Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 07:18

«Московська декларація» щодо Нагірного Карабаху – хто ж переміг: Вірменія, Азербайджан чи Росія?


Прага – Деякі експерти вважають, що Декларацію щодо врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі, яку підписали 2 листопада в Москві президенти Росії, Азербайджану і Вірменії, можна розцінити як перемогу Вірменії. Аналітик Радіо Свобода Ліз Фуллер переконана, що тут Єреван може радіти з трьох головних причин.

Насамперед, вважає Ліз Фуллер, три президенти знову підтвердили їхню спільну відповідальність щодо пошуку політичного вирішення конфлікту «на основі норм і принципів міжнародного права та рішень і документів, ухвалених у межах їхньої компетенції», «і з чіткою метою» «створення більш здорової ситуації на Південному Кавказі».
Точніше кажучи, азербайджанський президент Ільгам Алієв змушений був відступити від попередньої, рішучішої позиції Баку в цьому питанні і формально зобов’язався 2 листопада не розпочинати нової війни за Нагірний Карабах. Адже Алієв раніше неодноразово попереджав, що у разі нездатності Мінської групи ОБСЄ (де головують США, ЄС і Росія) вирішити конфлікт, Азербайджан не буде мати іншого виходу, окрім як застосувати силу, щоб повернути Нагірний Карабах під контроль Баку.
«Московська декларація» усуває з переговорного процесу союзника Баку – Туреччину
Московський документ наголошує на важливості подальшої роботи посередницької Мінської групи. Також ідеться про те, щоб ця група керувалася в подальших переговорах Мадридськими принципами як основою для вирішення будь-якого конфлікту. Ясніше виловлюючись, декларація ефективно усуває будь-які зусилля Туреччини на шляху альтернативного мирного вирішення Карабахської проблеми, що могло б більше відповідати уявленням Азербайджану, аніж за Мадридськими принципами. Адже під час нещодавнього візиту до Єревану турецький президент Абдуллах Ґюль підтвердив готовність Туреччини «допомогти» у вирішенні цього конфлікту довкола Карабаху.
Дмитро Медведєв, Серж Сарґсян та Ільгам Алієв погодилися 2 листопада у Москві, що пошук мирного вирішення повинен супроводжуватися «юридичним закріпленням міжнародних гарантій у всіх аспектах і стадіях». З позиції Єревану – первинна слабкість так званих Мадридських принципів полягає в тому, що вони вимагають від вірменської сторони позбутися головної набутої колись переваги і залишити сім районів власне Азербайджану поза старими адміністративними межами колишньої Нагірно-Карабахської автономної області, які сьогодні контролюють вірмени, бо спершу проблема цих районів має бути вирішена шляхом референдуму, чого раніше не було зроблено, згідно з міжнародними принципами.
Багато вірменів бояться, що після відновлення свого контролю над цими сімома районами азербайджанська влада заблокує домовленості щодо референдуму. Представники націоналістичної вірменської партії «Дашнакцютун» погрожували 31 жовтня президентові Сержу Сарґсянові, що у разі «зради національних інтересів» — згоди покинути окуповані території — вони вийдуть з коаліційного уряду. Тому в Москві була висунута пропозиція щодо «юридичного закріплення міжнародних гарантій» з метою попередження будь-якого «віроломства» Баку і зменшення політичного тиску на Сарґсяна в Єревані.
Росія намагається поліпшити свій імідж миротворця в регіоні
Під міжнародними гарантіями у Москві розуміли зобов’язання різних держав у наданні міжнародних сил з підтримки миру, з розміщенням їх у семи згаданих районах Азербайджану після того, як їх знову візьме під контроль Баку, включно зі стратегічним міжгір’ям Лачін, яке зв’язує Нагірний Карабах із Вірменією.
Дмитро Медведєв також може радіти з наслідків переговорів у Москві 2 листопада, бо декларація підтверджує нібито позитивну роль Росії як миротворця на Південному Кавказі, тоді як після серпневої війни в Грузії стосовно Москви складався імідж «деструктивної країни».
Чимало експертів називають декларацію документом, котрий ні до чого не зобов’язує, і вважають, що сторони залишилися на своїх позиціях.
(Прага – Київ)

  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG