Доступність посилання

ТОП новини
03 червня 2020, Київ 05:34

«Країна Номенклатурія» по-українськи


Київ – Соціально-політичні і соціально-економічні процеси в Україні розвиваються стрімко. Чи давно ледве не всі капітали та засоби виробництва у щойно унезалежненій державі тримали у своїх руках «червоні директори», посадивши у крісло прем’єра, а потім і президента свого висуванця – Леоніда Кучму? Чи давно постав і впав перший, мабуть, український олігарх – Павло Лазаренко? Чи давно той самий Кучма не виправдав сподівань своїх колег і різко крутонув штурвал у бік перерозподілу великої власності між новими на українській політико-економічній арені персонажами? Чи давно неофіційними «директорами парламенту» були спершу Вадим Гетьман, а після його вбивства – Олександр Волков? Зрештою, чи давно з’явився в Україні середній клас, чи давно колгоспники знову стали селянами, а в містах і містечках виникла новітня буржуазія?

Але що парадоксально: ці, здавалося б, безповоротні зміни часом виливаються у чергове підтвердження давньої тези: «Нове – це призабуте старе». І у плані персоналій, котрі після своїх гучних фіаско якимось дивом знов і знов виявляються «потрібними країні», і в плані реінкарнації певних соціальних явищ, що мали би, здається, назавжди залишитися в історичному минулому. Й одне із таких явищ – це клас номенклатури.

Як жила і загинула радянська номенклатура

Наприкінці 1980-х років демократичний рух мав перед собою реального, вагомого, зримого головного супротивника – панівний клас радянського суспільства, званий номенклатурою. Цей клас тримав у своїх руках усі головні важелі радянської держави: економіку, публічну і залаштункову політику, зовнішні зв’язки, військо, «компетентні органи», ідеологію, офіційну культуру. Хіба що приватне життя громадян у післясталінські часи вийшло з-під контролю номенклатури (і то скільки «аморалок» розглядали тоді парткоми і профкоми!) та ще в андеґраунді творилися непересічні культурні цінності, істотно вищі за офіціоз. А ще виривалося із-під її влади неофіційне економічне життя СРСР, яке буяло в різних формах – від дачних ділянок городян до «тіньової економіки».
Офіційно номенклатура не мала ніякої власності (якщо не вважати такою партійні санаторії чи видання). Але водночас у її корпоративному розпорядженні й управлінні перебувало практично все в СРСР, що належало до «загальнонародної», «колгоспно-кооперативної» та профспілкової власності. Така ситуація призвела, зокрема, до того, що за відсутності конкуренції клас номенклатури втратив будь-яку солідарність, у ньому почалися процеси жорсткої боротьби між різними групами, навики більш-менш ефективного (хай і тоталітарного) керування суспільними процесами були втрачені, натомість швидкими темпами росла «тіньова» економіка, де головними особами стали не «спекулянти» та «фарцовщики», а «цеховики» та «оптовики» – люди, котрі ворочали сотнями мільйонів (а часом і мільярдами) тодішніх рублів.
На додачу сама номенклатура пом’якшила правила добору до своїх лав (до 1953 року селективну функцію виконував сталінський терор, який не давав партійним і господарчим працівникам спати спокійно; потім настав час хрущовських експериментів; за Брежнєва головним чинником, який визначав кар’єру номенклатурника, стала лише позірна лояльність). До внутрішніх процесів саморозкладу додалися несприятливі зовнішньополітичні та економічні чинники – і почалася спершу суто номенклатурна «перестройка», яка швидко розгальмовує спонтанну соціальну та національну активність – і переростає у справжню перебудову життя суспільства.
На останній стадії цієї перебудови номенклатура гине як клас.

Національна недоформованість і відтворення перейденого

У соціальних процесах загибель якоїсь суспільної верстви (класу, групи) не обов’язково означає фізичну ліквідацію тих людей, котрі складали цю верству. Просто докорінно змінюються засоби одержання доходів, образ життя, соціальна поведінка та роль у політичних процесах цих людей, вони «розсмоктуються» по інших групах чи класах. Так сталося і з радянською номенклатурою: з неї виокремилася, з одного боку, велика група «червоних директорів» різного ґатунку і рівня, з іншого – «демократів» і «бізнесменів», які поспішили скочити на гребінь хвилі суспільних змін. А основна маса номенклатурників утратила головне, що визначало її суспільну роль: розпорядження й управління всім масивом власності.
Отож довелося номенклатурникам йти у службовці, в обслугу «червоних директорів», клерками у профспілки чи бізнес-компанії, у викладачі вузів тощо. Відтак у першій половині 1990-х здавалося, що за номенклатурою охолов і слід. Здавалося, що на її місце в системі державного управління починає ставати чиновництво – звісно, корумповане, нераціональне, неєвропейське, не надто переобтяжене знаннями про добу соціально-економічних реформ. Але в перспективі таке чиновництво можна перетворити на цілком раціональну європейську бюрократію, без якої не може обійтися жодна держава Європейського Союзу і яка аж ніяк не є – і, головне, не може бути! – панівним суспільним класом. Але сталося інакше.
На певному етапі українське суспільство замість руху до демократії, отже, до розвиненого і структурованого громадянського суспільства, до виокремлення системи політичних, духовних та бізнесових еліт, розвернулося в напрямі до утворення кланово-олігархічного соціуму; це означало, що кільканадцять осіб взяли до своїх рук контроль за основними промисловими, фінансовими, інформаційними, інтелектуальними й управлінськими ресурсами країни та розпорядження ними. Цих людей ніхто не обирав; їх ніхто офіційно не призначав. Просто в результаті докорінних змін за умов національної недоформованості на верхи реальної влади невідь як вискочили цікаві і по-своєму непересічні люди, чиї інтереси, втім, не мали нічого спільного із національними, які займалися власним збагаченням за будь-яку ціну, хоч і за рахунок грабунку й розорення власної країни; отже, якісь рівновага та стабільність у державі виникали передусім тоді, коли перед новими господарями раптом поставала примара реставрації комунізму (хоча б шляхом загальних виборів) чи коли випадково збігалися інтереси більшості олігархів.
За цих обставин могло б зарадити прискорене (за допомогою державних верхів) формування системи справжніх еліт (політичних, бізнесових, управлінських) та потужних структур громадянського суспільства. Проте ті самі «верхи», які відкрили шляхи формування олігархічних груп із наближеного до них середовища, звернулися до створення противаги олігархам за звичними і рідними рецептами. А саме – вони почали відтворювати номенклатуру на принципах відданості чинній системі та її лідеру (а зовсім не закону чи моралі).

«Скромна повабність» нової номенклатури

Чому можна вести мову саме про оновлену номенклатуру як один із панівних суспільних класів, а не про чиновництво чи бюрократію? Справа в тому, що останні – це інструменти управління державним життям, які перебувають в руках законно обраної влади або незаконно встановленої диктатури. Номенклатура ж – не чийсь інструмент; вона – або монопольно правлячий клас, або самостійний учасник політичної гри. Бюрократія навіть у розвинених державах використовує тіньові джерела для власного збагачення і є поживним середовищем для корупції. Номенклатура ж відверто легалізує значне число шкідливих для економіки і суспільства норм (скажімо, узалежнює відкриття нової бізнесової справи від величезного числа «інстанцій»), виходячи із потреби дати собі змогу розпорядження будь-чиєю власністю, незалежно від її форми власності.
Тут ми бачимо розбіжність інтересів номенклатури, з одного боку, й олігархів, з іншого. Колись сербський дисидент Мілован Джілас наголошував: «Панівний клас – номенклатура – зацікавлений не у прибутковості виробництва, а у збереженні своєї монопольної влади». Комунізм впав разом із монополією на владу, а інтереси «нової» номенклатури мало відрізняються від інтересів «старої», тоді як олігархам потрібна не тільки влада, а й великі гроші.
А от де інтереси номенклатури й олігархії збігаються, так це у ставленні до політичної демократії та свободи слова. За позірного збереження цих атрибутів будь-якої сучасної держави їхнім змістом стає збереження статус-кво, недопущення нових незалежних гравців на політичну та інтелектуальну арену, ігнорування громадянського суспільства, ба більше – боротьба із ним й упокорення його.
Швидке формування новітньої номенклатури почалося в останні роки президентства Леоніда Кучми. Його Адміністрація де-факто взяла на себе ті функції, що їх колись мав керований Сталіним оргвідділ ЦК РКП(б): підбір кадрів на місцях і в центрі, тотальний за ними контроль, не менш тотальний контроль за ЗМІ, створення системи прихованих і явних привілеїв (в залежності від рангу і міри лояльності) для жителів «країни Номенклатурії» тощо. При цьому правила добору до числа «старого нового класу» є непрозорими (це засвідчують, зокрема, сотні виданих вже у новому тисячолітті документів з грифом «не для публікації»). Так само непрозорими і не надто публічними виглядають і преференції номенклатури. Скажімо, згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2004 року був затверджений порядок надання безпроцентного кредиту державним службовцям, які потребують поліпшення житлових умов, для житлового будівництва або придбання квартир. Годі й казати, що такий кредит на 20 років за українських умов є надзвичайно вигідним (оскільки поправки на інфляцію і на зміну курсу гривні в ньому не робляться, банківські збитки компенсуються з бюджету). І що цікаво: Помаранчева революція не скасувала цей привілей. Так само, як й інший: отримання квартир державним коштом. Скажімо, у Києві для одержання квартири через загальну чергу потрібно... 102 роки, тим часом як одержати її поза чергою, перебуваючи в розряді «інші категорії» – лише 6 років.
Відтак багато які, здавалося б, ірраціональні події політичного життя України останніх років набувають сенсу, якщо подивитися на них під оглядом боротьби нової номенклатури за збереження свого становища і примноження влади. Видається, провідні політики та вищі державні персони, ба, навіть олігархи нерідко стають жертвами корпоративно узгоджених дій номенклатурників. Дій, які наразі мають дуже мало спільного із національними інтересами України.
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (2)

XS
SM
MD
LG