Доступність посилання

ТОП новини
07 червня 2020, Київ 05:29

Українське обличчя Севастополя


Активісти руху за вступу України до НАТО у Севастополі, 22 серпня 2008 р.

Російські політики і ЗМІ, починаючи з так званої перебудови, активно навіювали громадянам Росії і України, що місто Севастополь є споконвічно російським. Цей пропагандистський пресинг триває дотепер і є доволі успішним, бо навіть деякі українські журналісти через власну необізнаність сприйняли цю вельми сумнівну ідею.

Але найгірше, що вона була сприйнята багатьма українськими політиками, людьми погано освіченими і ледачими. І це постійно дається взнаки в усій українській політиці на півдні країни.

Український політикум протягом усіх років незалежності доволі погано уявляв, чим є для України це місто з населенням 378 тисяч осіб. Чисельно це дорівнює одному районові Києва, але геополітична вага Севастополя у багато разів перевищує його територіальні розміри і кількість населення.

Ця непорівнянність формальних показників і величезного значення для української державності міста-регіону Севастополя змушує згадати інші міста, далеко не мегаполіси, не індустріальні центри, що однак відігравали роль найважливіших політичних індикаторів міждержавних і навіть міжцивілізаційних відносин. У цьому контексті можна назвати Данциґ (Ґданськ) у Польщі чи Ґібралтар (британське місто і фортеця поблизу узбережжя Іспанії).

Як відомо, ці міста мають величезний потенціал національно-правової символічності. Не випадково саме Данциґ став символом нацистських претензій до Польщі. Вражає, що німецька аргументація на користь нібито належності Данциґа Німеччині майже текстуально збігається з російською аргументацією претензій на Севастополь. Відомо, як часто проблема Ґібралтара псує іспано-британські відносини. Але за зовнішньої подібності, усе коло питань, пов’язаних з кожним із цих міст, є унікальним, бо скрізь – окрема історія, окремі обставини і окремі перспективи.

Українці в історії Севастополя за Російської імперії

Севастополь у вигляді військово-морської фортеці виник на півдні Криму в 1783 році, коли перші будинки на місці селища з татарською назвою Ак-Яр збудував адмірал Томас Маккензі, шотландець на російський службі. Він був справжнім засновником міста Севастополя, хоча цей факт проігнорували структури російського Чорноморського флоту та проросійські організації Севастополя, коли в 2008 році нав’язали жителям пам’ятник Катерини II, як нібито засновниці.

На березі Артилерійської затоки міста Чорноморський флот спорудив уже за часів незалежності України пам’ятний знак на честь кораблів російського адмірала Клокачова, який нібито вперше привів їх до майбутнього Севастополя. Насправді, Клокачова на один день випередив вихованець Києво-Могилянської академії козацький полковник Сидір Білий з його Дніпровською флотилією. Але про це місцева проросійська влада воліє не згадувати, щоб не дратувати представників Російської Федерації. Замовчуються також той факт, що місто будувалось руками українських робітників, а на Чорноморському флоті імперії служили українські рекрути з «малоросійських» губерній.

Отже, так звана російська слава завойовувалась переважно українською кров’ю.Упродовж тривалого історичного періоду російський флот на Чорному морі послуговувався кадрами з українських теренів. Досить лише нагадати, що найуславленішими героями оборони Севастополя під час Кримської війни XIX ст. були матроси Кішка і Шевченко. А радянський історик, академік Євген Тарле процитував у своїх творах лист з обложеного Севастополя учасника оборони російського аристократа князя Васильчикова: «Матроси вже встигли прозвати Нахімова Нахіменком, щоб більше було схоже на матроське прізвище».

Отже, на переконання захисників Севастополя, справжнє матроське прізвище мало звучати на український манер. Це лише сьогодні проросійські органи пропаганди під відповідним впливом Москви намагаються довести, що українці не мають ніякого стосунку до історії Севастополя, де нібито все було і є суто російським. Історія таким способом перетворюється на поле актуальної політичної війни проти України. Саме ця перекручена «історія» використовується як аргумент на користь територіальних зазіхань Москви на землі українського півдня, насамперед Севастополь і Крим.

На початку ХХ століття у місті активно діяли українські підпільні і напівлегальні організації, які, зокрема (а зовсім не більшовики), долучилися до організації повстання на панцернику «Потьомкін».

Кораблі під синьо-жовтими прапорами

У 1917 році на кораблях Чорноморського флоту імперії, що базувався головним чином у Севастополі, без будь-яких інструкцій з Києва розпочинаються процеси українізації. Утворюються українські комітети, ради, а навесні 1918 року, в квітні, на щоглах кораблів були підняті синьо-жовті прапори, а командувач флоту адмірал Саблін відправив до Києва телеграму про те, що тепер флот буде служити Українській державі. Саблін виразив колективну волю більшості матросів і офіцерів флоту, задекларовану на загальних зборах.

Цей період історії флоту і Севастополя був комуністичною владою приречений на забуття. Його й дотепер проросійська еліта міста намагається скрізь викреслити. Найяскравішим проявом такої українофобії був акт вандалізму, коли 5 липня поточного року проросійські хулігани на чолі з місцевими депутатами потрощили меморіальну дошку на честь 90-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту. На жаль, київська влада продемонструвала абсолютну байдужість до цих подій.

Російська громада Севастополя (під постійним впливом кураторів із Москви) навіть зараз вперто не хоче згадувати знаменитого російського письменника українського походження Аркадія Оверченка, якого в імперії називали «російським Марком Твеном», уродженця Севастополя. Важко сказати, що більше дратує деяких у біографії Оверченка – український родовід чи полум’яний антикомунізм літератора. Воліють не згадувати й знамениту українську оперну співачку Оксану Петрусенко, яка з раннього дитинства жила в Севастополі. Адже ці люди заважають чистоті концепції «абсолютно неукраїнського Севастополя».

Фрегат українського флоту «Гетьман Сагайдачний»
Треба зауважити, що після війни 1941-1945 рр. склад населення Севастополя докорінно змінився. Та частина населення, що була більш-менш сталою і відчула на собі якийсь вплив багатоетнічного кримського середовища, чисельно зменшилася до критичної позначки. Більшість тепер уже складатимуть переселенці з Росії. Однак і це не завадило 57% севастопольців (а в Севастополі етнічні українці становлять 22% жителів) на референдумі 1 грудня 1991 року проголосувати за самостійну Україну. Водночас за незалежність проголосувало понад 70% матросів і офіцерів тоді ще радянського Чорноморського флоту. На жаль, за ці 17 років бездарний офіційно-бюрократичний Київ протринькав ці плоди наполегливої праці українських активістів Севастополя.

Офіційний Київ не хоче, щоб Севастополь став українським?

Особливості міста вимагають надзвичайно активної культурницької роботи української держави в Севастополі, пропаганди української історії, мистецтва, культури тощо. Але Київ практично нічого не зробив, щоб задовольнити інтерес севастопольців до українського минулого на місцевих телеканалах, радіостанціях, у газетах тощо. Тому нині цей інтерес до України в місті задовольняє Росія, з усіма наслідками, що звідси випливають.

Сьогодні населення міста, насамперед молодь (незалежно від етнічного походження) виховується виключно на російській історії, російському патріотизмі та лояльності, на традиціях російської державності. Величезну роль в цьому процесі відіграє діяльність російського Чорноморського флоту, що здійснює функції, що далеко виходять за межі обов’язків військової структури, зокрема освітні, пропагандистські, інформаційні, культурницькі тощо. Друкарня Чорноморського флоту видає понад два десятки патологічно антиукраїнських газет. Ця пропаганда триває в місті вже 17 років, за абсолютного неспротиву Києва. З чотирьох місцевих телеканалів три однозначно працюють проти України. Українські патріоти в Севастополі вже втомилися закликати Київ щось-таки робити, тим паче, що Київ не дуже воліє їх слухати, а тим більше чути.

Між тим, проблеми Севастополя для України не є проблемами регіональними, для України то є проблеми глобальні, від розв’язання яких залежить існування країни, українська державність як така. На жаль, цього ніяк не можуть зрозуміти на Печерських пагорбах Києва, та й не дуже хочуть, заклопотані перманентними чварами і боротьбою за владу.
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

XS
SM
MD
LG