З самого початку «гарячої» фази конфлікту чи буквально за кілька годин після цього початку українські медіа мусили б дати власну об’єктивну та неупереджену картину того, що відбувається. Бо ж Грузія – це не лише близький сусід, а й стратегічний партнер України, отже, провідні українські телеканали, газети і радіостанції просто-таки зобов’язані мати у Тбілісі якщо не власних кореспондентів, то позаштатних працівників (freelancers) та партнерські грузинські медіа. Так само повинні існувати (у тій чи іншій формі) представництва українських ЗМІ на Північному Кавказі, бо ж там Україна має економічні інтереси і там живе величезне число етнічних українців (значна частина яких за умов тотальної русифікації і відсутності прямих контактів з Україною вже й забула про своє походження).

Іншими словами, не чужі «картинки» чи коментарі, а своя власна інформація, подана цілим рядом джерел, – от що мусило домінувати на українському медіа-ринку. Відповідною мала б бути й лексика. Скажімо, російська сторона вперто звала і зве свої війська «миротворчими». Ясна річ, це суто оціночна характеристика, за допомогою якої одна зі сторін конфлікту намагається облагородити свої дії, хоча згідно із мандатом ООН, тільки один російський батальйон (близько 900 осіб) у Південній Осетії офіційно має цей статус. Тому українські ЗМІ мали б або не вживати цього прикметника, або ж брати його у лапки й супроводити епітетами зовсім іншого ряду, як це робить, скажімо, таке авторитетне видання, як The Wall Street Journal. Бо ж бездумне транслювання російського пропагандистського штампу є порушенням елементарних норм журналістської об’єктивності, ба більше – грою на боці однієї зі сторін конфлікту.

Так само оперативно мусили б відреагувати на події й політичні партії, – ясна річ, виходячи зі своїх програмних настанов та свого розуміння українських національних інтересів. І, нарешті, зваживши все на терезах державності, проаналізувавши всю наявну інформацію, тобто з певним часовим лагом, повинні були виступити із заявами державні очільники. А до Грузії мали якомога швидше відправитися офіційні представники уряду та Президента.

Що ж стосується структур громадянського суспільства, то за надходження об’єктивної й достатньої інформації їхня позиція була б визначена за не надто тривалий час – знов-таки, відповідно до цілей та інтересів різних сегментів цього суспільства.

Що ж маємо насправді?

Більшість журналістів провалює іспит на об’єктивність і професійність

Практично всі телеканали України у перші дні конфлікту показували чужі «картинки», переважно російські з російськими ж синхронами. Запросити до своїх студій фахових та авторитетних експертів також спершу практично нікому чи то не спадало на думку, чи то це заблокували власники каналів, очікуючи, куди повернуть події. Скажімо, 5-й канал лише на третій день широкомасштабних бойових дій у Грузії запросив до студії знаного науковця і дипломата Юрія Щербака. Такого ж стилю дотримувалися й газети. А од посилань на дії «миротворчих сил Росії» (без лапок) та думку їхніх генералів просто рясніло в очах, ішлося про україномовну чи російськомовну пресу.

Очевидно, зовсім не випадково адмінгрупа сайту «Майдан» – чи не єдиного інтернет-медіа, яке надавало читачеві чимало інформації із грузинських та західних джерел, так відреагувала 9 серпня на ситуацію у медіа-просторі України: «Протягом останніх днів практично всі «українські» ЗМІ, немовби за командою, майже в один голос ретранслювали офіційну позицію РФ щодо подій у Грузії. Залюбки показували президента РФ Медведєва, який нервово читав з папірця, та прем’єра Путіна, що весь час ховав очі від телекамери. І при тому практично замовчували офіційну позицію Грузії, яка назвала вторгнення російської бронетехніки та бомбардування території Грузії актом агресії проти суверенної держави».

До цього можна додати, що жодне мас-медіа у ці дні, ведучи мову про генезу конфлікту, не пішло далі абстрактних посилань на «розпад СРСР». А тим часом варто було б згадати, що у жовтні 1993 року газета «Московские Новости» опублікувала інтерв’ю з колишнім керівником КҐБ СССР Вадимом Бакатіним, який щиро визнав: наприкінці 1980-х чекісти створили в Абхазії та Південній Осетії т.зв. «інтерфронти», щоб протиставити їх грузинському національному рухові. Пізніше у книзі «Избавление от КГБ» (М.: «ХХ век», 1994) Бакатін узагальнить цю тезу: створення «інтерфронтів» у норовливих республіках ставило на меті розкол суспільства на два непримиренні табори та зміну кордонів цих республік. Іншими словами, без активної участі спецслужб і керівництва КПРС, без фінансування з Москви тліючі конфлікти навряд чи перетворилися б на непримиренні етнонаціональні антагонізми. Та цієї дуже важливої інформації українська аудиторія була позбавлена.

Що ж стосується власних кореспондентів у Грузії, то дописами грузинських авторів (утім, із нерідко заангажованими та з неперевіреною інформацією) від самого початку конфлікту користувався сайт «Майдан»; зумів відправити свого журналіста (Ігоря Луценка) до Грузії маловпливовий інтернет-ресурс із пікантною назвою «Інфопорн»; врешті-решт почав одержувати власну телевізійну «картинку» 5-й канал. Оце й майже все.

Станом на 12 серпня українські ЗМІ у своїй масі дещо вирівнялися, стали давати більше інформації про події на Кавказі, зрозуміло, оцінюючи їх під ракурсом тієї чи іншої редакційної політики. Шоком для читачів, утім, стала позиція київської газети «Вечерние вести», яку небезпідставно ототожнюють з Блоком Юлії Тимошенко: у великій за обсягом статті «Кавказ горить, Київ мовчить» міститься весь комплект антиамериканської, антизахідної, антигрузинської, власне, й антиукраїнської пропаганди, притаманної гіршим зразкам сучасної російської журналістики. Постає закономірне запитання: наскільки ця стаття (й інші публікації ВВ) відбиває політичний курс БЮТ?

Розколота демократична влада і консолідована ліва опозиція

У перший день гострого протистояння, 8 серпня, з усіх державних структур України оперативно відреагувало тільки Міністерство закордонних справ. Того ранку воно виступило із заявою, в якій містився заклик до припинення вогню і повернення до переговорів. І далі позиція МЗС залишалася чітко визначеною, а реакція на події була оперативною. 9 серпня до Тбілісі прибули спершу заступник міністра Костянтин Єлисєєв, а потім сам міністр Володимир Огризко. Міністерство постійно виступало із заявами; так, 10 серпня від імені України воно застерегло Кремль від участі кораблів Чорноморського флоту Росії в збройному конфлікті в Південній Осетії й повідомило, що залишає за собою право відповідно до норм міжнародного права й законодавства України заборонити їх повернення на свою територію.

Президент Ющенко певний час утримувався від заяв; сповіщалося, що він проводить консультації і вивчає ситуацію на Кавказі. 9 серпня на початку дня до Тбілісі прибув спеціальний представник Президента України, заступник міністра закордонних справ Костянтин Єлисєєв. Нарешті, 11 серпня було сповіщено, що Віктор Ющенко відвідає Грузію з робочим візитом; цей візит відбувся 12-13 серпня, Президент України виступив на центральному майдані Тбілісі перед велелюдним мітингом на підтримку незалежності Грузії.

З цим усім відчутно контрастувала позиція очільників уряду – Прем’єра Юлії Тимошенко та першого віце-прем’єра Олександра Турчинова. Тимошенко станом на 13 серпня демонстративно утрималася від будь-яких оцінок подій у Грузії та навколо неї, обмежившись дорученнями з евакуації українських громадян із зони конфлікту; Турчинов натомість кілька разів зробив заяви, в яких було сказано дуже багато за видимої лаконічності цих заяв. Ось заява від 12 серпня: «Що стосується подій у Південній Осетії і Грузії – позиція Уряду доволі конкретна: ми винятково за мирний шлях врегулювання цієї проблеми, – наголосив Олександр Турчинов, додавши при цьому, що воєнні акції, силові дії не можуть розв’язати проблему у цьому регіоні».

Цим самим Турчинов, на відміну від Ющенка й Огризка, поставив на одну дошку дії Росії та Грузії, а на додачу визнав неналежність Південної Осетії до Грузії, вживши сполучник «і». Те, що йдеться не про обмовку, а про певну позицію, засвідчує інша заява Турчинова із фактичним засудженням дій грузинського президента Міхеїла Саакашвілі; коментуючи його заяву про вихід Грузії із СНД, перший віце-прем`єр висловив упевненість, що це питання «не вирішується на мітингах, а вимагає серйозного аналізу, і на сьогодні це питання не обговорювалось ні в українському суспільстві, ні в уряді».

Зрештою, ще один висуванець БЮТ, в.о. міністра юстиції Євген Корнійчук 12 серпня зауважив (всупереч офіційній позиції України), що не бачить підстав для заборони кораблям Чорноморського флоту Росії вертатися в Крим у разі їх участі в збройному конфлікті в Грузії; мовляв, міждержавні угоди не передбачають обмеження дій ЧФ Росії за межами України.

Таким чином, події в Грузії зайвий раз засвідчили глибокий розлам не лише між Президентом і Прем`єром України, а і всередині українського уряду.

Що ж стосується позицій політичних партій, то вона виявилася цілком прогнозованою: від повної підтримки Грузії з боку правих до повної підтримки Росії з боку лівих, поєднаних з антиєвроатлантичною риторикою речників Партії регіонів. Скажімо, Ганна Герман наголосила, що Грузія сама обирає свою долю, свою перспективу, і «ми бачимо, що з цього виходить». За її словами, уже зараз видно, як курс на євроатлантичну інтеграцію впливає на долю країни.

Впадає в очі затримка з реакцією практично всіх речників політичних партій, за винятком комуністів: скажімо, лідер «Свободи» Олег Тягнибок виступив тільки 10 серпня, УРП «Собор» «прокинулася» лише 11 серпня – і так далі.

Що ж стосується структур громадянського суспільства, то вироблення їхньої власної позиції теж певною мірою забарилося, але вже 9-10 числа численні публікації в Інтернеті, а в наступні дні – у друкованих виданнях засвідчили прагнення активістів цих структур виступити як на захист вселюдських гуманістичних цінностей, так і національних інтересів України.

(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG