Доступність посилання

ТОП новини
22 листопада 2019, Київ 05:21

Ця загадкова українська демократія


Київ – Десь зо два з половиною роки тому одна з провідних речниць Партії регіонів несамохіть якщо й не визначила точно, то окреслила межі того, що зветься демократією по-українськи. При обговоренні на телешоу «Свобода слова» того, як зробити знову дієздатною понівечену внаслідок політичної реформи українську владну систему, ця депутатка зі своїм постійним апломбом заявила опонентові: ви, добродію, не можете зрозуміти, чим ми тут у студії наразі займаємося. Ви вважаєте, що ми тут переливаємо воду з пустого в порожнє, обговорюючи «дірки» у законах та двозначності у Конституції... Так от, пане NN, річ, якою ми займаємося, називається демократією!

Видається, саме так думає і значна, якщо не переважна частина українців: що демократія – це здатність професійних політиків ухвалити такі хитромудрі закони, що в них чорт ногу зламає, а потім усістися перед телекамерами і, чухаючи потилиці, розбиратися: а що ж там написано, як його застосовувати і як поліпшувати. Отож не дивно, що кількість українських громадян, які вважають – «демократія є найбільш бажаним типом державного устрою в Україні», згідно з опитуваннями Фонду «Демократичні ініціативи» та фірми «Юкрейніен соціолоджі сервіс», невпинно зменшується: з 56% у жовтні 2006 року (приблизний час проведення згаданого телешоу) до 45% у червні-грудні 2007 року і до 38% у грудні 2008 року.
Але насправді демократія має дуже мало схожого з уявленнями про неї як полум’яної речниці Партії регіонів, так більшості українських виборців.
Принаймні, в демократичних країнах політики зазвичай чухають потилиці та намагаються зрозуміти – а що ж слід робити? – зовсім не під час телешоу по слідах виборів чи конституційних змін, а значно раніше.

Демократія по-європейськи: короткий екскурс в історію

Із часів Аристотеля з’явилася величезна кількість визначень демократії. Та за будь-яких обставин ці визначення мають ґрунтуватися на цілісній сув’язі двох головних складників – «демосу», себто народу, і «кратосу», тобто влади, владної сили. При цьому слід зважати на те, що у цій формулі відпочатково народ – це не механічна сума індивідів і не синонім населення тієї чи іншої країни, а влада – це не будь-яка система здійснення примусу з боку «верхів» над «низами» – і не забувати, що саме античність заклала ту «систему координат», в якій досі перебуває і розвивається європейська політика.
Отже: «кратос», якщо реконструювати розуміння античних греків, – це влада, яка будується на законах, обов’язкових для всіх. Беззаконними можуть бути, з одного боку, тиранія чи деспотія, з іншого – анархія. Там усе вирішує сваволя одного можновладця, невеликої владної групи чи великого натовпу. А демократія, аристократія, теократія і навіть охлократія мають певні закони, якими й керуються, інша справа – добрі чи погані, ефективні чи ні.
Ще більш прикметна ситуація з «демосом». В античному розумінні до нього входять виключно повноправні громадяни певного полісу. А громадянином між же бути далеко не кожен житель міста-держави, і справа тут не тільки у факті народження – громадянство можна здобути й чужоземцю, а втратити – й «аборигену». Громадянське буття полягало у поєднанні прав та обов’язків, ба більше – вміння користуватися правами і бажання виконувати обов’язки. Ті з громадян, котрі самоусувалися від участі у політиці, не хотіли й чути про неї або були внаслідок тих чи інших обставин нездатні розібратися в ній, до речі, звалися в античності гарним словом «ідіоти»...
Упродовж століть європейського розвитку зміст поняття «демократія» поволі набував сучасних рис. «Кратос», сила влади, стала поєднуватися не просто із системою будь-яких законів, а із правом, більш широким феноменом, прямо дотичним до вселюдської моралі. Різницю між законами і правом наочно показали так звані «малі» Нюрнберзькі процеси після Другої світової війни, на яких німецькі судді були покарані за бездоганне виконання нацистських законів – за своєю суттю антиправових й антилюдяних. Поняття ж народу розширилося – крок за кроком, століття за століттям – до сучасних обсягів, коли в нього входять всі дорослі дієздатні громадяни певної країни, незалежно від статі, тобто нині панує загальне виборче право.
Звичайно, траплялося, що у ХХ столітті антидемократичні сили здобували у європейських країнах владу за допомогою механізмів загального виборчого права. Але лише там, де це право не викшталтовувалося впродовж тривалого часу, де воно впроваджувалося швидко та штучно і де модерні нації в силу тих чи інших історичних причин виявлялися недоформованими.
В Україні перші спроби створення розвинених демократичних інституцій у перші десятиліття ХХ століття закінчилися достатньо закономірним, під оглядом сказаного вище, крахом. Під враженням від тодішніх подій «ідейний батько» українського консерватизму В’ячеслав Липинський писав: «Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу... на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу... Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла... Тому, що дух між ними [демократами – С.Г.] панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я – демократія».

Третина українців тверезо дивиться на демократію


Сучасна українська демократія (точніше, те, що традиційно зветься нею як самими політиками, так і значною частиною виборців) навряд чи в силу суто об’єктивних причин могла піти істотно далі того, що так яскраво описав В’ячеслав Липинський. З одного боку, у ній вбачають якусь ледь не магічну силу, здатну швидко й ефективно, і, головне, автоматично розв’язати геть усі нагальні соціально-економічні і державно-політичні проблеми. А там, де діє магія, там не потрібні щоденні й тяжкі практичні зусилля як пересічних громадян, так і їхніх проводирів; там досить словесних битв та ритуальних закликань головних чародійників чи то у залі засідань Верховної Ради, чи то у студії «Свободи слова»; саме це і буде зватися демократією. З іншого боку, спроби магічними способами розв’язувати практичні проблеми, м’яко кажучи, не надто ефективні; у кращому разі публічні заклинання політичних лідерів здатні на якийсь час розбурхати суспільний ентузіазм – і не більше.
Тож учасники подій, котрі бачать, як «не спрацьовує демократія», неминуче починають шукати інші способи розв’язання нерозв’язаних проблем. І тоді у настроях суспільства відбуваються такі трансформації, які й зафіксувало проведене у грудні 2008 року Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніен соціолоджі сервіс» опитування: у порівнянні із груднем 2007 року деякою мірою зросла кількість тих, хто вважає, що «за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний» (із 21% до 24%) та тих, для кого «не має значення, демократичний режим в країні чи ні» (із 15% до 19%), й удвічі збільшилося (із 4,7% до 9,4%) число тих, хто вважає, що «жодна партія в Україні не потрібна».
Які існують ліки від такої «втечі від свободи» (не першої й, очевидно, далеко не останньої в європейській історії) та від масового нерозуміння сутності демократичного устрою не лише громадянами, а і політичною елітою? Важко назвати якийсь чудодійний рецепт (власне, його не може бути). Найшвидше, самим українцям варто більш активно розвивати структури громадянського суспільства і ставити під свій контроль якомога ширші кола владних персон і структур – від районних рад і до президентського Секретаріату. Адже 38% опитаних громадян, котрі попри все вважають демократію найкращим для України устроєм – це дуже немало. Це ті, хто вже ситий перманентними скандалами у Верховній Раді, хаотичністю рішень та дій глави держави й нездатністю уряду вплинути на ті процеси, що він їх за Конституцією мусить контролювати. Це ті, хто розуміє: демократія – це вміння думати перед тим, як діяти, це здатність обговорювати сценарії розвитку подій ще до того, як ці сценарії почали втілюватися, це відповідальність перед суспільством не за магічні жести та масові акції, а за рутинно-повсякденні, непоказні і нелегкі часом дії. Зрештою, демократія – це спроможність демосу не перекладати на когось відповідальність за неефективний кратос, а брати її на себе, і певне число українських громадян це розуміє вже сьогодні.
А водночас ще ніколи за час проведення згаданими соціологічними структурами замірів (із 2000 року) частка громадян, які вважають, що Україна рухається у хибному напрямі, не сягала 84% (у правильності шляху впевнені лише 4%). І ще ніколи оцінка політичної ситуації в Україні як критичної, вибухової не сягала 49% (ще 44% визначили ситуацію як напружену, а благополучною її вважає лише 0,5%, спокійною – 1,5%). Чи буде ця ситуація розвиватися в напрямі ствердження реальної, а не позірно-телевізійної демократії? Впевнену відповідь на таке запитання сьогодні, мабуть, не дасть ніхто, та чи означає це відмову від демократичних прагнень?
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (3)

XS
SM
MD
LG