Доступність посилання

ТОП новини
18 листопада 2019, Київ 13:30

Кадрова пустеля України…


Ігор Лосєв

Київ – Ознакою нормального політичного життя в демократичній країні є значний вибір політиків, широке коло гідних претендентів на найвищі посади в державі, з якого власне народ, виборці можуть когось висувати своїм голосуванням. Найгіршою є ситуація, коли ніхто формально не позбавляє громадян права вибору, але немає з кого вибирати, немає політиків, які були б здатні запропонувати програми перетворень у різних сферах національного буття. Звісно, йдеться про програми реальні, а не суто демагогічні, не про звичайні в умовах посткомуністичних суспільств обіцянки, що ніхто з кандидатів на посади не збирається виконувати після закінчення виборчої кампанії.

Такий кадровий «голод», дефіцит нових облич у політиці є притаманним для України щонайменше останні 15 років. Наприкінці 1980-х, на початку 90-х років на політичну арену України вийшло чимало яскравих особистостей, які виконали свою історичну місію: остаточно зруйнували комуно-російську імперію і проголосили незалежну Українську державу. Виконавши своє передвизначення, вони зійшли зі сцени або нині животіють на політичному маргінесі.

Із початком президентської каденції Леоніда Кучми процес висування нових кадрів загальмувався, а потім майже припинився. Це становище зберігається дотепер. Українці змушені вибирати поміж небагатьох неодмінних політиків, що діють в українському політичному житті вже багато років. Інколи здається (їм самим, напевно, найбільше), що вони є незамінні. Багатьох українців уже нудить від цих набридлих осіб, але інших немає і не передбачається. На всіх виборах доводиться шукати менш одіозних фігурантів поміж представників старої засмальцьованої кадрової колоди. Українці вибирають не між поганим і добрим, не між добрим і ще кращим, а між поганим і дуже поганим.

Вибір обмежується трійцею: Ющенко, Тимошенко, Янукович

Який набір персоналій є в Україні, в її політикумі, починаючи з 2004 року? Надзвичайно обмежений і такий, що вже п’ять років не зазнає змін. Колись на початку 1900-х років, один дотепник на заяву, що, мовляв, у Києві дуже мало інтелігентних родин, що вдома розмовляють українською, заперечив: «Ну як же мало? А Лисенки, Косачі, Старицькі? А Старицькі, Лисенки, Косачі? А Косачі, Лисенки, Старицькі?» Щось подібне відбувається в сучасній українській політиці, де вибір обмежується трійцею: Ющенко, Тимошенко, Янукович. Ці прізвища можна ставити в будь-якому порядку, але легше від того не стане …

Віктор Ющенко має доволі скромний рейтинг. Юлія Тимошенко є дуже специфічним політиком, що бореться за владу в ім’я влади. Її політичний блок цікавий цілковитою відсутністю виразної ідеології, що уможливлює найнесподіваніші політичні повороти цієї структури. Сама Юлія Тимошенко пройшла еволюцію від «стримування Росії» в її геополітичних орієнтаціях до вельми помітного москвофільства і загравань із Володимиром Путіним.

Звісно, це не справляє ніякого враження на позбавлених здатності критично і об’єктивно мислити людей, яких називають «юлефанами», за аналогією з футбольними фанатами, що обожнюють пані Юлію незалежно від її вчинків.

Тимошенко легко робить друзів ворогами, а ворогів друзями

Однак дедалі більше стає українців, що вже навчилися зіставляти заяви політиків з їхніми діями і помічати, що діло дуже часто в них заперечує слово. Останнім часом деякими своїми кроками, як-от, ухвалення у Верховній Раді закону про державну службу, де від державних службовців вимагалось (всупереч Конституції!) обов’язкове володіння російською мовою, Тимошенко продемонструвала, що українська мова, культура, історія не є для неї моральними цінностями, а лише розмінною монетою в політичній торгівлі, в даному випадку з Віктором Януковичем. Та й переговори про газові контракти в Москві породжують дуже багато запитань до пані Тимошенко. Може, саме тому в українському суспільстві помітно досить високий відсоток недовіри до Юлії Тимошенко, що суттєво утруднює для неї здобуття 50% голосів виборців на президентських виборах. Напевно саме через усвідомлення цієї масової недовіри до себе, із середовища Прем’єра відбуваються витоки інформації про можливі зміни Конституції, що нададуть можливість Тимошенко бути Прем’єром із практично необмеженими повноваженнями, щоб не випробовувати себе президентськими виборами. Ясна річ, це неможливо без домовленостей з Віктором Януковичем. Цікаво, що Тимошенко дуже легко робить друзів ворогами, а ворогів друзями. Ще кілька місяців тому Тимошенко виголошувала солодкі компліменти на адресу тодішнього шефа державної митниці Валерія Хорошковського і привселюдно обмінювалася з ним ніжними поцілунками. Але тепер Хорошковський є найлютіший особистий ворог голови уряду. А вчорашній непримиренний ворог Юлії Тимошенко Віктор Медвечук – нині є ліпшим другом і порадником.

Янукович – символ «більшовицького капіталізму»

Віктор Янукович – це символ дуже своєрідної моделі «більшовицького капіталізму», її аналогом є нинішній китайський капіталізм під червоним прапором комуністичної партії. Донецькі олігархи будують капіталізм (фактично вже збудували) з усіма символічними атрибутами Совдепії, з червоними зірками, серпом і молотом, численними пам’ятниками комуністичних вождів. Отже тут йдеться про специфічну ринкову економіку, що не передбачає ідеологічного плюралізму, демократії, прав людини тощо. Це система, де певна економічна свобода для небагатьох існує без політичної, де найманий працівник не може захистити свої права з допомогою профспілки, якої або немає, або вона перебуває під цілковитим контролем влади чи власника підприємства. Отже, «совєтські люди» Донбасу змушені працювати в чужих і незрозумілих умовах ринкової економіки, що, напевно, дещо полегшується звичною совєтською риторикою їхніх працедавців.

Звісно, нинішній Донбас можна було б порівняти з китайською моделлю за винятком послідовного патріотизму і могутнього державницького інстинкту китайських керманичів, без прагнення китайських лідерів економіки до новітніх технологій, без потужної національної ідентичності тощо. В соціально-психологічному відношенні електоральна база Партії регіонів, Донбас, є уламком СРСР. Через те регіоналам, щоб керувати цілою Україною, треба зробити її великим Донбасом, себто УРСР -2, або знівелювати УРСР -2 на Донбасі й сприйняти загальноукраїнські цінності. Сепаратистська політика в межах Донбасу потребує якоїсь особливої власної ідентичності, а ніякої іншої, крім совєтської, там немає. Саме ця совєтська ідентичність є ідеологічною основою донецького сепаратизму.

Яценюк – політик-пристосуванець

Останнім часом багато говорять про Арсенія Яценюка, рекламуючи його як нового політика. Можливо, що пана Яценюка справді можна вважати новою особистістю в політичному житті України, але ніяк не новим політиком. Яценюк є типовим політиком – пристосуванцем, опортуністом, який цілком укладається в традицію кучкізму, відрізняючись від неї лише риторикою і стилістикою, проте не суттю.

Яценюк намагається не розв’язувати пекучі проблеми українського суспільства, а уникати їх, обминати, тікати від проблем. Він, як герой анекдоту про Леоніда Кравчука, намагається пройти між крапельками дощу, залишаючись сухим. Його політична гнучкість часто стає непринциповістю. Головне для політиків такого штибу – вгадати, куди вітер дме і саме туди рухатися. Але дійсно великі політики, а саме таких потребує нині Україна, здатні міняти обставини, а не пристосовуватися до них.

Свою непринциповість і політичну слабкість Яценюк продемонстрував у Львові наприкінці лютого 2009 року, коли виступив проти визнання ОУП-УПА. Зокрема, він сказав: «Не треба давати привід зовнішнім силам і йти на поводу в тих, хто хоче розколоти українське суспільство. Дайте час державі, дайте можливість попрацювати історикам». Скільки ще давати часу на 18-му році незалежності? І що ще мали зробити люди, які воювали за незалежну Україні, щоби нинішня незалежна Україна їх визнала? Важко сказати, чого більше в таких заявах: інтелектуальної обмеженості, аморальності чи політичного боягузтва. Саме невизнання ОУП-УПА розколює українське суспільство, демонструє слабкість української держави і надихає антидержавні сили.

Чому такий брак нових впливових політиків

Отже, до трійці Ющенко-Тимошенко-Янукович навряд чи хтось додасться, хіба що такі як Яценюк і Литвин. Чому ж український соціум усі ці роки відчуває такий брак нових впливових політиків? Як відомо, суспільство дізнається про політиків завдяки ЗМІ. Насамперед йдеться про телебачення. Всі найпотужніші канали українського ТБ належать кільком олігархам.

Олігархічні клани зацікавлені в дуже низькому рівні соціальної мобільності, у власному контролі над кадровою політикою. А це означає, що будь-яка нова перспективна особистість має пройти жорсткі фільтри олігархічних угруповань. Вона ніколи їх не пройде, якщо не продемонструє здатність служити інтересам тих чи інших кланів. Тому людина, що хоче діяти виключно в інтересах широкого українського загалу таких фільтрів однозначно не пройде.

Таким чином уже на перших вихідних позиціях у просуванні до влади розпочинає діяти механізм політичної корупції. Претендент перш ніж вийти на всеукраїнську політичну сцену має укласти союз із тим чи іншим кланом, дати йому певні аванси, поставити себе в залежність від нього. Без цього допустити його у велику політику зможе тільки диво чи революція.

Ще одна система фільтрів – це політичні партії в тому вигляді, в якому вони існують в Україні. Не є секретом, про майже всі впливові політичні партії в Українській державі є утвореннями «фюрерського» типу, де левова частка повноважень належить лідерові, а демократичні механізми існують тільки формально. Все вирішується лідером і вузьким колом його найбільш відданих прибічників. Зрозуміло, що нових перспективних політиків у партії її лідер розглядає як безпосередню загрозу своєму монопольному становищу. З цього випливає, що такі нові політики до виборчого списку партії до парламенту не потраплять.

Кастово-кланова структура українського суспільства, кадрова політика патріархального ґатунку – «кум, брат, сват»- унеможливлюють подальший поступ України. В Україні відсутня нормальна політична і кадрова конкуренція. Висновок: талановиті, перспективні, здібні політики в Україні є, але відсутні соціально-політичні механізми їхнього просування вгору, а насамперед, їхнього представлення громадськості. Ось чому українці роками змушені вибирати в межах вузького кола давно набридлих осіб, дивуючись, «голову схопивши в руки, чому не йде апостол правди і науки»…

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

Дивитись коментарі (1)

XS
SM
MD
LG