Доступність посилання

ТОП новини
23 Березень 2019, Київ 00:08

Карпатська Україна: символ свободи


Коли Карпатську Україну проголосили як самостійну державу, до герба попередньої автономії в складі Чехословаччини ухвалили додати Тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі, але створити нове зображення вже не встигли

Київ – Історичні події мають далеко не тільки те прагматичне значення, яке можна побачити й виміряти поглядом безпосереднього очевидця. Тим більше їхнє значення не вписується (принаймні, одразу) в дипломатичні протоколи і міжнародні угоди. Навіть закарбовані грубою й переможною силою. А часом начебто ефемерні, негучні у сенсі світових розламів події резонують через роки стають символами і чинниками глобальної політики. Слова і вчинки сотень і тисяч людей можуть переважити залізну поступ мільйонних армій, можуть надихнути на нове життя цілі нації. Саме в такому сенсі, видається, сьогодні варто згадати й Карпатську Україну.

Складний збіг неоднозначних геополітичних обставин другої половини 1930-х років, коли по всій Європі набирали силу, стикаючись між собою, тоталітаризми різного ґатунку, призвів, зокрема, до того, що центральний чехословацький уряд змушений був надати українцям Закарпаття автономію. Автономія ця була обіцяна ще при засновках Чехословацької республіки, але реальністю вона стала лише восени 1938 року.

Здавалося б, дрібничка в масштабах воістину тектонічних тогочасних політичних процесів – якась там «Срібна земля», «Підкарпатська Русь», невеликі населення та територія, слабка економіка, чисельно незначна освічена еліта; на перший погляд – розмінна карта в іграх претендентів на ролі володарів Старого Світу.

Проте головним – і, можливо, найнеочікуванішим для цих претендентів у їхніх геополітичних іграх навколо карпатських українців (з яких далеко ще не всі себе на той час й усвідомлювали українцями) – став незаперечний факт: духовна й політична еліта провінційно-європейської «Срібної землі» не стала слухняним виконавцем чужих вказівок і знайшла в цьому опертя на певні сили і структури в самому краї та поза ним. Іншими словами, закарпатці у значній масі своїй повели себе не як об’єкт чужої, а як суб’єкт власної, не локальної, а національної, загальноукраїнської історії.

Не забуваймо, втім, що це все зродилося не на порожньому місці – структури громадянського суспільства, національні організації, хай і недостатньо розвинені, але вже були в Карпатській Україні. І створили їх самі українці – не лише закарпатці, а й десятки вихідців із Наддніпрянщини та Галичини. Іншими словами, освічена спільнота краю мислила себе частиною спільноти загальноукраїнської.

Так само сприймали Карпатську Україну і за її межами. Останній головний командир УПА Василь Кук, котрий на ті часи був одним із активістів тоді ще єдиної Організації Українських Націоналістів, згадував, яке воістину колосальне мобілізаційне значення мало створення автономної Карпатської України.

Попри утиски й заборони з боку тодішнього авторитарного режиму Речі Посполитої, вістки із Закарпаття поширювалися від одного галицького й волинського села до іншого, активісти ОУН й інших українських політичних структур проводили бесіди із селянами, вивішувалися українські національні прапори на честь знаменних звершень (а тоді все було звершеннями – і вибори, і створення мереж кооперативів, і реформа шкільництва...). Легальна українська преса також, як могла, висвітлювала ті події.

Відродження держави – відродження надії

І значення цього всього для галичан було величезним: ще не минуло й двадцяти років, як упала незалежна Західно-Українська Народна Республіка; відносна нормалізація стосунків українських політичних сил з варшавським урядом була зруйнована останнім того ж 1938 року; на підрадянській Україні були, здавалося б, геть потоптані паростки національного відродження, винищена майже вся інтелігенція, трагедія Голодомору підірвала українське село… І раптом промінь надії та національного відродження прийшов із того боку, звідки його не чекали. Прийшов – і відновив великі надії.

Василь Кук згадував: українці тодішньої Речі Посполитої не тільки стежили за подіями у Карпатській Україні, не тільки молилися за своїх братів і виступали з публічними акціями підтримки – вони ще й збиралися гроші (скільки могли дати нужденні селяни і не надто заможні городяни), речі, а, головне, йшли (головним чином конспіративно, через кордон) добровольці для допомоги урядові Августина Волошина – й неорганізовані, звісно, ентузіасти, але, головне, – фахівці. І не тільки військовики – інженери, вчителі, лікарі…

Одне слово – відбувалися мобілізація політичних структур, згуртування всіх свідомих західних українців напередодні світової війни. І головне – українці Галичини й Волині знову відчули себе державним народом.

Коли інші складали зброю, українці прийняли бій

Для того, щоб розбудувати ефективний державний механізм, Карпатській Україні потрібна була, крім усього іншого, мілітарна потуга. Звичайно, в силу історичних обставин уряд не встиг розгорнути й навчити більш-менш значні збройні сили. Власне, й збройними силами «Карпатську Січ» навряд чи можна було назвати. Це була вишкільна парамілітарна організація, якій для досягнення реальної боєготовності потрібно було ще кілька місяців і, головне, достатня кількість бодай сучасної стрілецької зброї та набоїв.

Не судилося. Але, попри все, «Карпатська Січ» прийняла бій з військами угорського диктатора Горті! Прийняла бій як армія відновленої Української незалежної держави, з її правом на захист національної свободи.

Щоб уповні оцінити значення цього опору, згадаймо Європу другої половини 1930-х років. Громадянська війна в Іспанії дуже швидко перетворилася на змагання між двома тоталітарними силами – комуністами та фалангістами – за те, у чиїх саме концтаборах іспанський народ перевиховуватимуть в ім’я побудови «щасливого майбутнього». Романтики-добровольці билися з обох боків, але за плечима обох урядів стояли і споряджали їх претенденти на світове панування – Сталін та Гітлер…

Потужна, чудово озброєна та навчена чехословацька армія впродовж 1938 року зуміла придушити два заколоти місцевих нацистів, але потім політичне керівництво держави капітулювало перед фактом Мюнхенської змови. Деякі учасники подій згадували, що військові напружено чекали: чи не знайдеться якогось генерала чи полковника, хто б узяв на себе відповідальність і наказав продовжити збройний опір нацистам. Не знайшлося. Деморалізована армія полишила лінію укріплень і відступила без бою, здавши величезні території не лише нацистам, а й військам угорського диктатора Горті та варшавського авторитарного режиму. Ця деморалізація і розклад, до речі, сягнули потім повного абсурду, коли у березні 1939 року рештки чеських військ відмовилися передати українцям зброю для захисту Закарпаття!

А за два роки перед тим кілька нацистських батальйонів в порушення всіх міжнародних угод демонстративно зайняли демілітаризовану зону вздовж Рейну. Мільйонна французька армія зробила вигляд, що не помітила цього.

Ще раніше, навесні того ж 1938 року, нацисти парадним маршем входять в Австрію і приєднують її до Третього Райху. Європа мовчить.

У березні 1939 року Німеччина без бою анексувала литовську Клайпеду.

У квітні 1939 року Італія без бою анексувала Албанію і приєднала її до себе.

Улітку 1940 року СРСР без бою окупував і приєднав три балтійські держави, Північну Буковину та Бессарабію.

Мало хто звертає увагу на те, що, власне, реальний опір у боротьбі за свободу диктаторським режимам – самотужки, а не в межах міжнародних коаліцій – чинили у ті роки лише Фінляндія та Карпатська Україна. Власне, навіть самі українці, здається, не вповні усвідомили й оцінили цей історичний факт…

Воєнна поразка, історична перемога

Суто воєнна поразка Карпатської України не означала її відходу в історичне небуття. Ставши символом збройного опору нападникам та відродження національного духу, ставши вишкільним полігоном для десятків майбутніх старшин УПА та організаторів національного підпілля, Карпатська Україна несподівано для «сильних світу» перетворилася на геополітичний аргумент, яким уміло скористався кремлівський диктатор у своїх великих ігрищах.

Сталінові, який на той час уже завершував підготовку до походу на Захід, стало зрозуміло: без урахування і широкого використання українського національно-політичного чинника такий похід не матиме успіху. І якщо до цього плани радянського генштабу передбачали лише совєтизацію «визволених районів» Галичини й Волині, то тепер довелося терміново вносити корективи: з’явилися певні послаблення в національній політиці в УРСР, був дозволений – у певних межах – український радянський патріотизм, а коли у вересні 1939 року Червона армія за домовленістю з Берліном рушила на Захід, офіційною мотивацією стало «визволення братів українців і білорусів», і навіть був спеціально розгорнутий Український фронт переважно із вояків-українців на чолі з Тимошенком…

Одне слово, маленька Карпатська Україна фактом свого існування та героїчного опору дала хоч невелику і відносну передишку українцям Великої України, бо засвідчила: українська нація – це реальність, на яку не можна не зважати.

Звичайно, кремлівський диктатор збирав докупи більшість українських етнічних земель не з сентиментальних міркувань – це просто давало йому можливість тримати українців, образно кажучи, в одній спеціальній клітці, – але при тому самовизначення українських національних сил Сталін уміло використовував в міжнародних домовленостях. Скажімо, 1940 року він пред’явив Берлінові рішення буковинських національних зборів 1918 року про возз’єднання із Великою Україною – ось бачте, це не я, це народ так хоче! (і дарма, що там ішлося зовсім не про неіснуючу на той момент УРСР…).

Так само волевиявлення Карпатської України 1938–39 років зіграло одну із вирішальних ролей у легітимізації входження цього краю до Радянської України. Принаймні, лишити бунтівну «Срібну землю» за кордоном своєї держави Сталін просто не міг: а раптом там знову виникнуть умови для створення паралельної, а на додачу й вільної Української держави? Який це матиме резонанс на Наддніпрянщині й Галичині? Ні, спокійніше все тримати в одній клітці, зрештою, можна побудувати для неї міцніші ґрати…

Утім, Сталін був поганим філософом, нездатним опанувати навіть ази марксизму: адже народ, здатний на самостійну історичну дію, є не об’єктом, а суб’єктом історії. А це значить, що рано чи пізно він зруйнує стінки накинутої йому клітки. Якими б міцними, а чи навіть золоченими вони не були.

Й одним із символів такої здатності на самостійну дію і на національне історичне життя для українців стала коротка, але героїчна і в загальному підсумку переможна боротьба Карпатської України.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG