Не будемо зараз деталізувати процедуру обрання делегатів – очевидно, що у сторін можуть бути свої докази вірогідності обрання. Може відбутися і новий з’їзд Спілки. Важливим є інше – як російська державна модель продукується навіть у творчій організації.
Микита Михалков – такий собі кінематографічний Путін. Він прийшов до влади у Спілці із обіцянками вирішити проблеми російського кінематографа. Він не просто боровся із конкурентами, а зробив усе можливе, щоб вони позбулися будь-якого впливу на Спілку. Однак кризи як такої він не подолав – незважаючи на комерційній успіх окремих проектів російського кіно, сама спілка так і не стала організацією, здатною забезпечити творчий процес і вирішувати проблеми своїх членів.
Навіть сам Михалков визнає, що проблеми існують – і це на тлі закриття багатьох кінематографічних проектів, яких уже не може дозволити собі російська економіка. Пропагандистських «блокбастерів» більше не буде, так що прихильникам цього сумнівного жанру варто поспішати до кінотеатрів насолодитися останнім зразком «кіно за нафтодолари» – бундючним «Адміралом», спробою канонізації білогвардійского диктатора Сибіру Колчака.
Тепер вже очевидно, що російському кіно була потрібна якась інша модель бізнес-успіху, а не просто загравання зі владою і публікою – поки у влади і публіки були гроші…
Проте як реагує на свої помилки знаменитий режисер і актор? Він знаходить собі спадкоємця і вважає, що саме цю людину має підтримувати кінематографічна громадськість. І дивується, коли з’являються якісь інші охочі.
У Спілці, як у всій Росії
До речі, влада фактично погоджується із баченням Міхалкова – якщо форум продовжиться і буде обрано «не того» голову, погрожують навіть розпустити Спілку. І створити нову?
А от цікаво, – говорить хтось у кулуарах з’їзду, – якщо б росіяни обрали президентом не спадкоємця Путіна, а якусь іншу людину, так що тоді – скасувати Росію? І створити нову?
Запитання, звичайно ж, риторичне. Однак воно точно віддзеркалює систему суспільних стосунків, що склалася в Росії. «Маса» існує тільки для того, щоб погодитися із вибором вождя, бо сама може помилитися – і коли мова йде про вибір президента, і про вибір регіонального губернатора, що його пропонує президент, і навіть про вибір керівника творчої спілки.
Адже, коли Микита Михалков говорить про «театр ліліпутів», себе він, очевидно, вважає велетнем. А велетні, на відміну від ліліпутів, не можуть помилятися.
(Москва – Прага – Київ)
Микита Михалков – такий собі кінематографічний Путін. Він прийшов до влади у Спілці із обіцянками вирішити проблеми російського кінематографа. Він не просто боровся із конкурентами, а зробив усе можливе, щоб вони позбулися будь-якого впливу на Спілку. Однак кризи як такої він не подолав – незважаючи на комерційній успіх окремих проектів російського кіно, сама спілка так і не стала організацією, здатною забезпечити творчий процес і вирішувати проблеми своїх членів.
Навіть сам Михалков визнає, що проблеми існують – і це на тлі закриття багатьох кінематографічних проектів, яких уже не може дозволити собі російська економіка. Пропагандистських «блокбастерів» більше не буде, так що прихильникам цього сумнівного жанру варто поспішати до кінотеатрів насолодитися останнім зразком «кіно за нафтодолари» – бундючним «Адміралом», спробою канонізації білогвардійского диктатора Сибіру Колчака.
Тепер вже очевидно, що російському кіно була потрібна якась інша модель бізнес-успіху, а не просто загравання зі владою і публікою – поки у влади і публіки були гроші…
Проте як реагує на свої помилки знаменитий режисер і актор? Він знаходить собі спадкоємця і вважає, що саме цю людину має підтримувати кінематографічна громадськість. І дивується, коли з’являються якісь інші охочі.
У Спілці, як у всій Росії
До речі, влада фактично погоджується із баченням Міхалкова – якщо форум продовжиться і буде обрано «не того» голову, погрожують навіть розпустити Спілку. І створити нову?
А от цікаво, – говорить хтось у кулуарах з’їзду, – якщо б росіяни обрали президентом не спадкоємця Путіна, а якусь іншу людину, так що тоді – скасувати Росію? І створити нову?
Запитання, звичайно ж, риторичне. Однак воно точно віддзеркалює систему суспільних стосунків, що склалася в Росії. «Маса» існує тільки для того, щоб погодитися із вибором вождя, бо сама може помилитися – і коли мова йде про вибір президента, і про вибір регіонального губернатора, що його пропонує президент, і навіть про вибір керівника творчої спілки.
Адже, коли Микита Михалков говорить про «театр ліліпутів», себе він, очевидно, вважає велетнем. А велетні, на відміну від ліліпутів, не можуть помилятися.
(Москва – Прага – Київ)
