Тільки тепер ідеться не стільки про примус (бо ж демократія!), скільки про підсилення за допомогою сучасних політичних технологій налаштованості значної частини пересічних громадян обміняти свою лояльність і вірну службу на чиюсь опіку та заступництво. Це і зветься словом «клієнтизм» (від латинського cliens – слухняний, залежний, підпорядкований). Відповідно «клієнтела» – це персональне чи колективне підпорядкування незаможних і невпливових громадян лідеру, вождеві певного клану, «патрону» – не в плані економічного закріпачення, а в сенсі громадянсько-політичних повинностей.
Тож не дивним виглядає те, що великі маси виборців у постколоніальному світі на цілком демократичних під формальним оглядом виборах голосують не за тих, хто запропонує їм кращу програму дій, а за тих, щодо кого вони – у силу ментальних традицій – мають внутрішні зобов’язання, за тих, хто дає їм певні блага – матеріальні та соціальні – в обмін на політичну лояльність. А Україна, хоч розташована у географічному центрі Європи, також не так давно була колоніальною чи напівколоніальною країною у складі СРСР...
Демократія у формі клієнтизму. Український варіант
Виборчий клієнтизм і, відповідно, ті чи інші форми політичної клієнтели в Україні почали бурхливо розвиватися у другій половині 1990-х років. Тоді, втративши ідеологічні важелі управління, колишня компартноменклатура одержала у свої роки інші, не менш вагомі важелі впливу на виборців – державну власність, яка чи то приватизовувалася фактично за безцінь, чи то бралася в оренду на вигідних умовах, відтак можна було завжди знайти той шмат, яким спокушали зубожілих за роки економічного спаду виборців. Зі свого боку, здебільшого молода й обов’язково енергійна «різночинна» когорта бізнесменів, що мала капітали сумнівного походження, також могла собі дозволити чи то будувати церкви у виборчих округах, чи то роздавати продовольчі набори певним категоріям населення, чи то просто давати гроші в обмін на розписку за одержання «матеріальної допомоги» й усне зобов’язання голосувати за відповідного кандидата у депутати чи Верховної, чи місцевої ради. При цьому обіцялося регулярне сприяння задоволенню потреб виборців: чи то з власної кишені депутата, чи то (частіше) з бюджету. Ту ж технологію – певні блага в обмін на електоральну підтримку – почали широко застосовувати й кандидати в мери.
Поширенню політичного клієнтизму немалою мірою сприяла чинна тоді виборча система: мажоритарно-пропорційна відносної більшості з одним туром голосування на виборах до парламенту і мажоритарна з одним туром – на місцевих виборах. Отож, поки ідеологічно визначені кандидати-комуністи боролися з демократами різних ґатунків, а останні – між собою, претенденти на роль новітніх патронів уміло розігрували свої партії, працюючи цільовим способом із певними категоріями електорату, передусім пенсіонерами, серед яких колоніальні синдроми поведінки були найбільш потужними. За умов «розмазаності» ідеологічно орієнтованого електорату між лівими, правими та центристами, вистачало часом голосів 20-25% виборців, щоб здобути крісло депутата того чи іншого рівня або міського голови.
На парламентських та місцевих виборах 2002 року застосування технології клієнтизму набуло настільки небезпечних розмірів, з’явилося таке число «підгодованих» у міжвиборчий період округів, що цілий ряд політичних сил виступив за радикальну зміну виборчої системи, – бо ж інакше вся Україна могла перетворитися на систему регіональних клієнтел, а вибори – на акцію масової роздачі пакетів гречки і прострочених консервів. Така зміна стала важливою складовою більш-менш демократичних проектів політреформи. Та поки ця реформа готувалася, принцип клієнтели вдало використала Партія регіонів на президентських виборах 2004 року, причому одразу у двох сенсах – представивши Віктора Януковича верховним патроном Донбасу та за два місяці до голосування здійснивши масштабні соціальні виплати пенсіонерам та найбіднішим прошаркам населення.
Перехід до властиво пропорційної виборчої системи лише частково зарадив поширенню політичного клієнтизму в українському суспільстві. З одного боку, «підгодівля» певних виборчих округів пішла в небуття. З іншого боку, Партія регіонів продовжила застосовувати клієнтистську політтехнологію у масштабах усієї країни, фактично відмовившись від напрацювання хоча б якоїсь виразної ідеології та щедро обіцяючи «покращання вашого життя вже сьогодні» в обмін на голоси електорату; частково ці технології підхопили і Блок Юлії Тимошенко, і «Наша Україна», представляючи своїх лідерів не як професійних політиків з певними політичними поглядами, а – передусім – як усенародних благодійників. Та найвиразніших рис політичний клієнтизм за ці роки набув у Києві завдяки Леоніду Чернівецькому та його команді.
Київський мер та його «улюблені бабусі»
Якщо запропонувати пересічному киянину назвати політичну партію, яку вже впродовж тривалого часу очолює чинний столичний мер, навряд чи у більшості випадків можна буде одержати правильну відповідь. Не ідеологія, не програма дій, не виконання публічно взятих на себе зобов’язань, а роздача благ певним категоріям населення, і передусім «улюбленим бабусям», як висловлюється сам міський голова, – ось що спрацьовує на двох поспіль виборах київського міського голови. Сформувавши потужну клієнтелу ще в часи свого депутатства від одного зі столичних мажоритарних виборчих округів, Леонід Черновецький наочно довів, що можна «взяти» столицю, не дбаючи про її розвиток, не переймаючись її проблемами, але маючи за собою лише десь 20% електорату, – та електорату, відданого принципам клієнтизму.
Зі свого боку, столичний мер постійно демонструє певні жести, які мають засвідчити його невсипну турботу про своїх вірних клієнтів-виборців. Ідеться не лише про регулярні роздачі продовольчих наборів (остання з яких у Києві відбувалася буквально минулого місяця), а й про соціальні блага, точніше, про певну ілюзію таких благ. Скажімо, недавно столичний мер заявив про п’ятиразове (у два етапи) підвищення тарифів на комунальні послуги у столиці для всіх фізичних осіб, крім малозабезпечених киян та тих людей, які перебувають на обліку в органах соціального забезпечення (загалом понад півмільйона осіб). Списки всіх тих, хто не буде платити за підвищеними тарифами, начебто вже складені, і щасливці мають незабаром одержати листи особисто від мера з приємною новиною (при цьому про принципи та критерії добору в цю категорію мешканців столиці України міською владою нічого не говориться). Ті ж, хто не потрапив до зазначених списків, але вважає, що має право там бути, повинні телефонувати до мерії, вона розгляне їхні прохання і вирішить, чи задовольнити їх. Ба більше: Черновецький публічно пообіцяв покрити борги за комунальні послуги найбідніших киян із власних доходів, а для збирання грошей на потреби «улюблених бабусь» то влаштовує платні обіди із самим собою як головним експонатом, то перегони на іподромі, – одним словом, хліб і видовища, класична формула.
При цьому насправді зазначені блага для клієнтели Черновецького є ілюзією, – якщо не повною, то частковою. Хоча б тому, що різке підвищення тарифів й орендної плати для комерційних і навіть бюджетних структур (ці акти вже кілька разів скасовував президент Ющенко, але мер Черновецький їх вводив знову і знову) змусило вже всі ринкові суб’єкти української столиці тією чи іншою мірою підвищити ціни на свої товари та послуги, від чого страждають передусім найбідніші прошарки населення, ті самі «улюблені бабусі» мера. А нові тарифи за комунальні послуги виписані так хитро, що власники елітного житла платитимуть не більше, а нерідко навіть менше, ніж власники квартир у старих будинках, так званих «хрущовок».
А ще днями столичний міський голова відзначив: за все необхідно платити, в тому числі і за всі послуги ЖЕКів, причому згідно з установленими мерією високими цінами (попри те, що кияни платять чималі податки, за рахунок яких утримується міська інфраструктура). Крім того, йдеться про повне підпорядкування мерії всіх організацій, які надають послуги. «Жорстка централізація усіх послуг, охорони здоров’я, ЖЕКів – усе мені», – сказав Леонід Черновецький. За словами мера, він щоденно відслідковуватиме всіх, хто виконує і хто не виконує його розпорядження та нагороджуватиме найкращих і звільнятиме найгірших. Слід розуміти, не на ґрунті законів, а на основі воління «верховного патрона» столиці, чи, як він сам себе кілька разів називав, «мера всієї України»...
І при цьому всьому раціональні аргументи на прихильників київського міського голови не діють і число його потенційних виборців залишаться відносно стабільним, що засвідчує високу ефективність клієнтистських політтехнологій за українських умов. Хоча, з іншого боку, якби ті політичні сили, які звуть себе демократичними, об’єдналися у боротьбі з клієнтизмом як явищем, якби були ухвалені поправки до закону про вибори міських голів, які б передбачали голосування у два тури й принцип абсолютної більшості виборців (як у Франції, Італії, Болгарії та інших державах), якби державні діячі високого рангу публічно відмовилися від застосування елементів опори на власні клієнтели у своїй боротьбі за владу, то ситуація і в Києві, і по всій Україні істотно змінилася б на краще. Бо ж постколоніальний стан – це не вирок, це просто діагноз підвищеної чутливості на низку політичних недуг, які успішно лікуються за наявності доброї волі бодай частини еліт й активних структур громадянського суспільства.
(Київ – Прага)
Тож не дивним виглядає те, що великі маси виборців у постколоніальному світі на цілком демократичних під формальним оглядом виборах голосують не за тих, хто запропонує їм кращу програму дій, а за тих, щодо кого вони – у силу ментальних традицій – мають внутрішні зобов’язання, за тих, хто дає їм певні блага – матеріальні та соціальні – в обмін на політичну лояльність. А Україна, хоч розташована у географічному центрі Європи, також не так давно була колоніальною чи напівколоніальною країною у складі СРСР...
Демократія у формі клієнтизму. Український варіант
Виборчий клієнтизм і, відповідно, ті чи інші форми політичної клієнтели в Україні почали бурхливо розвиватися у другій половині 1990-х років. Тоді, втративши ідеологічні важелі управління, колишня компартноменклатура одержала у свої роки інші, не менш вагомі важелі впливу на виборців – державну власність, яка чи то приватизовувалася фактично за безцінь, чи то бралася в оренду на вигідних умовах, відтак можна було завжди знайти той шмат, яким спокушали зубожілих за роки економічного спаду виборців. Зі свого боку, здебільшого молода й обов’язково енергійна «різночинна» когорта бізнесменів, що мала капітали сумнівного походження, також могла собі дозволити чи то будувати церкви у виборчих округах, чи то роздавати продовольчі набори певним категоріям населення, чи то просто давати гроші в обмін на розписку за одержання «матеріальної допомоги» й усне зобов’язання голосувати за відповідного кандидата у депутати чи Верховної, чи місцевої ради. При цьому обіцялося регулярне сприяння задоволенню потреб виборців: чи то з власної кишені депутата, чи то (частіше) з бюджету. Ту ж технологію – певні блага в обмін на електоральну підтримку – почали широко застосовувати й кандидати в мери.
Поширенню політичного клієнтизму немалою мірою сприяла чинна тоді виборча система: мажоритарно-пропорційна відносної більшості з одним туром голосування на виборах до парламенту і мажоритарна з одним туром – на місцевих виборах. Отож, поки ідеологічно визначені кандидати-комуністи боролися з демократами різних ґатунків, а останні – між собою, претенденти на роль новітніх патронів уміло розігрували свої партії, працюючи цільовим способом із певними категоріями електорату, передусім пенсіонерами, серед яких колоніальні синдроми поведінки були найбільш потужними. За умов «розмазаності» ідеологічно орієнтованого електорату між лівими, правими та центристами, вистачало часом голосів 20-25% виборців, щоб здобути крісло депутата того чи іншого рівня або міського голови.
На парламентських та місцевих виборах 2002 року застосування технології клієнтизму набуло настільки небезпечних розмірів, з’явилося таке число «підгодованих» у міжвиборчий період округів, що цілий ряд політичних сил виступив за радикальну зміну виборчої системи, – бо ж інакше вся Україна могла перетворитися на систему регіональних клієнтел, а вибори – на акцію масової роздачі пакетів гречки і прострочених консервів. Така зміна стала важливою складовою більш-менш демократичних проектів політреформи. Та поки ця реформа готувалася, принцип клієнтели вдало використала Партія регіонів на президентських виборах 2004 року, причому одразу у двох сенсах – представивши Віктора Януковича верховним патроном Донбасу та за два місяці до голосування здійснивши масштабні соціальні виплати пенсіонерам та найбіднішим прошаркам населення.
Перехід до властиво пропорційної виборчої системи лише частково зарадив поширенню політичного клієнтизму в українському суспільстві. З одного боку, «підгодівля» певних виборчих округів пішла в небуття. З іншого боку, Партія регіонів продовжила застосовувати клієнтистську політтехнологію у масштабах усієї країни, фактично відмовившись від напрацювання хоча б якоїсь виразної ідеології та щедро обіцяючи «покращання вашого життя вже сьогодні» в обмін на голоси електорату; частково ці технології підхопили і Блок Юлії Тимошенко, і «Наша Україна», представляючи своїх лідерів не як професійних політиків з певними політичними поглядами, а – передусім – як усенародних благодійників. Та найвиразніших рис політичний клієнтизм за ці роки набув у Києві завдяки Леоніду Чернівецькому та його команді.
Київський мер та його «улюблені бабусі»
Якщо запропонувати пересічному киянину назвати політичну партію, яку вже впродовж тривалого часу очолює чинний столичний мер, навряд чи у більшості випадків можна буде одержати правильну відповідь. Не ідеологія, не програма дій, не виконання публічно взятих на себе зобов’язань, а роздача благ певним категоріям населення, і передусім «улюбленим бабусям», як висловлюється сам міський голова, – ось що спрацьовує на двох поспіль виборах київського міського голови. Сформувавши потужну клієнтелу ще в часи свого депутатства від одного зі столичних мажоритарних виборчих округів, Леонід Черновецький наочно довів, що можна «взяти» столицю, не дбаючи про її розвиток, не переймаючись її проблемами, але маючи за собою лише десь 20% електорату, – та електорату, відданого принципам клієнтизму.
Зі свого боку, столичний мер постійно демонструє певні жести, які мають засвідчити його невсипну турботу про своїх вірних клієнтів-виборців. Ідеться не лише про регулярні роздачі продовольчих наборів (остання з яких у Києві відбувалася буквально минулого місяця), а й про соціальні блага, точніше, про певну ілюзію таких благ. Скажімо, недавно столичний мер заявив про п’ятиразове (у два етапи) підвищення тарифів на комунальні послуги у столиці для всіх фізичних осіб, крім малозабезпечених киян та тих людей, які перебувають на обліку в органах соціального забезпечення (загалом понад півмільйона осіб). Списки всіх тих, хто не буде платити за підвищеними тарифами, начебто вже складені, і щасливці мають незабаром одержати листи особисто від мера з приємною новиною (при цьому про принципи та критерії добору в цю категорію мешканців столиці України міською владою нічого не говориться). Ті ж, хто не потрапив до зазначених списків, але вважає, що має право там бути, повинні телефонувати до мерії, вона розгляне їхні прохання і вирішить, чи задовольнити їх. Ба більше: Черновецький публічно пообіцяв покрити борги за комунальні послуги найбідніших киян із власних доходів, а для збирання грошей на потреби «улюблених бабусь» то влаштовує платні обіди із самим собою як головним експонатом, то перегони на іподромі, – одним словом, хліб і видовища, класична формула.
При цьому насправді зазначені блага для клієнтели Черновецького є ілюзією, – якщо не повною, то частковою. Хоча б тому, що різке підвищення тарифів й орендної плати для комерційних і навіть бюджетних структур (ці акти вже кілька разів скасовував президент Ющенко, але мер Черновецький їх вводив знову і знову) змусило вже всі ринкові суб’єкти української столиці тією чи іншою мірою підвищити ціни на свої товари та послуги, від чого страждають передусім найбідніші прошарки населення, ті самі «улюблені бабусі» мера. А нові тарифи за комунальні послуги виписані так хитро, що власники елітного житла платитимуть не більше, а нерідко навіть менше, ніж власники квартир у старих будинках, так званих «хрущовок».
А ще днями столичний міський голова відзначив: за все необхідно платити, в тому числі і за всі послуги ЖЕКів, причому згідно з установленими мерією високими цінами (попри те, що кияни платять чималі податки, за рахунок яких утримується міська інфраструктура). Крім того, йдеться про повне підпорядкування мерії всіх організацій, які надають послуги. «Жорстка централізація усіх послуг, охорони здоров’я, ЖЕКів – усе мені», – сказав Леонід Черновецький. За словами мера, він щоденно відслідковуватиме всіх, хто виконує і хто не виконує його розпорядження та нагороджуватиме найкращих і звільнятиме найгірших. Слід розуміти, не на ґрунті законів, а на основі воління «верховного патрона» столиці, чи, як він сам себе кілька разів називав, «мера всієї України»...
І при цьому всьому раціональні аргументи на прихильників київського міського голови не діють і число його потенційних виборців залишаться відносно стабільним, що засвідчує високу ефективність клієнтистських політтехнологій за українських умов. Хоча, з іншого боку, якби ті політичні сили, які звуть себе демократичними, об’єдналися у боротьбі з клієнтизмом як явищем, якби були ухвалені поправки до закону про вибори міських голів, які б передбачали голосування у два тури й принцип абсолютної більшості виборців (як у Франції, Італії, Болгарії та інших державах), якби державні діячі високого рангу публічно відмовилися від застосування елементів опори на власні клієнтели у своїй боротьбі за владу, то ситуація і в Києві, і по всій Україні істотно змінилася б на краще. Бо ж постколоніальний стан – це не вирок, це просто діагноз підвищеної чутливості на низку політичних недуг, які успішно лікуються за наявності доброї волі бодай частини еліт й активних структур громадянського суспільства.
(Київ – Прага)
