Посттравматичний синдром лікарі характеризують як сукупність проявів, які вже нібито й не пов’язані із самою травмою, однак серйозно погіршують самопочуття людини. Болить там, де вже й не має боліти, у снах приходять жахіття, а сміятися удень заважає притлумлене почуття тривоги. Подолати цей стан, кажуть лікарі, можна лише чітко усвідомивши, що жах був, але він уже в минулому.
Щось подібне відбувається і з українцями, вважає філософ, головний редактор журналу «Ї» Тарас Возняк. «Голодомор – це настільки травматична річ, що тим людям, які вижили, дуже боляче повертатися до тих спогадів. Голодомор завдав страшної психологічної травми, як окремим людям, так і цілій спільноті. У цьому сенсі ми дійсно є постгеноцидним суспільством. Якоюсь мірою це нагадує синдром зґвалтованих жінок, які не хочуть ні давати свідчення, ні згадувати, вони хочуть витерти трагедію зі своєї пам’яті», – зазначає пан Возняк.
Нехіть до влади і надія лише на себе
Переживши примусове винищення голодом, українці носять в собі тотальну недовіру до влади, якщо не страх, то принаймні, стійку нехіть до будь-якого чиновника і постійну невпевненість у завтрашньому дні. При кожній зміні політичного курсу чи можновладців українці купують «сірники та сіль про запас», «щоб якщо щось, то хоч на перший час було». Пам’ять родів, які пограбували за наказом із Кремля свої ж люди, а потім залишили, за тим же наказом, помирати з голоду, примушує постгеноцидного українця завжди щось мати «на чорний день» і ніколи до кінця не відкриватися навіть перед сусідом.
Але ця сама пам’ять навчає завжди мати удома «що їсти», запрошувати до столу кожного, хто завітає до хати і навіть «вовкові шматочок хліба давати». А ще – в усьому сподіватися тільки на себе, «жити своїм розумом» і заспокоювати себе одвічним «як Бог дасть».
Потяг до свободи і відраза до тоталітарного менталітету
Академік Мирослав Попович пережив Голодомор і носить пам’ять про нього у вигляді захворювання серця.
«Всі умови тоді такі були, що всі люди, які належать до того покоління, мають у собі цю заразу. Але завжди важить індивідуальність. Я б не сказав, що я став покірнішим чи орієнтованим на чисто земні проблеми», – каже філософ.
І головне, на його думку, що винесли українці з тих страшних часів – це повне несприйняття тоталітарного режиму.
«Українці не мають ще політичної культури, бо так складалася історія, що їй і не було звідки взятися. Але у нас є великий потяг до свободи. Я не знаю, чи можна сказати, що це пам’ять від Голодомору, але беззаперечно – це відраза до тоталітарного менталітету», – переконаний Мирослав Попович.
Українське суспільство атомізоване, розділене на індивіди, бо в його історії є страшний досвід смерті й виживання один на один із голодом.Історично обумовлені, класичні «моя хата скраю» та «сам собі гетьман» суттєво уповільнюють процес формування громадянського суспільства та справжньої, не так званої, національної еліти. Водночас, саме ці ментальні особливості роблять пересічного українця спонтанним носієм свободи. Його око завжди іронічно примружене на найменше намагання політиків «одягнути собі корону на голову», а вухо ловить найменшу фальш у промовах про «любов до народу» та переймання «проблемами простих людей».
Не треба забувати, що окрім природної психологічної реакції на пережиті жахіття, українець просто не міг говорити про Голодомор, бо це б одразу коштувало йому свободи, а то й життя. Політв’язень брежнєвських таборів Євген Сверстюк згадував, що вже після перебудови, опитуючи людей про голод у 30-х роках, він бачив страх у їхніх очах і люди перепитували, «чи їх не будуть розстрілювати». І це при тому, що люди прийшли на виклик із сільради і їх «попросило» розповісти місцеве керівництво.
Щоб подолати страх, треба виговоритися
Доктор філософії Сверстюк вважає, що наразі українці нарешті мають можливість «виплакати свої жалі». Розповідаючи про Голодомор, встановлюючи назви усіх населених пунктів, називаючи поіменно жертви, відкриваючи усі архіви, Україна виплакує свій біль, викидає «скелета зі своєї шафи» і робить крок до очищення. Адже після плачу витирають сльози і беруться до роботи. В іншому випадку, каже Євген Сверстюк, «є небезпека перетворитися у «духовних жебраків». Адже світ шанує мужніх. Тому розповівши правду, вигнавши страх, треба долати і комплекс нижчовартості».
Ударом по майбутньому називає Голодомор і Іван Дзюба. І єдиний спосіб відбити цей удар – це позбавитися від важкої генетичної пам’яті через проявлення повної правди. Що власне і розпочав першим робити Джеймс Мейс, який і визначив українців, як постгеноцидне суспільство. Мейс вважав, що Україна не зможе розвиватись далі, поки не скаже усю правду про Голодомор.
Це підтверджує і досвід народів, які пережили у новій історії штучне цілеспрямоване винищення, або й біль важких поразок та тягар спокути. Суспільство розпочинає успішно розвиватися, усвідомивши і переосмисливши свою національну пам’ять, прийнявши свою історію такою, як вона є, але не зупинившись тільки на цьому.
Найкращим кроком влади зі вшанування пам’яті закатованих голодом мало б стати створення всіх умов, щоб кожен, хто живе в Україні, відчував себе впевнено. Для цього небагато треба: шанувати права людини, дотримуватися законів і багато працювати.
(Київ – Прага)
Щось подібне відбувається і з українцями, вважає філософ, головний редактор журналу «Ї» Тарас Возняк. «Голодомор – це настільки травматична річ, що тим людям, які вижили, дуже боляче повертатися до тих спогадів. Голодомор завдав страшної психологічної травми, як окремим людям, так і цілій спільноті. У цьому сенсі ми дійсно є постгеноцидним суспільством. Якоюсь мірою це нагадує синдром зґвалтованих жінок, які не хочуть ні давати свідчення, ні згадувати, вони хочуть витерти трагедію зі своєї пам’яті», – зазначає пан Возняк.
Нехіть до влади і надія лише на себе
Переживши примусове винищення голодом, українці носять в собі тотальну недовіру до влади, якщо не страх, то принаймні, стійку нехіть до будь-якого чиновника і постійну невпевненість у завтрашньому дні. При кожній зміні політичного курсу чи можновладців українці купують «сірники та сіль про запас», «щоб якщо щось, то хоч на перший час було». Пам’ять родів, які пограбували за наказом із Кремля свої ж люди, а потім залишили, за тим же наказом, помирати з голоду, примушує постгеноцидного українця завжди щось мати «на чорний день» і ніколи до кінця не відкриватися навіть перед сусідом.
Але ця сама пам’ять навчає завжди мати удома «що їсти», запрошувати до столу кожного, хто завітає до хати і навіть «вовкові шматочок хліба давати». А ще – в усьому сподіватися тільки на себе, «жити своїм розумом» і заспокоювати себе одвічним «як Бог дасть».
Потяг до свободи і відраза до тоталітарного менталітету
Академік Мирослав Попович пережив Голодомор і носить пам’ять про нього у вигляді захворювання серця.
«Всі умови тоді такі були, що всі люди, які належать до того покоління, мають у собі цю заразу. Але завжди важить індивідуальність. Я б не сказав, що я став покірнішим чи орієнтованим на чисто земні проблеми», – каже філософ.
І головне, на його думку, що винесли українці з тих страшних часів – це повне несприйняття тоталітарного режиму.
«Українці не мають ще політичної культури, бо так складалася історія, що їй і не було звідки взятися. Але у нас є великий потяг до свободи. Я не знаю, чи можна сказати, що це пам’ять від Голодомору, але беззаперечно – це відраза до тоталітарного менталітету», – переконаний Мирослав Попович.
Українське суспільство атомізоване, розділене на індивіди, бо в його історії є страшний досвід смерті й виживання один на один із голодом.Історично обумовлені, класичні «моя хата скраю» та «сам собі гетьман» суттєво уповільнюють процес формування громадянського суспільства та справжньої, не так званої, національної еліти. Водночас, саме ці ментальні особливості роблять пересічного українця спонтанним носієм свободи. Його око завжди іронічно примружене на найменше намагання політиків «одягнути собі корону на голову», а вухо ловить найменшу фальш у промовах про «любов до народу» та переймання «проблемами простих людей».
Не треба забувати, що окрім природної психологічної реакції на пережиті жахіття, українець просто не міг говорити про Голодомор, бо це б одразу коштувало йому свободи, а то й життя. Політв’язень брежнєвських таборів Євген Сверстюк згадував, що вже після перебудови, опитуючи людей про голод у 30-х роках, він бачив страх у їхніх очах і люди перепитували, «чи їх не будуть розстрілювати». І це при тому, що люди прийшли на виклик із сільради і їх «попросило» розповісти місцеве керівництво.
Щоб подолати страх, треба виговоритися
Доктор філософії Сверстюк вважає, що наразі українці нарешті мають можливість «виплакати свої жалі». Розповідаючи про Голодомор, встановлюючи назви усіх населених пунктів, називаючи поіменно жертви, відкриваючи усі архіви, Україна виплакує свій біль, викидає «скелета зі своєї шафи» і робить крок до очищення. Адже після плачу витирають сльози і беруться до роботи. В іншому випадку, каже Євген Сверстюк, «є небезпека перетворитися у «духовних жебраків». Адже світ шанує мужніх. Тому розповівши правду, вигнавши страх, треба долати і комплекс нижчовартості».
Ударом по майбутньому називає Голодомор і Іван Дзюба. І єдиний спосіб відбити цей удар – це позбавитися від важкої генетичної пам’яті через проявлення повної правди. Що власне і розпочав першим робити Джеймс Мейс, який і визначив українців, як постгеноцидне суспільство. Мейс вважав, що Україна не зможе розвиватись далі, поки не скаже усю правду про Голодомор.
Це підтверджує і досвід народів, які пережили у новій історії штучне цілеспрямоване винищення, або й біль важких поразок та тягар спокути. Суспільство розпочинає успішно розвиватися, усвідомивши і переосмисливши свою національну пам’ять, прийнявши свою історію такою, як вона є, але не зупинившись тільки на цьому.
Найкращим кроком влади зі вшанування пам’яті закатованих голодом мало б стати створення всіх умов, щоб кожен, хто живе в Україні, відчував себе впевнено. Для цього небагато треба: шанувати права людини, дотримуватися законів і багато працювати.
(Київ – Прага)
