У мешканців сонячного півострова традиційно особливий зв’язок із їжею. Якщо інші народи їдять, щоб жити, то італійці живуть, щоб їсти. Харчування для них – справжнє мистецтво. Це вияв самоідентичності і національної пам’яті. Це наука, фантазія і передусім велике задоволення. У цю сферу людського буття італійці вкладають певну філософію.
Засновник італійської асоціації Slow food Карло Петріні зазначає: «Кулінарія має бути важливою складовою, щоб гарантувати здорову економіку країни. Наголошую, йдеться про здорову економіку для усіх суб’єктів: для селянина-виробника, для підприємця-постачальника і для споживача. Якщо один із них у невигідному становищі, тоді справи кепські. Ми повинні працювати, бо наша кухня – це товар і добробут згаданих трьох компонентів».
Не дивно, що така надмірна увага до їжі сприяє появі нових рецептів не лише смачного, а й здорового харчування. Північно-східний регіон Венето – один із найбільших імпортерів іноземних агропродуктів. Та два роки тому фермери, кухарі і підприємці сказали: «Досить їсти аргентинське м’ясо і китайський часник! Готуймо страви з продуктів, що ростуть біля хати, максимум у сусідній області!» За сприяння місцевої агроспілки започаткували проект під назвою «Меню нульового кілометра».
Визначили «планку» – 30 і 50 відсотків продуктів місцевого виробництва
Спочатку довелося зібрати 25 тисяч підписів громадян, на основі чого голова адміністрації регіону Венето видав офіційне розпорядження. Заклади масового харчування – учасники проекту, а таких знайшлося чимало, повинні використовувати щонайменше 30 відсотків продуктів місцевого виробництва. Для шкільних їдалень ця планка підвищується до 50 відсотків, розповіла Сандра Кярато, член обласної агроспілки.
Харчі прямо з городів, рибу з річки доставляють довірені фермери, а напої – місцеві винороби-підприємці. Кажуть, усі задоволені, бо кожний має свою вигоду. Відвідувач їсть смачнішу страву, бо ж продукти свіжіші й смачніші. Збільшуються прибутки малих сільськогосподарських підприємств – відповідно оживає обласна економіка. Зменшується забруднення довкілля через мінімальне транспортування, не використовують тоннами картон, пластик для упаковок тривалого зберігання харчів.
У меню ресторанів, окрім цін, можна побачити кількість кілометрів, які подолали продукти-складники страви.
Ось читаю: напроти блюда «млинці зі спаржею» і пляшки червоного вина стоїть позначка 7 кілометрів, а яблучний пиріг взагалі 0 кілометрів. Є винятки: цитрусові завозять виключно із Сицилії, делікатесну рибу і річкові раки – з далекої Норвегії за 2000 кілометрів. Незаперечним залишається одне: варто таки долати кілометри, щоб усе це скуштувати.
(Рим – Прага – Київ)
Засновник італійської асоціації Slow food Карло Петріні зазначає: «Кулінарія має бути важливою складовою, щоб гарантувати здорову економіку країни. Наголошую, йдеться про здорову економіку для усіх суб’єктів: для селянина-виробника, для підприємця-постачальника і для споживача. Якщо один із них у невигідному становищі, тоді справи кепські. Ми повинні працювати, бо наша кухня – це товар і добробут згаданих трьох компонентів».
Не дивно, що така надмірна увага до їжі сприяє появі нових рецептів не лише смачного, а й здорового харчування. Північно-східний регіон Венето – один із найбільших імпортерів іноземних агропродуктів. Та два роки тому фермери, кухарі і підприємці сказали: «Досить їсти аргентинське м’ясо і китайський часник! Готуймо страви з продуктів, що ростуть біля хати, максимум у сусідній області!» За сприяння місцевої агроспілки започаткували проект під назвою «Меню нульового кілометра».
Визначили «планку» – 30 і 50 відсотків продуктів місцевого виробництва
Спочатку довелося зібрати 25 тисяч підписів громадян, на основі чого голова адміністрації регіону Венето видав офіційне розпорядження. Заклади масового харчування – учасники проекту, а таких знайшлося чимало, повинні використовувати щонайменше 30 відсотків продуктів місцевого виробництва. Для шкільних їдалень ця планка підвищується до 50 відсотків, розповіла Сандра Кярато, член обласної агроспілки.
Харчі прямо з городів, рибу з річки доставляють довірені фермери, а напої – місцеві винороби-підприємці. Кажуть, усі задоволені, бо кожний має свою вигоду. Відвідувач їсть смачнішу страву, бо ж продукти свіжіші й смачніші. Збільшуються прибутки малих сільськогосподарських підприємств – відповідно оживає обласна економіка. Зменшується забруднення довкілля через мінімальне транспортування, не використовують тоннами картон, пластик для упаковок тривалого зберігання харчів.
У меню ресторанів, окрім цін, можна побачити кількість кілометрів, які подолали продукти-складники страви.
Ось читаю: напроти блюда «млинці зі спаржею» і пляшки червоного вина стоїть позначка 7 кілометрів, а яблучний пиріг взагалі 0 кілометрів. Є винятки: цитрусові завозять виключно із Сицилії, делікатесну рибу і річкові раки – з далекої Норвегії за 2000 кілометрів. Незаперечним залишається одне: варто таки долати кілометри, щоб усе це скуштувати.
(Рим – Прага – Київ)
