Доступність посилання

ТОП новини
14 листопада 2019, Київ 18:25

Чи підуть українці на барикади за новітніх фюрерів?


Київ – Іноземні спостерігачі постійно дивуються, чому це українці за умов значного погіршення ситуації не виходять на вулиці з масовими акціями протесту, чому вони наразі обмежуються ремствуваннями в чергах, у міському транспорті, в листах до ЗМІ і у бліц-виступах на різних телешоу. І справді, перед очима – не тільки приклад цілої низки країн Європи; новітня Україна має певні традиції масової боротьби громадян за свої права.

Йдеться не тільки про Майдан у Києві і майдани у ледь не всіх містах країни наприкінці 2004 року; проте і до цього було чимало масових акцій, не лише політичних, а й соціально-економічних.

Мова не лише про шахтарів чи металургів. Скажімо, профспілка працівників Академії наук (наче сумирної кабінетної публіки) у минулі роки регулярно виводила по кілька тисяч людей пікетувати Кабмін чи Верховну Раду, коли в проект держбюджету закладалися значно менші обсяги фінансування науки, ніж це передбачалося законом, або коли науковцям чомусь не сплачувалися затверджені бюджетом гроші.

Сьогодні ж справді нічого схожого не видно. Хоча науковці з початку цього року одержують мінімальні кошти, а в інститутах знов, як наприкінці 1990-х, відключають електроенергію, за котру – як і тоді – немає чим платити...
Головне – не поспішати?
Що ж коїться з соціальною активністю громадян? Поки іноземці потискують плечима, українські аналітики намагаються пояснити причини відсутності проявів цієї активності, принаймні, у публічних та масових формах. Дехто вважає, що причина дуже проста: мовляв, за останні роки всі звикли до оплачених масових акцій, відтак іти на вулицю маніфестувати безплатно (ще й узимку) ніхто не хоче. Та чи справді так уже й ніхто? Насправді і сьогодні проводяться ніким не оплачувані акції, хоча й не надто масові, часом політичні, часом суто цивільні.

Скажімо, київська молодь влаштувала 22 січня, у День злуки на мосту Патона символічну «ходу єднання двох берегів Дніпра», а минулого літа, попри відпустки, чимало велосипедистів зібралося на пікети під столичним управлінням міліції та Київською міськдержадміністрацією. Проти незаконної забудови в українській столиці виходять, крім мешканців навколишніх будинків, десятки активістів кількох громадських рухів. А недавнє велелюдне зібрання читачів нової книги Оксани Пахльовської? Це теж була своєрідна маніфестація на честь елітарної української культури.
З іншого боку, наразі суто партійні акції (навіть коли йдеться про симпатиків одразу кількох партій) справді збирають небагато люду (як 22 січня цього року на Софіївському майдані). Можливо, справді справа у прецеденті літа 2007 року, коли після президентського указу про розпуск Верховної Ради України з обох боків десь до 90% учасників мітингів і демонстрацій у Києві мали, як писала преса, оплату за свою «нелегку роботу»? Можливо, сьогодні ті, хто має щирі політичні переконання, нерідко соромляться своєї політичної активності, не хочуть, щоб сусіди, знайомі та й незнайомці вважали їх (із якого боку політичних барикад вони б наразі не перебували) оплачуваними «майданарбайтерами»?
Утім, навряд чи це єдина причина соціально-політичної пасивності. Інша причина – це, очевидно, те, що відсутні політичні сили та лідери, яким би довіряли значні групи людей. І чи не є відносно високий, за даними соціологів, рівень довіри до Юлії Тимошенко та Віктора Януковича водночас і достатньо ефемерним, таким, що не виливається у спонтанні масові акції на їхню підтримку? А ті політики, до яких є довіра з боку певних груп громадян, показують себе не мітинговими, не вуличними активістами (Віталій Кличко у Києві, Арсеній Яценюк на Заході і в Центрі України).

Тим часом ледь не всі знані організатори колишніх «помаранчевих» засідають або у виконавчій, або у законодавчій владі, їм ніколи організовувати маси, навіть коли регіональні лідери, такі, як київський міський голова Леонід Черновецький, грубо порушують інтереси громадян.
А тут іще невідь хто періодично випускає на вулиці чи націонал-трудовиків (типових нацистів з гаслами про «арійську расу» і «білу людину»), чи ліворадиків на кшталт скопійованої з російського взірця групи «Че Гевара» під червоним прапором (хоча «команданте Че», якщо розібратися, насправді воював під червоно-чорним...).
Ба більше: соціально-економічна активність громадян кимось вміло дискредитується. Скажімо, група ініціативної молоді зібралася було восени 2008 року під київською мерією протестувати проти чотириразового підвищення плати за проїзд у міському транспорті. Але до акції негайно приєдналася невідь звідки група під червоними прапорами, яка принесла труну з написом: «Смерть капіталу!», перевела тематику акції у боротьбу за комунізм і почала палити автомобільні шини. В результаті чимало потенційних учасників акції, що приїхали для участі в ній, повернулися додому, не маючи бажання стояти під червоними прапорами.

Так само комуністи приєднуються до будь-якої профспілкової акції, віднаджуючи чи не 9/10 її потенційних учасників (адже міра відрази до комуністичної ідеології у столиці України дуже висока). Власне, і без того довіра до профспілок не надто висока, адже майже всі профспілкові організації політизовані – хто під Партією регіонів, хто під БЮТом...
Платні імітатори та кандидати в диктатори
Отож скидається на те, що теперішня мітингова пасивність більшої частини українських громадян – це радше ознака обережності та розважливості, аніж якогось «постмайданного синдрому». Хіба це апріорі, що таке уже й погано, що за будь-яким українці і зокрема кияни не поспішають іти на барикади? Чи, може, погроми та пожежі, влаштовані у деяких європейських столицях радикальними групами молоді, комусь справді видаються вищими проявами демократії?
З іншого боку, протестні настрої якнайширших соціальних груп – це українська реальність. Ці настрої, зрозуміло, вже сьогодні готуються використати різні політичні сили під час майбутньої президентської виборчої кампанії. Але дехто не відкладає справу у довгу шухляду: мовляв, навіщо чекати виборів, коли можна спробувати здобути бодай виконавчу кладу вже зараз за допомогою масових акцій? При чому, оскільки провідні політичні сили вже викликають оскому у великого числа українців, ці сили ховаються за маловідомими персонажами (скажімо, наче позапартійна акція «Дістали!» за своєю спиною має молодіжну організацію Партії регіонів, а заплановане на 5 лютого дійство з майже аналогічною назвою: «Дістали! Досить» спирається на інтелектуальну розробку якоїсь організації «Третя республіка», що її речником є Юрій Романенко (ініціатор «гудіння автомобілів»), свого часу помічений у співпраці з тією ж Партією регіонів та певними московськими політтехнологами.

І, нарешті, на те саме 5 лютого призначений всеукраїнський страйк автомобілістів та акція «Геть усіх!», організаторами якої є колишній газотрейдер та видавець неонацистського, за оцінками експертів, журналу «Перехід IV» Юрій Збітнєв і відомий своїми, м’яко кажучи, екстравагантними політичними вчинками та заявами Дмитро Корчинський.
Що цікаво: у лексиці речників команди «Геть усіх!» також фігурує поняття «третя республіка», яка начебто має замінити теперішню Українську державу, а за дивним збігом обставин сама акція збіглася у часі з розглядом у Верховній Раді вотуму довіри чинному уряду...
Утім, чи підуть українські громадяни навіть під час кризи за тими, хто відверто обіцяє їм диктатуру («Розстріли спершу для наведення страху, потім неминуче покарання згідно із законами» – Юрій Романенко; «На найближчі кілька років нам потрібен авторитарний режим, сильна рука, яка б могла навести порядок в країні» – Юрій Збітнєв; «Ми почнемо витягувати депутатів із Верховної Ради» – Дмитро Корчинський)? Чи за редакцією сайту «Геть усіх!», яка так охарактеризувала свою команду: «Активісти нашої організації – люди, що залишилися без роботи (а шансів отримати нову немає), які втратили свої банківські заощадження, або поставлені кредиторами на межу виживання, декого намагаються позбавити житла. Їм (і їхнім родинам) уже нема чого втрачати, і якщо ситуацію змінити не вдасться, можливо, завтра вони вбиватимуть себе або тих, хто довів країну до такого стану»?
Одне слово, поки що українці мають не надто великий вибір, щоб вийти на вулиці: вслід за чинними опозиціонерами, тобто Партією регіонів, яку самі ж її речники у нападах відвертості звали «партією великого капіталу»; за імітаційними групами і групками, які мають перевести масовий протест у вигідне для головних політичних гравців річище; і за радикалами, що обіцяють відверту диктатуру та розстріли для наведення порядку. За ким і в ім’я чого врешті-решт підуть (якщо підуть) допіру скептичні українські громадяни?
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (19)

XS
SM
MD
LG