Між тим із багатьох українських ЗМІ все нав’язливіше фонтанує креатив від позавчорашніх «шарикових», котрий, зводиться в посланнях у бік громадськості до сакраментального «при Кучмі з’їли твоє, а тепер – кожен своє». Ці мантри новітньої «злагоди» між пограбованим суспільством і державою, з одного боку, та олігархічними угрупованнями й їхньою сервільною політико-менеджерською обслугою, з іншого боку, видаються смішними. Проте свідчать вони ще й про переполох у лавах господарів сотень мільярдів у.о. та, як вони донедавна думали, України в цілому. Знову постають вічні для когорти подібних «мудреців» два запитання:
хто винен і що робити?
І якщо стосовно першого відповідь напрочуд проста – їм треба лишень глянути в дзеркало, то стосовно другого все набагато складніше. Адже ситуація в Україні дійсно має найвищу категорію складності. І не тільки з причини світової фінансово-економічної кризи. Вона лише огранила ту катастрофічну ситуацію, в котру завела країну її кучмо-злагодильна «еліта» усіх мастей та орієнтацій, котра править і понині. І якби країну населяли тільки ті особи, що довели країну до нинішньої ситуації, то справедливо було б дати ситуації логічно і справедливо завершитися. Між тим в Україні живуть ще принаймні 46 мільйонів громадян, котрі не мають стосунку до тотального пограбування країни, і вони не мають розплачуватись за безоглядну зажерливість купки соціопатів, котрі позірною правдою, а частіше відвертою неправдою захопили владу.
Нинішня передкатастрофічна ситуація в Україні є потенційною загрозою і для країн Європи, оскільки можливий ефект доміно – перекидання кризових процесів на сусідні і частково на географічно віддаленіші країни. Що в умовах уже існуючої світової кризи може призвести до непрогнозованих глобальних наслідків. Окрім того, полишена напризволяще українська криза потенційно спроможна вихлюпнутись екстремістськими актами, в тому числі актами терористичними. Про це вже, принаймні, доповіли українським керманичам представники силових структур. Проте друге з вічних запитань залишається донині відкритим.
Чи відбулася українська держава як система повноважних і повноцінних інституцій?
На відміну від загрози зовнішнього тероризму чи радикалізму, котра викликана низкою глобальних світових процесів, можливість виникнення внутрішньо-українського екстремізму має переважно внутрішні корені. Адже до потенційного (якщо на нього не звертати увагу) змішаного внутрішньо-зовнішнього екстремістського процесу можна віднести лише ту в чистому вигляді проблему, котру являє собою кримська. І хоча вона дуже потужне потенційне джерело екстремістських виступів, проте не вона є найбільшою загрозою для України. Оскільки на сьогодні все більше вимальовується загроза передреволюційної ситуації, в котру вже ввійдуть, як її складові частини і згадана кримська проблема та мусований і підгодований низкою українських політиків розподіл на схід-захід-центр, мовний, культурний і політичний розлом.
Проте, якщо говорити про справжні чинники виникнення такої ситуації, то до них треба віднести зовсім інші речі. А саме. Перш за все, українська держава, як система повноважних і повноцінних інституцій фактично досі не відбулася. Хоча відбулася в юридичному і в зовнішньому (за формальними ознаками) чином. Не заглиблюючись у цю сферу, оскільки це дуже і дуже складна і абсолютно не розроблена тематика, відмічу тільки основні чинники, котрі вказують на те, що це саме так.
Перше – це спосіб дії української держави, котра в сенсі стратегічного управління у всіх - і внутрішніх, і зовнішньополітичних напрямках - демонструє повну нездатність і невідповідність складним зовнішнім і внутрішнім викликам під час всесвітньої глобальної кризи. У сенсі стратегічного існування Україна все ще залишається на рівні спрощеному і приземленому. Тобто, цілі та стратегії України, її інструментальні та оперативно-виконавчі структури, які забезпечують виконання стратегій, працюють на рівні задоволення основних інстинктів та справляння життєвих нужд, що нагадує спосіб функціонування найпростіших живих організмів.
Другою такою ознакою є те, що еклектично зліплена українська державна машинерія, котра в багатьох напрямках діє неадекватно, нагадує, скоріше, готичну химеру, аніж сучасне системне утворення. І саме це, а також спосіб дії, котрий полягав скоріше в правлінні, а не в управлінні, і призвів до того, що за останні два десятиліття українські еліти, всемірно збагачуючись і набуваючи матеріальних і нематеріальних статків, свідомо чи несвідомо робили це за рахунок вичерпування енергії та ресурсів соціуму і ресурсів державного утворення, котре об’єктивно становить складний об’єкт організаційної природи, і тим самим призвели як соціум так і саме державне утворення до дезорганізації на грані хаосу.
Подібне вже відбувалося і в інших царинах, і на інших теренах. Як приклад, можна навести, що відбулося з більшістю радянських етносів та зокрема і сільським населенням на межі правління Сталіна і Хрущова. Коли повне вичерпання внутрішніх ресурсів села призвело не лише до тимчасової зупинки темпів росту радянського господарства, а й до подальшого відкату. У той же час усі, навіть надзвичайно великі, матеріальні і фінансові вливання у сільське господарство не призвели до його відновлення до самого кінця існування Радянського Союзу. Оскільки була порушена сама структура соціуму і цілих галузей економіки з їхніми законами.
Відтак, сьогоднішня українська система управляння, котра вибудувана повністю за функціональною схемою ледь не двохсотлітньої давності і яка вичерпала себе ще понад 50 років тому, в стратегічному сенсі є ще більш відсталою. Вже не на п’ятдесят, а понад сотню років. І причиною цього є тотальна економія на залученні інтелектуального ресурсу. Тим самим не лише відбулося інтелектуальне збіднення або й жебрацтво всієї державної і економічної системи, а й вичерпання внутрішньо-соціально-інтелектуального ресурсу. Оскільки носії цього ресурсу голосували і голосують ногами за таку державну владу, відбуваючи або в зовнішню, або у внутрішню імміграцію. І з першої, і з другої їх повернути назад дуже проблематично. Яскравим прикладом є ставлення зокрема до інтелектуального ресурсу в окремій, але в такій дуже яскравій галузі, як створення нових систем озброєнь. Не говорячи уже про більш складні державні та технологічні конструкції.
В Україні склалася некерована ситуація
На сьогодні склалася (чи складається) не лише передреволюційна ситуація, але й ситуація, котра не є керованою зовсім. Оскільки немає механізму, за допомогою котрого можна нею ефективно управляти. Відтак першим і найбільш вагомим завданням, для того, щоб не доводити ситуацію до краю, є утворення реального і відповідального проекту зі створення сучасної системи державного управління, і, як її частини, антикризової системи. Причому створення негайно і на найвищому професійному рівні та рівні ресурсного забезпечення. Інакше не вдасться з мінімальними втратами розрулити ситуацію, котра цілком можливо дійде до краю упродовж саме цього, 2009-го, а за найбільш оптимістичного сценарію на початку наступного 2010 року. Але тоді розрулювати її буде набагато складніше, якщо й взагалі можливо у цивілізованому сенсі.
Тому ключовим питанням є створення в Україні Антикризового центру, із залученням справді найпрофесійніших кадрів із силових структур. А також найпрофесійніших кадрів із розбудови сучасних інтелектуальних центрів та державно-управлінських структур. І також третьою, дуже важливою, ланкою є використання фахівців із досвідом розрулювання і узгодження подібних надзвичайно конфліктних ситуацій, із залученням не лише політичних і соціальних угруповань, а й тих бізнес-угруповань (основних із яких сьогодні, як твердять експерти, п’ять), котрі мають надзвичайно великий вплив на всі процеси в Україні.
Без залучення усіх цих перелічених учасників і створення такої структури кризова ситуація не може бути подолана в принципі. Але окрім антикризового розрулення у цей час потрібно вести архітектурну побудову нової системи управління. Адже в протилежному випадку по закінченні цієї кризи прийде наступна. Поза залежністю від світової. Без набуття динаміки не лише економічної, а й суспільної, котра, до речі, є неодмінною складовою економічної динаміки, українське суспільство вже не здатне вийти із кризової ситуації не лише в психологічному і політичному, а й в загальносистемному сенсі.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
хто винен і що робити?
І якщо стосовно першого відповідь напрочуд проста – їм треба лишень глянути в дзеркало, то стосовно другого все набагато складніше. Адже ситуація в Україні дійсно має найвищу категорію складності. І не тільки з причини світової фінансово-економічної кризи. Вона лише огранила ту катастрофічну ситуацію, в котру завела країну її кучмо-злагодильна «еліта» усіх мастей та орієнтацій, котра править і понині. І якби країну населяли тільки ті особи, що довели країну до нинішньої ситуації, то справедливо було б дати ситуації логічно і справедливо завершитися. Між тим в Україні живуть ще принаймні 46 мільйонів громадян, котрі не мають стосунку до тотального пограбування країни, і вони не мають розплачуватись за безоглядну зажерливість купки соціопатів, котрі позірною правдою, а частіше відвертою неправдою захопили владу.
Нинішня передкатастрофічна ситуація в Україні є потенційною загрозою і для країн Європи, оскільки можливий ефект доміно – перекидання кризових процесів на сусідні і частково на географічно віддаленіші країни. Що в умовах уже існуючої світової кризи може призвести до непрогнозованих глобальних наслідків. Окрім того, полишена напризволяще українська криза потенційно спроможна вихлюпнутись екстремістськими актами, в тому числі актами терористичними. Про це вже, принаймні, доповіли українським керманичам представники силових структур. Проте друге з вічних запитань залишається донині відкритим.
Чи відбулася українська держава як система повноважних і повноцінних інституцій?
На відміну від загрози зовнішнього тероризму чи радикалізму, котра викликана низкою глобальних світових процесів, можливість виникнення внутрішньо-українського екстремізму має переважно внутрішні корені. Адже до потенційного (якщо на нього не звертати увагу) змішаного внутрішньо-зовнішнього екстремістського процесу можна віднести лише ту в чистому вигляді проблему, котру являє собою кримська. І хоча вона дуже потужне потенційне джерело екстремістських виступів, проте не вона є найбільшою загрозою для України. Оскільки на сьогодні все більше вимальовується загроза передреволюційної ситуації, в котру вже ввійдуть, як її складові частини і згадана кримська проблема та мусований і підгодований низкою українських політиків розподіл на схід-захід-центр, мовний, культурний і політичний розлом.
Проте, якщо говорити про справжні чинники виникнення такої ситуації, то до них треба віднести зовсім інші речі. А саме. Перш за все, українська держава, як система повноважних і повноцінних інституцій фактично досі не відбулася. Хоча відбулася в юридичному і в зовнішньому (за формальними ознаками) чином. Не заглиблюючись у цю сферу, оскільки це дуже і дуже складна і абсолютно не розроблена тематика, відмічу тільки основні чинники, котрі вказують на те, що це саме так.
Перше – це спосіб дії української держави, котра в сенсі стратегічного управління у всіх - і внутрішніх, і зовнішньополітичних напрямках - демонструє повну нездатність і невідповідність складним зовнішнім і внутрішнім викликам під час всесвітньої глобальної кризи. У сенсі стратегічного існування Україна все ще залишається на рівні спрощеному і приземленому. Тобто, цілі та стратегії України, її інструментальні та оперативно-виконавчі структури, які забезпечують виконання стратегій, працюють на рівні задоволення основних інстинктів та справляння життєвих нужд, що нагадує спосіб функціонування найпростіших живих організмів.
Другою такою ознакою є те, що еклектично зліплена українська державна машинерія, котра в багатьох напрямках діє неадекватно, нагадує, скоріше, готичну химеру, аніж сучасне системне утворення. І саме це, а також спосіб дії, котрий полягав скоріше в правлінні, а не в управлінні, і призвів до того, що за останні два десятиліття українські еліти, всемірно збагачуючись і набуваючи матеріальних і нематеріальних статків, свідомо чи несвідомо робили це за рахунок вичерпування енергії та ресурсів соціуму і ресурсів державного утворення, котре об’єктивно становить складний об’єкт організаційної природи, і тим самим призвели як соціум так і саме державне утворення до дезорганізації на грані хаосу.
Подібне вже відбувалося і в інших царинах, і на інших теренах. Як приклад, можна навести, що відбулося з більшістю радянських етносів та зокрема і сільським населенням на межі правління Сталіна і Хрущова. Коли повне вичерпання внутрішніх ресурсів села призвело не лише до тимчасової зупинки темпів росту радянського господарства, а й до подальшого відкату. У той же час усі, навіть надзвичайно великі, матеріальні і фінансові вливання у сільське господарство не призвели до його відновлення до самого кінця існування Радянського Союзу. Оскільки була порушена сама структура соціуму і цілих галузей економіки з їхніми законами.
Відтак, сьогоднішня українська система управляння, котра вибудувана повністю за функціональною схемою ледь не двохсотлітньої давності і яка вичерпала себе ще понад 50 років тому, в стратегічному сенсі є ще більш відсталою. Вже не на п’ятдесят, а понад сотню років. І причиною цього є тотальна економія на залученні інтелектуального ресурсу. Тим самим не лише відбулося інтелектуальне збіднення або й жебрацтво всієї державної і економічної системи, а й вичерпання внутрішньо-соціально-інтелектуального ресурсу. Оскільки носії цього ресурсу голосували і голосують ногами за таку державну владу, відбуваючи або в зовнішню, або у внутрішню імміграцію. І з першої, і з другої їх повернути назад дуже проблематично. Яскравим прикладом є ставлення зокрема до інтелектуального ресурсу в окремій, але в такій дуже яскравій галузі, як створення нових систем озброєнь. Не говорячи уже про більш складні державні та технологічні конструкції.
В Україні склалася некерована ситуація
На сьогодні склалася (чи складається) не лише передреволюційна ситуація, але й ситуація, котра не є керованою зовсім. Оскільки немає механізму, за допомогою котрого можна нею ефективно управляти. Відтак першим і найбільш вагомим завданням, для того, щоб не доводити ситуацію до краю, є утворення реального і відповідального проекту зі створення сучасної системи державного управління, і, як її частини, антикризової системи. Причому створення негайно і на найвищому професійному рівні та рівні ресурсного забезпечення. Інакше не вдасться з мінімальними втратами розрулити ситуацію, котра цілком можливо дійде до краю упродовж саме цього, 2009-го, а за найбільш оптимістичного сценарію на початку наступного 2010 року. Але тоді розрулювати її буде набагато складніше, якщо й взагалі можливо у цивілізованому сенсі.
Тому ключовим питанням є створення в Україні Антикризового центру, із залученням справді найпрофесійніших кадрів із силових структур. А також найпрофесійніших кадрів із розбудови сучасних інтелектуальних центрів та державно-управлінських структур. І також третьою, дуже важливою, ланкою є використання фахівців із досвідом розрулювання і узгодження подібних надзвичайно конфліктних ситуацій, із залученням не лише політичних і соціальних угруповань, а й тих бізнес-угруповань (основних із яких сьогодні, як твердять експерти, п’ять), котрі мають надзвичайно великий вплив на всі процеси в Україні.
Без залучення усіх цих перелічених учасників і створення такої структури кризова ситуація не може бути подолана в принципі. Але окрім антикризового розрулення у цей час потрібно вести архітектурну побудову нової системи управління. Адже в протилежному випадку по закінченні цієї кризи прийде наступна. Поза залежністю від світової. Без набуття динаміки не лише економічної, а й суспільної, котра, до речі, є неодмінною складовою економічної динаміки, українське суспільство вже не здатне вийти із кризової ситуації не лише в психологічному і політичному, а й в загальносистемному сенсі.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
