Доступність посилання

ТОП новини
22 Липень 2018, Київ 16:08

Міфо-логіка як спосіб мислення українських політичних лідерів


На жаль, в Україні немає школи, де б політиків учили мислити, як то кажуть, бодай на два кроки вперед. Не кажучи вже про вміння осмислювати життя своєї країни та власну діяльність в історичному контексті на ґрунті певних знань.

Ця вада притаманна представникам практично всіх політичних таборів, а наслідки її втілення в поточну політику відчуває, мабуть, кожний пересічний українець. Особливо у ці тижні, коли ситуація у світі в цілому, а зокрема – по геополітичному периметру України помітно загострилася внаслідок воєнного конфлікту в Грузії та дій Росії задля ствердження свого статусу наддержави, яка не зважає на жодні норми міжнародного права.

Проте, звичайно ж, якнайсерйозніше зазначене невміння мусить виявляти себе у виступах і діях тих політичних персонажів, котрі самі перебувають у полоні різноманітних ідеологічних міфів і намагаються накидати ці міфи широкому загалові (а, як стверджують філософи і психологи, міфологічна свідомість несумісна з раціональною логікою мислення, мовлення та дії). І добре, коли ці бранці міфів і водночас міфотворці є маловпливовими діячами української політики, тоді їхні слова і відповідні публічно-політичні вистави виглядають не більше, ніж екзотичними розвагами для публіки, не тягнучи за собою серйозних практичних наслідків.

Чи й справді США прагнуть завоювати невичерпні ресурси Росії?

От, скажімо, лідер прогресивних соціалістів Наталія Вітренко заявляє, що конфлiкт у Пiвденнiй Осетiї спровокований США для захоплення Росiї. «США життєво важливо захопити Росiю, тому що Росiя має одну третину свiтових природних ресурсiв, ось чому те, що вiдбувається зараз на планетi, – це пiдготовка вiйни проти Росiї. США, НАТО готують вiйну проти Росії».

Навіщо американцям та війна? Виявляється, для того, щоб використати ресурси Росії, які мають підтримати «їх споживчу економiку».

Яким способом збираються Сполучені Штати загарбати Росію, та ще й силою (йдеться-бо про дві ядерні держави), про це політик Вітренко не думає. Так само не думає і про те, навіщо комусь у ХХІ столітті завойовницькі походи у стилі іспанських конкістадорів, навал московітів Петра І чи гітлерівських намагань розширити Lebensraum – «життєвий простір» Третього Райху.

Політична міфологія, яку сповідує лідер прогресивних соціалістів, дуже проста: Вашингтон – центр «світового зла», Москва – «світоч прогресу». Ті, хто з симпатією ставиться до «кремлівських чекістів», це славні хлопці, ті ж, хто бере за приклад демократичні цінності (власне, не американські, а універсальні в сучасному світі), то «запеклі вороги слов’янської єдності» та «наймити світового імперіалізму» (чомусь факт існування імперіалізму made in Russia в системі вітренківських координат не передбачений).

І що цікаво: політик Наталія Вітренко, схоже, ніяк не може усвідомити, що сам факт її публічних виступів із такими заморочливими заявами й існування Прогресивної соціалістичної партії заперечує її ж власні інвективи на адресу демократії західного зразка, «насадженої» в Україні.

Та доктор економічних наук Вітренко Н.М. мала б знати банальні факти – те, що знає кожен ретельний школяр: ніякої «третини світових природних ресурсів» Росія не має і ніколи не мала. Скажімо, у країнах Близького та Середнього Сходу зосереджено понад 1/2 запасів нафти світу, тоді як Росія має лише 1/5 цих запасів, таку ж частку – кам’яного вугілля. Натомість у надрах країн «третього світу» (а зовсім не у Росії) міститься 90% кобальту, близько 90% олова, 75% бокситів, 60% міді тощо. І тільки природного газу Росія має 32% від розвіданих світових запасів. А загалом Росія володіє 16% усіх природних мінерально-сировинних ресурсів світу. Багато? Так. Тільки якщо забути, що значно менша за площею Україна має 5% тих ресурсів, і, головне, що значно дешевше потрібні ресурси купити, аніж забирати силою...

Як переконливо заперечити себе самого і власну партію

Значно більш резонансними в практичній політиці є речі, про які оповідає інший доктор економічних наук та партійний лідер – Віктор Янукович, очільник потужної Партії регіонів. Проте його логіка, як видається, також має всі права зватися міфо-логікою, а стиль мислення народжений у тих же «майстернях» совєтської пропагандистської системи часів «холодної війни». Ба більше: якщо Наталія Вітренко не помічає, що факт її діяльності наочно заперечує її ж тези про відсутність свободи в Україні, то Віктор Янукович не бачить іншого: що він прагне заперечити власну політичну правочинність.

26 серпня Віктор Янукович виступив із заявою, в якій закликав українську владу підтримати волю народів Абхазії та Південної Осетії до незалежності. Він наголосив: «Визнання Російською Федерацією незалежності Південної Осетії та Абхазії – це логічне продовження процесу, який був започаткований західними країнами стосовно визнання незалежності краю Косово. Ще в лютому цього року я публічно висловлював свої тривоги з приводу того, що такий крок Заходу неодмінно потягне за собою ланцюгову реакцію... Світ отримав серйозний прецедент зі знищення Гельсінкських (1975) угод, які давали гарантії непорушності державних кордонів, – заявляв я тоді. Минуло всього кілька місяців і прогноз справдився. Треба діяти без подвійних стандартів – треба вчинити так само, як вчинив Захід у ставленні до проголошення незалежності Косова. Вважаю, що Україна повинна прийняти волевиявлення народів Південної Осетії та Абхазії і визнати їх незалежність».

Дефіцит логіки мислення

Цікаво, звичайно, звучить на вустах лідера однієї з провідних політичних сил незалежної України, двічі екс-прем’єра Української держави теза про крайню небезпечність знищення положення Гельсінкських угод про непорушність кордонів. Нагадаю, що підписував ті угоди СССР, відтак Віктор Янукович фактично суворо засуджує сам факт виходу України зі складу Союзу, а, якщо бути послідовним, то і свою діяльність на посаді голови українського уряду. Чи не уявляється десь на підсвідомому рівні Віктору Федоровичу його статус директора автобази за совєтського часу вершиною істинною кар’єри?

З «подвійними стандартами» теж цікаво. Але тут потрібно знати бодай головні факти. Скажімо, хіба Грузія коли-небудь відбирала Південну Осетію у незалежної Осетинської держави, як це зробила Сербія 1913, а потім 1918 з Косовом, забравши його більшу частину в Албанської держави? Хіба Грузія коли-небудь підписувала з кимось таємну угоду про поділ Північної Осетії (автономної республіки у складі Росії), як це зробила Сербія 1915 року, спробувавши було повністю поділити Албанію між собою, Грецією та Італією?

Принагідно: тільки принципова позиція президента США Вудро Вільсона у ті роки врятувала незалежність Албанії. І хіба грузинська влада коли-небудь будувала таку собі «велику Грузію» за рахунок інших держав і народів, як це робили белградські лідери – спершу полковник Дмитрієвич (який стояв за терористом Гаврилом Принципом, чий постріл спровокував Першу світову війну), потім – король Олександр І, а потім – Слободан Мілошевич? Ні. І в «коридорах влади» сучасного світу всі ці історичні факти добре відомі, і вони не в останню чергу спричинилися до визнання Косова.

Непаралельні паралелі

І головне: у чому схожість сьогоднішніх ситуацій? Хіба косовари воювали проти деспотичного белградського режиму, маючи танки, літаки, артилерію і навіть військові кораблі, як це робилося в Абхазії та Південній Осетії в 1992-93 роках? Хіба у війську Косова «добровольців» більше, ніж місцевих жителів, як це було, за оцінками експертів, місяць тому у Південній Осетії?

Хіба уряд Косова – чи то підпільний за часів режиму Мілошевича, чи то публічний, як зараз, – складається десь на 90% з осіб з громадянством третіх держав? І хіба у Косові відбувалася масова роздача американських, французьких, ба, навіть албанських паспортів – так, як в Абхазії та Південній Осетії російських (російські незалежні оглядачі з іронією запитують: а чи залишився сьогодні на території цих двох «незалежних республік» хоч один мешканець без російського паспорта?) Я вже не кажу про те, що на початку 1990-х на території Абхазії більшість населення становили грузини, а на території Південної Осетії етнічних грузинів було близько третини, то ж про «волевиявлення народів» тут навряд чи випадає говорити, тоді як у Косові 1991 року 82% населення були етнічними албанцями-косоварами.

Одне слово, складні стосунки у двох українських політичних лідерів та докторів економічних наук як із логікою мислення, так і з її ґрунтом – фактами. І якби ж то так було тільки у них, цих двох...
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG