Доступність посилання

ТОП новини

Україна: Перше квітня forever!


Добре відомо, що Перше квітня, день жартів, буває раз на рік.

Але, схоже, чимало політиків в Україні вважає, що жартувати над своїми виборцями вони мають право всі 365 днів року.

І вони роблять це цілком щиросердно, навіть із якоюсь наївністю.

І таке триває далеко вже не перший рік.

Згадаймо сьогодні лише деякі чільні події (а водночас і найбільш вікопомні жарти політиків з громадянами) останнього десятиліття.

Жарти доби Леоніда ІІ

Президентські вибори 1999 року. Міжнародний фонд «Відродження» надає грант для фінансування публічних теледебатів кандидатів у президенти (бо ж Україна – бідна держава, кошти для цього у бюджеті не передбачені). Для цих дебатів обирають один із найпопулярніших телеканалів – «1+1», а вести їх має один із найпопулярніших телеведучих – В’ячеслав Піховшек. Перші дебати відбуваються. Кандидати (хто схотів бути присутнім) – у студії. Головний кандидат – президент Леонід Кучма – у поїздці по країні, на якомусь металургійному заводі, де теж встановлена телекамера. Полум’яна промова Леоніда Даниловича, що, мовляв, я тут справу державну роблю, виробництво піднімаю, економікою на повну силу переймаюсь, ніколи мені з вами розпатякуватися, – і раптом якийсь наче-робітник-наче-заводу, що стоїть поруч із президентом, вихоплює мікрофон (і куди дивиться охорона глави держави!) і кричить у нього – не заважайте президенту працювати! Він краще за вас знає, що робити! Крапка! Ідіть геть!

Пауза на кілька секунд, а потім нестримний регіт у студії. Надто вже нагадує ця промова «робітника» сакраментальне: «Фюрер думає за вас, і робить це краще, ніж ви!” Реакція влади миттєва – наступні теледебати в ефір не виходять. Чому? Захворів Піховшек. А це, мовляв, його авторська програма. Ну, то й що – «гроші заплачені»? І при чому тут «розвиток демократії в Україні?» Ви що, не зрозуміли? Сам Піховшек раптово захворів і не довіряє нікому вести програму, отже, дебатів кандидатів у президенти не буде!

А перед тим вигулькнув інший публічний жарт українських виборів. Звався він «канівська четвірка». На могилі Шевченка у Каневі четверо кандидатів у президенти поклялися у вірності українським національним інтересам й у тому, що троє з них поступляться на користь четвертого – того, хто на фініші виборчої кампанії матиме найкращі шанси для протидії «злочинному режиму Кучми», як часто говорилося тоді. Настав час визначати найдостойнішого. Ніч сиділи кандидати, другу, третю... Нарешті, настав ранок, коли назвали цього найгіднішого – і це був Євген Марчук. Але не минуло й години, як поновився у виборчому марафоні й один із тих, хто погодився було зняти свою кандидатуру – Олександр Мороз.

Результат виборів добре відомий – президентство втримав Леонід Кучма. Причому між першим і другим туром, як зауважили пильні спостерігачі, у Донецькій області («губернатор» Віктор Янукович) сталося маленьке диво. У першому турі, коли було багато кандидатів, область дружно голосувала за лідера комуністів Петра Симоненка, а у другому турі, коли залишилися тільки Леонід Кучма і щойно згаданий Симоненко – вже за чинного главу держави. Це ж треба так уміти працювати чи то з виборцями, чи то з урнами для бюлетенів на дільницях для голосування...

Наступний масштабний жарт політики України утнули з виборцями 2000 року, і звався він «референдум за народною (чи за нарадною?) ініціативою». Ініціативні групи притьмом зібрали чотири мільйони підписів громадян за проведення цього референдуму, який повинен був майже безмежно розширити права глави держави. Але не врахували ініціатори маленької детальки: як підрахував доктор фізико-математичних наук (а ще й письменник) Максим Стріха, чинні ініціативні групи мали працювати вдень й уночі з інтенсивністю в один підпис на одного активіста за 26 секунд.

Ударники капіталістичної праці, стахановці кучмівської доби, не інакше...

До речі, депутати, схоже, таки допетрали, що жарт вийшов не дуже вдалий – і спершу відклали у довгу шухляду ту імплементацію, а потім і забули про неї. Кучма теж не дуже опирався – він розпочав «битву за політ реформу».

Але, щоб не втрачати кваліфікацію, перед тим депутатська більшість дружно відправила у відставку уряд прем’єра Віктора Ющенка – перший за роки незалежності уряд, за якого економіка почала реально зростати, а держава виплатила бюджетникам і пенсіонерам заборговані нею за минулі роки кошти. І хай на Заході цей крок не могли зрозуміти – але ж він цілком уписувався в традицію політичних українських жартів, чи не так?

Тепер про саму політреформу – вона містила стільки політичних жартів, скільки не було у жодному попередньому українському політичному дійстві.

Але перед тим не можна не згадати жарт Конституційного суду, який чітко встановив, що Леонід Кучма, двічі обраний главою Української держави і відбувши на президентській посаді 10 років, виявляється, насправді провів на ній тільки один термін, а все інше – лише омана наших органів чуття.

Сміх і сльози Вікторіанської епохи

Найперше, за два роки з’явилося кілька варіантів цієї реформи – то з двома палатами парламенту, то з однією, то з президентом, якого обирав парламент (при цьому ініціатори наголошували, що у двох третинах держав Євросоюзу так само й роблять – геть «забувши», що половину тодішнього ЄС становили конституційні монархії), то із всенародно обраним президентом, але без будь-яких повноважень... А потім врешті-решт із кількох варіантів змін до Конституції депутати зліпили той, що й був проголосований 8 грудня 2004 року, під час Помаранчевої революції, – коли витворився такий гібрид структур влади (виконавчої, президентської та представницької), що її політологи назвали «біцефалією» (тобто двоголовістю). Бо ж уже скоро мине п’ять років, як глава держави і глави урядів з’ясовують, хто головніший. А якщо раптом на високу посаду потрапить лагідно-сумирний чи то прем’єр, чи то президент, що не претендує на роль «голови», – це місце негайно посяде спікер Верховної Ради. Така вже задана конфігурація владних структур, що двоголова Україна йтиме одночасно у двох напрямках.

Чимало гарних жартів прозвучало свого часу і з трибуни Майдану. Широкий загал попервах сприйняв деякі з них усерйоз. Скажімо: «Бандитам – тюрми». І почалося: високопосадовець N звів рахунки з життям двома пострілами в голову, банкір Z – кількома смертельними ударами ножем у власні груди... А посадовець Y, не чекаючи, поки йому допоможуть зробити харакірі, переселився до в’язниці і визнав на допиті, що продав найбільший металургійний завод України за чверть ціни, бо так йому наказали згори.

Проте минуло небагато часу і стало зрозуміло, що це гасло – черговий політичний жарт. Отож посадовець Y від своїх визнань відмовився, пішов у депутати і сьогодні повчає народ, як треба жити, з усіх телевізійних екранів.

«Бізнес буде відділений від влади», – жартували з трибуни Майдану. Вислід: сьогодні у числі депутатів Верховної Ради донедавна найбагатша людина України, кільканадцять доларових мільярдерів і мультимільйонерів, а кілька осіб із мільярдними статками встигли за ці роки побувати на високих посадах у виконавчій владі – а дехто перебуває там і нині чи готується обійняти посаду.

А потім «ідеали Майдану» щиросердо зрадила одна з політичних сил, що брала в ньому участь... Перепрошую, я помилився. Адже Печерський суд чітко встановив: однобічне і публічне порушення умов щойно підписаної лідером політичної партії угоди про створення коаліції в парламенті не є зрадою. І присудив Інтернет-видання, яке назвало таке порушення угоди з партнерами «зрадою», до грошового штрафу за «моральні збитки» позивача.

Невдовзі ж після цього нова парламентська коаліція створила уряд на чолі з Віктором Януковичем і – за річного росту ВВП у 7% – заявила, що попередники довели країну до тяжкої кризи і назвала себе «антикризовою». Цікаво, хто особисто вигадав цю назву, що так удало наврочив?

Далі слід було б згадати і проплачені пародії на Майдан 2007-2009 років, і виходи на ці «майдани» нинішніх опозиціонерів у пальтах від «Brioni» та з сумочками від «Louis Vuitton» і у шиншилово-норкових накидках, і заплановане на квітень 2009 року створення цими опозиціонерами аж мільйону робочих місць «майданарбайтерів» (геть безробіття!) і багато-багато чого іншого.

Але завершити цю статтю варто посиланнями київського мера, неперевершеного Леоніда Черновецького, завдяки кожній появі якого перед публікою той день негайно перетворюється на Перше квітня.

Шоу по-київськи триває

З великим інтересом народ дізнався, що 1970 року у Черновецького було 156 двоюрідних братів і всі вони живуть у Росії, а також те, що на думку київського мера, всі в Росії розмовляють українською мовою. Крім того, виявляється, український газ, з одного боку, належить буржуям (говорячи це, сам Черновецький, очевидно, почувався пролетарем), з іншого боку, ціна, за якою він виробляється чи то видобувається – нуль.

Одному з учасників телепередачі столичний мер пообіцяв, що «від імені киян проб’є будь-які паспорти будь-яких країн». Ну, а наступні перли вимагають повного цитування:

· «Я півтори тисячі бомжів годую щоденно у своїй їдальні... І бомжі будуть задоволені, і Ви будете задоволені, і вся Грузія буде приїздити у наш центр, у мій центр, куди приїздив і Ющенко Віктор Андрійович...»

· «Страшенно хочеться повернутися до ковбаси за 2.20 і горілки за 3.07. Я і горілку пив у той час… І ковбасу їв. Це були кращі роки мого життя, але назад дороги немає».

· «Юлія Володимирівна... живе за 20 мільйонів доларів у чудовому особняку, поруч із моїм сином, правда, той у більш дешевому домі живе і він до неї зазирає. Вона взяла і пробила там свердловину і пробила всю земну кору... Цілком вірно, до Марсу. І п’є воду, яка українцям і моїм киянам навіть не снилася».

· «Релігія – це обряди і заробляння грошей, віра в Бога».

І після цього хтось скаже, що Перше квітня не триває в Україні цілий рік?!

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG