Багато українців, із якими доводиться спілкуватися в Нью-Йорку, стали переможцями імміграційної лотереї. Ніхто з них навіть не вагався: полишати батьківщину чи ні. Адже випав шанс. Більшість із них приїхали в Америку з 50 доларами в гаманці і боргом за квиток, а ще ображені і втомлені українськими реаліями. Далеко не найкращий спадок для початку нового життя в омріяній Америці.
Коли українці виїжджають у США завдяки «зеленій карті», то передусім шукають знайомих, щоб принаймні хтось зустрів на летовищі і допоміг знайти якийсь куток для проживання. Більшість із них, по двоє чи по троє, наймають помешкання. Оренда двокімнатного житла в районах, віддалених від дорогого Мангеттена, коштує від 700 до 900 доларів на місяць. Цю суму розділяють на кількох осіб, які проживають разом, а ще оплата за електроенергію і газ. В середньому одна особа платить 400-500 доларів у місяць за оренду житла, частіше — невеличкої кімнати.
Найкраще роботу шукати через інтернет
Наступний крок – пошук роботи. Майже кожна українка, без знання англійської, починає з прибирання помешкань. Година роботи — 7-8 доларів. Таку роботу називають «повзанням». Адже на колінах доводиться вичищати будинок упродовж 5 годин під пильним оком господині. Жінок на прибирання потребують щодня. Однак кожна моя співрозмовниця з жахом пригадувала перші місяці, а інколи півроку чи рік такої праці. Варто усе ж таки цю нудну і важку роботу поєднувати з англомовними курсами. Хоча для переможців лотереї вони безкоштовні, але краще відвідувати ефективні платні курси.
Чимало новоприбулих українців знаходять роботу через знайомих. Я обираю інший шлях пошуку роботи. Купую російсько- та польськомовні газети. Власне тут, а не в українських часописах, можна знайти численні оголошення про роботу. Зрозуміло, потрібні знання польської, російської або ж англійської мов. Знаючи англійську, будучи працелюбною, старанною, скромною,можна знайти добре оплачувану роботу. Я не знайшла жодного оголошення, де було б необхідне знання української.У газетних оголошеннях знаходжу кілька вакансій: прибирання, догляд за дітьми чи старими хворими людьми, ліплення вареників і пельменів у російських ресторанах. Останнє одразу відкидаю, оплата праці тут невелика і, як розповіли українці, у російських ресторанах не доплачують.
Знайти роботу можна й через інтернет. Знову ж таки на російських і польськомовних сайтах розміщені численні оголошення про роботу. Тут також реклама десятків агентств із працевлаштування. Однак оплата праці за перший тиждень іде на рахунок фірми. Працювати 7 днів на когось мало приваблює. На третій день на польському сайті знаходжу вакансію у польському ресторані. Телефоную. Чому ні?
Як можна так багато їсти?..
«Чи маєте ви досвід роботи на кухні?» – з таким запитанням польською зустрів мене власник ресторану. «Звісно», – відповідаю, з думкою, яка українка не має досвіду роботи на власній кухні. «Чи знаєте польську кухню?» «Так, флячки, журек, борщик, вареники, голонка, картопляні пляцки». Потрапляю в десятку, бо заходячи у ресторан на співбесіду встигнула глипнути на меню і, зрештою, добре знаю і люблю польську кухню. «Чи вмієте ліпити вареники?» – запитує. «Звичайно». «Чи спробуєте попрацювати?» «Так». Якраз випала обідня пора...
На видачі у невеликій кухні працювали троє жінок. Одна мила посуд, друга готувала м’ясо та овочі на грилі, третя – інші страви, які замовляли клієнти. У залі було осіб 10. Карточок для замовлень 6. Глипаю і з жахом бачу якісь ієрогліфи. Початкові букви польською і англійською... І це мало означати назви страв?.. А їх у меню півсотні. Pl. Z. – що мало значити пляцки картопляні. Fl. – флячки, Ms. – картопляне пюре. Прошу офіціанток писати виразніше, бодай більше букв. Обіцяють. Golb. – розумію, що це замовили голубці. Виявляю ініціативу подати цю просту страву. Її готують українські господині, коли уже геть кепсько. Мені пояснюють, що має бути найбільша тарілка. На неї кладу зелень для декорації і, за вказівкою працівниць, два голубці. Але вони ковзають по величезній тарілці, хтось щось шукає... «Чому не поклала картопляне пюре і варені овочі, моркву, горошок, соус?» – чую запитання. Усе старанно, відтак повільно, докладаю. За процесом нервозно спостерігає офіціантка, але посміхається. Виходить величезна порція отих простих голубців. Як можна стільки з’їсти?
12 годин роботи на ногах
За час, допоки я давала собі раду з голубцями, жінки видали кілька замовлень. Я уже перестала читати картки замовлень, бо це виявилось марною справою. Лише машинально робила те, що мені вказували: смажила пляцки, варила вареники, подавала супи, а їх із 5 видів. Усе кипить і шкварчить. Тільки-но прикрасила налисники, як із жахом почула, що це замовлення на «винос». Серед трьох різного розміру одноразових коробок, врешті, вибираю потрібну.
«Один вареник із капустою, 3 із м’ясом і 2 рускіх. Одна порція. Інша – 2 рускіх, 2 із м’ясом, 2 із капусою. Ці смажені. Приготовані на третю порцію: 3 із капустою і 3 рускіх. Два яблучні соуси і одна сметана. Усе подати разом». Як усе це можна подати разом?.. «Чому вареники рускі? У росіян пельмені, а вареники з картоплею і сиром – українська традиційна страва!» – допоки обурювалась вголос про плагіат, переплутала усі види тих десятків вареників. На око розсортувала. Приготувала, засмажила, розклала на тарілки. Дзвіночок. Офіціантка тут як тут, але з дивним запитанням: «Де, які вареники?» О, хто вигадав стільки тих вареників?..
Піраміди брудного начиння, шум посудомийної машини і витяжки, важкі звуки холодильника і ще якась гуральська музика відлунювала з залу. Усе це зливалось з польською, англійською, з біганиною на кухні, де ніхто не хотів збагнути, що я тут уперше. 150 клієнтів відвідали у цей день ресторан. Праця закінчилась опівночі.
«Мем, мем», – я ледь привідкрила очі, як раптом побачила незнайоме обличчя. Перший рух руки за торбою, яка виявилась на місці. Працівник метро просто цікавився, куди я їду. На годиннику була 3-тя ночі. Додому від місця праці мені було добиратись 30 хвилин...
(Нью-Йорк – Прага – Київ)
