– Чи стали журналісти вільнішими сьогодні, ніж були у 1980-ті роки, коли організація тільки почала діяти?
– Я б сказав, що зараз є більше свободи преси, звичайно, ніж було у 1985-му. У той час комуністичні режими діяли в половині Європи, і тоді було неможливо говорити, скажімо, в Празі так, як ми говоримо сьогодні. Але для преси з’явились і нові джерела небезпеки. Сьогодні це меншою мірою уряди, які нападають на свободу преси і права людини, а більшою – це мафія, корумповані політичні діячі, релігійні фундаменталісти і сепаратистські рухи, які готові знищити всіх, хто не поділяє їхніх поглядів. Таким чином, ми маємо більше свободи преси, але також і більше насильства стосовно засобів інформації. Погляньте на числа: ніколи не було так багато убитих журналістів, як минулого року – 87 осіб. 20 років тому було набагато менше. Водночас це свідчить і про те, що в світі стало більше журналістів, які виконують свою роботу.
– Якщо взяти для прикладу Білорусь, як уважно стежать «Репортери без кордонів» за ситуацією в цій країні?
– Ми стежимо за ними, оскільки це остання диктатура в Європі. Я абсолютно приголомшений тим, у який спосіб там проводились останні вибори. Європейський Союз сподівався на певний поступ у цих виборах, але його не було зовсім. Проблема полягає в тім, що доти, доки Білорусь знає, що матиме підтримку з боку Росії, нам буде важко чинити на неї тиск. Певні заходи були вжиті проти окремих чиновників, однак нам треба робити більше. Навіть перед виборами була спокуса «відкрити двері Європи набагато ширше для Білорусі в обмін на чесніші вибори», але це не спрацювало. Я не налаштований проти діалогу з авторитарними режимами. Але якщо обіцянки не виконані, ми повинні бути безжалісними – безжалісними з санкціями.
– «Репортери без кордонів» називали Китай «найбільшою в’язницею у світі» для журналістів і так званих «кібердисидентів». Чи, на Вашу думку, Пекін виконав свою обіцянку поліпшити ситуацію в царині прав людини перед літніми Олімпійськими іграми?
– Звичайно, ні. Ви бачили, щоб хоча б одного дисидента звільнили? Навпаки, багатьох людей заарештували там перед Олімпійськими іграми, щоб перешкодити їм зустрітися з журналістами. Чому це відбувається? Через боягузтво наших демократичних держав. У Китаї є дисиденти. Ви бачили європейські уряди, керівництво Євросоюзу, які б захищали їх? Пан Саркозі, який тепер керує Європою, був на відкритті цих ігор. Як можна таке робити? Це ж країна, в якій немає ніякої політичної свободи, релігійної свободи, свободи профспілок, де діють табори праці. Колись демократи захищали дисидентів тодішнього СРСР і Східної Європи, бо багато з них були у таборах праці. Раніше в СРСР це називали ҐУЛАҐами.
– На Вашу думку, керівники держав повинні були бойкотувати ці Олімпійські ігри?
– Різниця полягає в тім, що з колишнім Радянським Союзом ми не мали ділових відносин, а Китай нам потрібен в економічному плані сьогодні. Я шокований діями Європейського Союзу під час Олімпійських ігор. Це був якраз момент, коли можна було вимагати вдосконалення в царині прав людини, вимагати звільнення тисяч політичних в’язнів. Європа не виконала свого зобов’язання. Саркозі і Європейський Союз зрадили нас. Я не за те, щоб бойкотувати Ігри, я не вважаю, що спортсмени повинні утримуватися від участі в них, однак сама церемонія відкриття – це момент на Олімпіаді, коли країна, яка приймає її, створює уявлення про себе. І люди були вражені церемонією відкриття!
– Чи Ви також схвалюєте бойкот церемонії відкриття зимових Олімпійських ігор 2014 року в Сочі, на чорноморському курорті Росії?
– Звичайно, керівники держав не повинні туди їхати. Існує і проблема з тим, як обирають країну проведення Олімпіади. Володимир Путін, без сумніву, не є взірцем для наслідування, коли справа доходить до прав людини. Та й щодо екології – це буде також катастрофа. Ви бачили колосальні будівельні роботи, які проводитимуть в екологічно захищених районах? Міжнародний Олімпійський комітет також винен. Вони кажуть, що захищають «олімпійський дух», «олімпійську хартію», в якій ідеться про людську гідність. Насправді вони не піклуються про людську гідність! Єдина річ, яка турбує Міжнародний Олімпійський Комітет, – це спонсори та гроші, якими ті їх закидають. Раніше я гадав, що олімпійський рух – це не тільки великі гроші, що там просуваються й цінності. Думаю, я помилявся.
(Прага – Київ)
– Я б сказав, що зараз є більше свободи преси, звичайно, ніж було у 1985-му. У той час комуністичні режими діяли в половині Європи, і тоді було неможливо говорити, скажімо, в Празі так, як ми говоримо сьогодні. Але для преси з’явились і нові джерела небезпеки. Сьогодні це меншою мірою уряди, які нападають на свободу преси і права людини, а більшою – це мафія, корумповані політичні діячі, релігійні фундаменталісти і сепаратистські рухи, які готові знищити всіх, хто не поділяє їхніх поглядів. Таким чином, ми маємо більше свободи преси, але також і більше насильства стосовно засобів інформації. Погляньте на числа: ніколи не було так багато убитих журналістів, як минулого року – 87 осіб. 20 років тому було набагато менше. Водночас це свідчить і про те, що в світі стало більше журналістів, які виконують свою роботу.
– Якщо взяти для прикладу Білорусь, як уважно стежать «Репортери без кордонів» за ситуацією в цій країні?
– Ми стежимо за ними, оскільки це остання диктатура в Європі. Я абсолютно приголомшений тим, у який спосіб там проводились останні вибори. Європейський Союз сподівався на певний поступ у цих виборах, але його не було зовсім. Проблема полягає в тім, що доти, доки Білорусь знає, що матиме підтримку з боку Росії, нам буде важко чинити на неї тиск. Певні заходи були вжиті проти окремих чиновників, однак нам треба робити більше. Навіть перед виборами була спокуса «відкрити двері Європи набагато ширше для Білорусі в обмін на чесніші вибори», але це не спрацювало. Я не налаштований проти діалогу з авторитарними режимами. Але якщо обіцянки не виконані, ми повинні бути безжалісними – безжалісними з санкціями.
– «Репортери без кордонів» називали Китай «найбільшою в’язницею у світі» для журналістів і так званих «кібердисидентів». Чи, на Вашу думку, Пекін виконав свою обіцянку поліпшити ситуацію в царині прав людини перед літніми Олімпійськими іграми?
– Звичайно, ні. Ви бачили, щоб хоча б одного дисидента звільнили? Навпаки, багатьох людей заарештували там перед Олімпійськими іграми, щоб перешкодити їм зустрітися з журналістами. Чому це відбувається? Через боягузтво наших демократичних держав. У Китаї є дисиденти. Ви бачили європейські уряди, керівництво Євросоюзу, які б захищали їх? Пан Саркозі, який тепер керує Європою, був на відкритті цих ігор. Як можна таке робити? Це ж країна, в якій немає ніякої політичної свободи, релігійної свободи, свободи профспілок, де діють табори праці. Колись демократи захищали дисидентів тодішнього СРСР і Східної Європи, бо багато з них були у таборах праці. Раніше в СРСР це називали ҐУЛАҐами.
– На Вашу думку, керівники держав повинні були бойкотувати ці Олімпійські ігри?
– Різниця полягає в тім, що з колишнім Радянським Союзом ми не мали ділових відносин, а Китай нам потрібен в економічному плані сьогодні. Я шокований діями Європейського Союзу під час Олімпійських ігор. Це був якраз момент, коли можна було вимагати вдосконалення в царині прав людини, вимагати звільнення тисяч політичних в’язнів. Європа не виконала свого зобов’язання. Саркозі і Європейський Союз зрадили нас. Я не за те, щоб бойкотувати Ігри, я не вважаю, що спортсмени повинні утримуватися від участі в них, однак сама церемонія відкриття – це момент на Олімпіаді, коли країна, яка приймає її, створює уявлення про себе. І люди були вражені церемонією відкриття!
– Чи Ви також схвалюєте бойкот церемонії відкриття зимових Олімпійських ігор 2014 року в Сочі, на чорноморському курорті Росії?
– Звичайно, керівники держав не повинні туди їхати. Існує і проблема з тим, як обирають країну проведення Олімпіади. Володимир Путін, без сумніву, не є взірцем для наслідування, коли справа доходить до прав людини. Та й щодо екології – це буде також катастрофа. Ви бачили колосальні будівельні роботи, які проводитимуть в екологічно захищених районах? Міжнародний Олімпійський комітет також винен. Вони кажуть, що захищають «олімпійський дух», «олімпійську хартію», в якій ідеться про людську гідність. Насправді вони не піклуються про людську гідність! Єдина річ, яка турбує Міжнародний Олімпійський Комітет, – це спонсори та гроші, якими ті їх закидають. Раніше я гадав, що олімпійський рух – це не тільки великі гроші, що там просуваються й цінності. Думаю, я помилявся.
(Прага – Київ)
