Доступність посилання

17 Листопад 2017, Київ 21:52

Ігор Качуровський

Холодну й сніжну зиму з 1930-го на 1931 рік ми з батьками прожили в Ніжині. Десь навесні батька попередили, щоб тікав, бо мають його заарештувати, і він відразу подався спочатку до Києва, а звідти на Херсонщину, у Малу Виску, де жила материна молодша сестра, яка була замужем за партійцем пролетарського походження, що працював на цукровому заводі головним бухгалтером. Квиток партійний був у нього, в кишені, але не в серці, Тож він і влаштував мого батька економістом. Помешкання для родини батько знайшов аж під осінь, І ми – мати, я і материна тітка, стара революціонерка Марія Кониська, наприкінці серпня залишили рідний Ніжин і подалися до Малої Виски. Мені тоді доходив 13-й рік.
Оселилися ми в господаря на ймення Федь Кавун. Це був кремезний підстаркуватий чолов'яга, знаний, як нам оповідали, під прізвиськом «Той, що з матнею», бо єдиний на цілий повіт носив козацькі шаровари на очкурі, «з Чорне море завширшки», сказав би Гоголь. До того ж він славився своїм ненажерством – міг з’їсти відерний чавун вареників, а потім два дні вже нічого не їв, пий тільки воду.
Господарі жили в звичайній селянській хаті, в глибині садиби, а над вулицею мали кількакімнатний дім, щоправда, саманний, проте під залізом і на два помешкання. В одній половині жила самотня жінка-службовець, а в другій оселилися ми.
У нас в Крутах цього Кавуна давно б розкуркулили, але це було містечко, а не село, до того ж він, як і всі навколо, своєчасно встиг записатись до СОЗу, що означало «Спільна обробка землі» і мало бути переходовою ланкою до омріяної комуни як до остаточної цілі. Була тоді й пісня:
Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
Діти лазять по дорозі.
Нема хліба, нема сала
Контрактація забрала...
Тепер, мабуть, ніхто й не пам'ятає, що таке контрактація.
Кавунова садиба виходила на широченний став, по другий бік якого в густій зелені старих дерев виднілася цукроварня, були очерет і верби, але в ставу ніхто не купався і човнами не плавав. Вулиця звалася Басарабка і вела до села Паліївки, де жили переважно українізовані молдавани: дід і баба говорити по-нашому ще нічого не вміли, тільки «по-молдуванському», батько й мати вже говорили, ми вже більше по-нашому, а діти «по-молдуванському» уже й не розуміли.
День мого народження довго був у моєму житті прикрою датою: цього дня (1 вересня) треба було йти до школи після літніх вакацій.
Я ходив до шостої групи (ані «кляс»; ані «класів» тоді не було), де замість навчання був лабораторний метод:нас поділили на бригади, і кожна на власноруч мала опрацьовувати якусь певну тему, а потім хтось, один відповідав за своїх співбригадників. Можливості здобути знання за такої системи взагалі не існувало. Та й сам метод був вигаданий не інакше, як із метою: не допустити до поповнення зненавидженого у вищих партійних колах прошарку інтелігенції.
Найважливіше, що в школі була їдальня, де в кімнаті з чорною від мух стелею й великим написом «Просьба нибиця за хлєбом» нам давали сякі-такі обіди. Я ніколи не відзначався «бистроумністю», тож не відразу второпав, що «нибиця» означає «не битись».
Цілу осінь повз нас возили буряки на цукроварню. З початком морозів возіння припинилося. І тоді ми довідалися, що селяни здали державі все. А на трудодні взагалі нічого не отримали. Жодних присадибних ділянок по 30 чи по 50 соток тоді ще ніхто не нарізував, і вони мали жити з того, що зберуть зі своїх садків чи городчиків. Тож наприкінці листопада, як у більшості мешканців самого містечка, так і в селян сусідньої Паліївки, – усі домашні запаси вичерпалися.
У грудні вже почався голод. (Про грудень 1931 року, як про початок голоду в степовій Україні, писав-також генерал Григоренко). Тітка-пенсіонерка швидко зібралася й поїхала в Курськ, де в нас була рідня, в якої вона могла притулитися. А ми далі тягли півголодне своє існування.
Теоретично робітникам і службовцям, зокрема працівникам цукроварні, мали давати пайок. Але пайка понад місяць не видавали.
Наш господар, Федь Кавун, славний своїми штаньми й своїм апетитом, якого тепер не міг вдовольнити, – перший помер від недоживлення (недоїдання). Думаю, що всеукраїнський список загиблих і померлих голодною смертю слід починати його іменем.
Наприкінці січня нам нарешті видали довгоочікуваний «пайок»у вигляді муки, цукру, можливо, якогось товщу, не пригадую. І мати напекла хліба...
Котрогось вечора, досить пізно, під вікном хтось постукав. Мати – вона взагалі не знала, що таке страх – відкрила, не питаючи. Зайшов молодий виснажений мужчина і попросив їсти. Ми, звісно, не питали, ні хто він, ні звідки. Про те, що йде до Одеси, сказав він сам. Йому дали тарілку зупи і дві скибки хліба. Зупу він з’їв, а хліб заховав до кишені.
Їв він поволі, так, як їдять, було, наші ста­течні господарі, хоча одяг на ньому був не селянський.
– Насипати ще? – запитала мати.
– Ні, дякую: мені більше не можна. Я вже чотири дні йду не ївши... Йому запропонували переночувати, але він відмовився:
– Ні, піду: треба йти коли темно ....
... Чи дійшов він до своєї Одеси?!?
Деякі робітники, навіть власники домів, кинули все й поїхали на Чернігівщину, на шостківські військові заводи, де був тоді хліб.
Із нашої групи виїхав Сіва Панасенко; це від нього я вперше почув приповідку: «Вовки з’їли воли, ну, а воза ж таки ми їм не дали».
Деякі наші школярі були з Паліївки і приносили звідти невідрадні новини: то якийсь удівець, що лишився з-дрібними дітьми, порізав дітей і сам зарізався (дітей – у хаті, а сам під вербою), то якісь сусіди наїлися сапної конини і їх усіх постріляли, а хату спалили...
Від недоживлення в мене почали кришитися зуби...
Не знати, що було б з нами далі, але на початку березня з Курська надійшов лист: в домі, де живе материна тітка, звільнилась кімната і ми швидко зібрались й рушили до Курська. В російських містах голод був також, як і в українських. Там тиснули, щоб віддавали за їжу золото, срібло, коштовне каміння, гарні речі.
Міста України були оточені голодними селами. А в російські міста селяни привозили молоко, буряки, їжу. Хто мав заробіток, міг прожити. В містах були карточки.
У серпні 34-го ми з мамою на кілька днів заїхали до Крут. Багатьох не побачили: справжніх господарів, яких назвали куркулями (хат 20) вивезли на Сибір, на холодну смерть, не менше померло через голод. На хуторі Топольському помер син мого прадіда – Дмитро Васильович Топольський, наш прямий родич. Помер від голоду.
Крутяни – народ енергійний талановитий, працьовитий і кмітливий. Люди бідували та рятувалися, як могли. Спочатку проривалися до міст, навіть їздили до Москви. Там голоду не було. Потім заборонили, виїхати з села було неможливо, і не було паспортів.
Рятувала річка, Остер була тоді і широка, і глибока, а головне мала багато риби. Ловили карасиків і силу силенну в’юнів.
Про справжню трагедію моїх односельчан, про жахіття, які вони пережили під час Голодомору я дізнався, коли ми приїхали вже влітку 42-го. Розповіді свідків цих подій я ретельно записав, а в 1960 році в Новому Ульмі вийшла моя поема «Село в безодні» про великий голод в Україні 1932-33 років.
ПРО АВТОРА
Ігор Качуровський народився 1 вересня 1918 року. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2007 рік). Великий патріот, майстер українського слова, літературознавець, поет-неокласик, письменник, перекладач.

Автор поеми про Голодомор і геноцид українського народу «Село в безодні» – спогад про село Крути на Чернігівщині, до краю зубожілого через сталінську колективізацію і розкуркулення, і знекровлене штучним голодом (вийшла в 1960 році в Німеччині, в Новому Ульмі). Село Крути – рідне село матері автора, звідки почався життєвий шлях Ігоря Качуровського, і де під час війни в короткий проміжок часу в перерві між двома періодами вигнанства – Курським (1929-1942) і австрійським, аргентинським і німецьким (1942 – й дотепер) автор почув від своїх односельців моторошні розповіді про жахливі долі невинних жертв радянської влади.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG