Селянська хата і семеро померлих від голоду в ній; каторжан женуть етапом в Сибір; концтабір для людей, на іншому полотні – для коней… Дивитися на ці картини, моторошні своєю оголеною правдою, без хвилювання і болю не можна. Особливо, коли вони тобі «генетично» не байдужі, каже івано-франківчанка Людмила.
«У моїй родині 8 осіб загинуло за Україну. Важко дивитися ці картини. Показав концентраційні табори. І особливо там, де жіночок бідних – я не можу навіть говорити – як вони голодні вийшли, навіть ця охорона не змогла стріляти, не піднялися руки. Це жахливо дійсно. І це історія, як то кажуть, в натурі», – говорить Людмила.
Крики душі і шрами на серці
«Сон перед смертю Сталіна. 1953 р.». Зі спогадів автора.Петро Савчин на художника не вчився. Не було як і коли: раннє сирітство, із 18 років участь у визвольних змаганнях, воював у лавах Червоної Армії, а потім був у націоналістичному підпіллі. Розплата – 9 років мордовських таборів. Повернувшись, працював робітником у Калуші і малював квіти на склі, ікони, плакати.
У 75, уже невиліковно хворим, відчув потребу викласти на полотні те, що бачив і пережив, що чув від тих, із ким звела доля в таборах. Як умирали люди від голоду, як вели їх на розстріл, як засівалася земля людськими кістками. Це була сповідь-реквієм, свідчення проти злочинів тоталітаризму. До кожної картини обов’язкова оповідка: де це бачив чи від кого записав. Не думав про пропорції, кольори, закони живопису. Малював, наче мав обітницю перед Богом про все це розповісти, каже мистецтвознавець Мирослав Аронець.
«Малював тільки те, що було в нього в душі. Він не змальовував, він не навчений був малювати. Видно, оця його внутрішня потреба висловитися заставила руку вести, більше-менш правильно малювати фігури людей, коней, песиків, хворих від голоду. Всякі крики його душі пролилися через картини», – зазначає мистецтвознавець.
Відкрити це ім’я для широкого загалу
Його порівнюють із художниками-примітивістами Никифором Дровняком із Лемківщини та Іваном Генераличем із Хорватії.
«Українське село в тайзі. 1933». Написано за розповіддю колишнього офіцера комендатури (30-х років), який перевіряв облаштування виселених у тайгу сіл із Київщини. Приїхавши одного разу в таке «село», він побачив лише одного живого чоловіка, який, відірвавши голову трупа, кинув її у нього. А судили офіцера за те, що розповів про цей випадок товаришеві у 1945 р.Петро Савчин став лауреатом обласної мистецької премії імені Ярослава Лукавецького. За п’ять років встиг намалювати 32 картини. Всі їх заповів історико-краєзнавчому музею Калуша. У сина навіть не виникало спокуси продати хоча б одну з робіт.
Вперше цю експозицію івано-франківці побачили ще за життя художника-самоука. Тепер вона експонується втретє. Були пропозиції показати деякі роботи і в столиці, але з умовою – без надто страшних. Та родина і працівники музею дотримуються заповіту: ніколи не розділяти 32 картини.
Ці картини варті того, щоб їх побачило якомога більше людей і саме як одне нероздільне ціле, каже письменник і публіцист, академік Володимир Качкан.
«Це страшні, але надто правдиві сторінки нашої історії. І дуже важливо, архі-, надто важливо, щоб ця колекція, як єдиний твір, як єдиний погляд через конкретну душу конкретного митця об’їхала села, містечка і міста всієї України, а може і далі, – зазначає письменник. – Я певен, що як піде добрий розголос, то захоче це прийняти і Естонія, Литва, Латвія в себе, бо вони також мають історію дотичну до нашої. Особливо для молоді. Скільки це треба прочитати книжок, щоб докопатися до того, як везли, як убивали, як катували, що їли і т.д. А тут розгорнута модель отого нищительства української нації».
Петро Савчин якось сказав про своє мистецтво: «Біль моєї душі». На відкритті виставки в Івано-Франківську презентовано нещодавно виданий за сприяння обласної держадміністрації у видавництві «Лілея-НВ» альбом його картин під такою ж назвою. Накладом – тисяча екземплярів.
(Івано-Франківщина – Київ – Прага)
«У моїй родині 8 осіб загинуло за Україну. Важко дивитися ці картини. Показав концентраційні табори. І особливо там, де жіночок бідних – я не можу навіть говорити – як вони голодні вийшли, навіть ця охорона не змогла стріляти, не піднялися руки. Це жахливо дійсно. І це історія, як то кажуть, в натурі», – говорить Людмила.
Крики душі і шрами на серці
У 75, уже невиліковно хворим, відчув потребу викласти на полотні те, що бачив і пережив, що чув від тих, із ким звела доля в таборах. Як умирали люди від голоду, як вели їх на розстріл, як засівалася земля людськими кістками. Це була сповідь-реквієм, свідчення проти злочинів тоталітаризму. До кожної картини обов’язкова оповідка: де це бачив чи від кого записав. Не думав про пропорції, кольори, закони живопису. Малював, наче мав обітницю перед Богом про все це розповісти, каже мистецтвознавець Мирослав Аронець.
«Малював тільки те, що було в нього в душі. Він не змальовував, він не навчений був малювати. Видно, оця його внутрішня потреба висловитися заставила руку вести, більше-менш правильно малювати фігури людей, коней, песиків, хворих від голоду. Всякі крики його душі пролилися через картини», – зазначає мистецтвознавець.
Відкрити це ім’я для широкого загалу
Його порівнюють із художниками-примітивістами Никифором Дровняком із Лемківщини та Іваном Генераличем із Хорватії.
Вперше цю експозицію івано-франківці побачили ще за життя художника-самоука. Тепер вона експонується втретє. Були пропозиції показати деякі роботи і в столиці, але з умовою – без надто страшних. Та родина і працівники музею дотримуються заповіту: ніколи не розділяти 32 картини.
Ці картини варті того, щоб їх побачило якомога більше людей і саме як одне нероздільне ціле, каже письменник і публіцист, академік Володимир Качкан.
«Це страшні, але надто правдиві сторінки нашої історії. І дуже важливо, архі-, надто важливо, щоб ця колекція, як єдиний твір, як єдиний погляд через конкретну душу конкретного митця об’їхала села, містечка і міста всієї України, а може і далі, – зазначає письменник. – Я певен, що як піде добрий розголос, то захоче це прийняти і Естонія, Литва, Латвія в себе, бо вони також мають історію дотичну до нашої. Особливо для молоді. Скільки це треба прочитати книжок, щоб докопатися до того, як везли, як убивали, як катували, що їли і т.д. А тут розгорнута модель отого нищительства української нації».
Петро Савчин якось сказав про своє мистецтво: «Біль моєї душі». На відкритті виставки в Івано-Франківську презентовано нещодавно виданий за сприяння обласної держадміністрації у видавництві «Лілея-НВ» альбом його картин під такою ж назвою. Накладом – тисяча екземплярів.
(Івано-Франківщина – Київ – Прага)
