– Українці – народ сентиментальний. Різдво зустрічають сентиментально: чому я на чужині, а мої діти, мій чоловік, моя родина в Україні. Особливо чутливий момент, коли в селі родина сідає до святвечірнього столу, а мами немає... Українці святкуватимуть із тугою. Тужитимуть і думатимуть: як довго то ще буде тривати?
– Нинішні празники припали на період важкої економічної скрути. Чи ця стагнація економічна не провокує, на Вашу думку, стагнації духовної?
– Якщо говорити про українців за кордоном, то ці потрясіння не матимуть безпосереднього впливу на людей, бо вони живуть в економічній ситуації даної країни, яка переживає кризу. Мігранти відразу перелякані, що їм скажуть: «Ми в економічній кризі, нам не потрібні ваші послуги, повертайтеся додому». Тоді був би переполох! Але вони сидять тихо, бо бачать що їхня праця така (догляд за немічними і робота в хаті), що в більшості вони її не втратять. То дуже особисте, у цім випадку ми є хуторяни. Кожний переживає особисто, кожний журиться своєю економікою, щоб праці не позбутися, щоб той заробіток не зменшився.
– Що позитивного можуть взяти люди із цієї глобальної кризи?
– Моя відповідь, можливо, буде високодумною. Позитивним є той момент, коли люди побачать, що ідеологія матеріалізму частково і довела до кризи. Ця ідеологія тепер засвідчила, що матеріалізм не є розв’язкою для життя. Можна бути дуже бідним, але щасливим. Є любов у родині, у подружжі, між їхніми дітьми – ось це високі духовні вартості. А гріш, і лише гріш, то знаєте, він сьогодні є, завтра його не буде – і що тоді? Гроші – ніщо, а основне і вічне є Боже слово, сказав Папа Римський.
– Сучасна ситуація на батьківщині для Вас надалі є джерелом душевного болю чи маєте інше пояснення тому, що відбувається в Україні?
– Біль від того, коли замислююся: чому ми такі? Я дивлюся оптимістично. Ми стільки століть жили в неволі. І ті колоністи наші були дуже небезпечними. Вони не такі, як англійці, котрі залишили свої колонії перевихованими, готовими прийняти європейську культуру. А наші колоністи робили так, щоб ми були дураками, рабами. То сумна доля нашого минулого. Я, як дивлюся на нинішню ситуацію, ставлюся критично до неї, але не можу оскаржувати її. Бо все вимагає часу, для перевиховання потрібно два-три покоління. Журюся лише, що того перевиховання не дає ні уряд, ні навіть церква. Але воно діє. Я вірю: правда переможе. Правда буде довго змагатися, щоб перемогти, але правда перемагає».
(Рим – Прага – Київ)
